Андрій Самійлович Малишко
Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в місті Обухові на Київщині. Сім’я, в якій ріс майбутній поет, була великою - одинадцятеро дітей, батько з матір’ю, старенька бабуся. Щоб прогодувати сім’ю, батько займався чоботарським ремеслом, а в засушливі роки ішов на заробітки в Таврію, в беріславські і каховські степи.
У 1927 році, закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи. Однак уже тоді його приваблювала поезія.
«Узнав о дополнительном наборе в Институт народного образования, я решил сдавать екзамени и , к моему удивлению, сдал их успешно. Меня зачислили на литературный факультет, который я окончил в тридцать втором году»[1], - згадуватиме згодом в «Автобиографии» поет. Який час він учителює в Овручі, викладає російську і українську літературу. Після переїзду до Харкова працює в газеті «Радянське село».
Перший друкований вірш Малишка з’явився 1930 року в журналі «Молодий більшовик» (№ 9-10). Ряд його поезій увійшов до колективної збірки «Дружба», що вийшла в харківському видавництві «Український робітник» 1935 року. У них Малишