Походження слова “вовкулак” не викликає особливих труднощів, адже споріднені слова є і у інших слов¢янських мовах : болгарське “върколак”, сербо-хорватське “вукодлак”, чеське “vlkodlak”, польське “wilkodlak”.
Перша частина його – “вовк” – взагалі зрозуміла, а другу частину порівнюють з церкоснослов¢янським “шкіра, волосся”. Отже, “вовкулак” – “вовча шкіра” – влучна назва для того, хто її раз від разу скидає.
За Афанасьєвим, на Україні розрізняють вовкулаків двох видів: це або чарівники у звіриній подобі, або прості люди, перетворені чарами на вовків. Чарівники бродять вовками переважно вночі, вдень же вони знову набувають людського вигляду. Вовкулаки, перетворені з простих людей, істоти не злі, а страдницькі; вони живуть в барлогах, бродять лісами, виють, проте зберігають людські риси. За народним повір¢ям, чаклуни чи відьми, бажаючи когось перетворити на вовка, накидають на нього звірину шкіру, приказуючи при цьому магічні слова. Інколи говорять, що чаклун кладе пояс під поріг хати: хто переступить через цей пояс, той і перетвориться на вовка. Самі ж чаклуни, бажаючи перетворитись на тварину, накидають на себе особливе кільце чи перекидаються через обручі. Головна сила тут – у чарівних словах.
Люди, що перетворились на вовків, переступивши через пояс, набувають людської подоби тільки після того, як він перетреться чи трісне. Є, проте, й інший спосіб, котрим можливо в будь-який час повернути перевертню людський вигляд: потрібно, щоб хтось надів на нього знятий з себе пояс, попередньо нав¢язавши на ньому вузлів, примовляючи щоразу: “Господи, помилуй!”. Кажуть, що при цьому звірина шкіра впаде, і перед визволителем з¢явиться людина.
Х.П.Ящуржинський вовкулаком називає людину, наділену здатністю перетворюватись на вовка; така здатність дається за гріхи тих батьків, котрі перед святами чи постами мали тілесні стосунки або ж працювали у свята. За його даними, у вовкулака перетворюються тимчасово, але ніхто не може з вовка зробитись людиною, бо дається це як кара від Бога. Про перетворення вовкулака народ каже: “Вовкулак ходить у ліс до справжніх вовків, і там вони бігають, щоб зловить що-небудь і з¢їсти. Світом вовкулак йде додому і перед селом знову перекидається на чоловіка, а жінка його вже знає, нічого йому й не каже.” Взагалі вовкулак видається людиною похмурою, а якщо стає вовком, то тільки давить, але не їсть овець.
В доробку В.М.Гнатюка[1] вказано, що вовкулаки бувають двоякі: вроджені – і тоді вони періодично переміняються у вовків, як прийде на це пора, і бігають з ними,- і зачаровані ; в останньому випадку бігають вони вовками, доки хтось не здогадається, що вони несправжні, та не відчарує. За його даними, якщо вагітна жінка побачить вовка або з¢їсть м¢ясо звірини, яку роздер вовк, то породить вовкулака. Цікаво, що за народними повір¢ями вовкулаки мають під пахвою таку ямку, в котрій сходяться кінці шкіри. Через неї вивертається шкіра і людина входить досередини, а назовні виходить вовк.
“Коли чоловік забуде за Бога, відьма виводить його на гору, застромлює в землю ніж і каже йому перекинутись через нього три рази; тоді чоловік обростає волоссям і стає вовкулаком”. [2]
В деяких місцевостях (колишня Київська губернія) вовкулак і упир в уяві народу ототожнювались, і їм приписували ті ж самі риси.
Русалки
Весною, як тільки вкриються травами луки, розпустяться верби й зазеленіють поля, тоді “з води на берег виходять русалки”.
Вивчаючи повір¢я про русалок, необхідно відділити від них класичні та романські оповіді про подібних жіночих істот – сирен: ці напівжінки-напівриби своїм співом зваблювали мореплавців у смертельно небезпечні місця. Проте сирени, білі, з золотистим волоссям та риб ¢ячим хвостом, нагадують русалок лише своїм дитячим віком.
За народною уявою, русалки – це дівчата або молоді жінки, котрі втопилися під час купання. Утоплениці-русалки навіки-вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що дивом збудовані з прозорого кришталю.
У всіх мешканців Європи з давніх-давен були відомі русалки, щоправда, під різними іменами. Так, у Німеччині вони називались водяні німфи (wasser-nymphe) і дунайські діви; в Англії – морські дівчата (seamaid) і теж water-nymph; у литовців – дугни, вундани і вілії (від ріки Вілія). У скандинавських народів нараховується аж дев¢ять різновидностей водяних дів: HimiÜglofa, Dufa, Hadda, Hefridg, Udur, HroÜn, Bylgia, Bara i Kolga; в Польщі – свитезянки, а в Сербії – віли, що живуть у горах, в скелях і на берегах рік та озер. В уяві сербів – це молоді, дуже гарні дівчата в білотканій одежі, з довгим волоссям, що хвилями розвівається по спині і пишних грудях ; шкоди вони ніякої людям не роблять, а при нагоді ще й допомагають. Віли мають і деякі обов¢¢язки: вони збирають хмари, готують блискавку і грім, а часом збираються на розвагу й танцюють; буває й так, що вони пророкують людям майбутнє. Отже, вірування в існування русалок – це є загальне вірування всіх європейських народів.
За українськими повір¢ями, місяці і зорі викликають русалок з води. Русалки не мають на собі одягу, у них біле знекровлене тіло (за деякими оповідями – блакитне, синє або темне), довге, хвилясте волосся, зелене, як трава; стан високий і гнучкий, а очі палкі і сині., як морська глибочінь.
На голові у кожної русалки – вінок з осоки, і тільки в старшої, царівни, вінок з водяних лілей. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, або беруться за руки і водять дивовижні хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні : хто почує їх, той, як зачарований, підійде близько до русалок, а вони тоді заманять його до себе, візьмуть в своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно.[3]
Русалки можуть перетворюватись на вивірок, щурів або жаб, що сідають на кладочках, де жінки перуть білизну. Вони поділяються на дві групи: русалки з іменем та без імені. Тих дітей, яким мати сама дає ім¢я (хоч живому, хоч неживому), називають іменними, а тих, яким мати не дасть імені, - безіменними. Русалки з іменем подібні до маленьких дівчаток, без імені– також дівчата, але страшні , безволосі.. В переддень Купала розкладають іменні русалки вогонь коло ріки і скачуть через нього, а безіменні вибігають з води, хапають попіл з іскрами, посипають голову, щоб росло волосся, і знов скачуть у воду.
В Україні довго зберігався звичай серед жінок – в русалчин тиждень розвішувати по деревах полотно, що його ніби русалки брали собі на сорочки. В одній з русалчиних пісень співається, що русалки просять у жінок намітки, а в дівчат – сорочки :
Сиділа русалонька на білій березі,
Просила русалка у жінок намітки:
«Жінки-сестрички, дайте намітки:
Хоч не тоненької, аби біленької ».
Сиділа русалка на білій березі,
Просила русалка у дівчат сорочки:
«Дівчата-сестрички, дайте сорочки,
Хоч не біленької, аби тоненької ».
В русалчин тиждень на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його парою русалки будуть ситі. Вважалось, що не слід кидати лушпиння з яєць, бо як потрапить воно на воду, то серед нього плаватимуть русалки і робитимуть шкоду людям; не можна сіяти муку просто в діжу, бо буде багато русалок. В русалчин тиждень ніхто не відважується купатись у річці. У четвер (цей день ще називають Русалчин Великдень) ніхто не повинен працювати, щоб не розгнівати русалок. Ранком, як тільки зійде сонце, дівчата йдуть у поле “на жита” і беруть з собою хліб із житнього борошна, спечений окремо та замішаний на свяченій воді . В полі дівчата ламають хліб на кілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для русалок – “щоб жито родило”.
Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин та любисток, і там у лісі кидають завиті вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів. Вважалось, що у тих вінках русалки бігають по нивах та лісах. За народними віруваннями, у цей день русалки виходять на поверхню землі і дивляться, чи шанують люди їхню пам¢ять. Якщо хтось в цей день займається роботою в полі, то русалки заважають працювати й насилають на посіви якесь лихо; а ті, хто шанує це свято, сподіваються, що русалки берегтимуть їхні поля від шкоди.
В цей день селяни варять просто неба різноманітні страви і взаємно частуються.
Серед русалок є й лоскотниці – це душі дівчат , що померли зимою; вони з¢являються на полях і до смерті залоскочуть дівчат та хлопців, якщо ті потрапляють до них.
Напередодні Трійці русалки ховаються в корчах, а коли дівчата виходять вдосвіта по воду, випадають несподівано і питають: “Полин чи петрушка?”. Як дістануть відповідь “полин”, утікають, як “петрушка”, залоскочуть дівчину й затягнуть у воду.
Якщо помре на Троїцькі свята маленька дитина, то мати плаче і каже : ”Боже мій, ти русалочкою будеш і не зійдеш за ними, за великими; тебе будуть там щипати, лоскотати”.[4]
Русалки ще уявляються семилітніми дітьми – це душі дітей, які померли нехрещеними. Протягом семи років до свого обернення в русалки, душі цих дітей носяться в повітрі, а в день Трійці просять собі хреста: “Мене мати породила, нехрещену положила”. Якщо хтось із християн почує цей голос, то мусить сказати:
“Іван та Марія! Хрещу тебе в ім¢я Отця,
Сина і Святого Духа. Амінь, “ –
і кинути рушник, чи бодай хустку. В такому разі душа дитини піде до раю й русалкою не буде. Якщо ж до семи років дитина отак не буде охрещена, то йде в русалки.
Проводи русалок – спеціальні обряди, щоб позбутися них, - відбувалися на перший день Петрівки, а часом і на Вознесіння. В ці дні дівчата в полі, на житах, роблять спільний обід – тризну в честь русалок. Після тризни дівчата ходять по полях з розплетеними косами і вінками на голові, співаючи проводи русалкам: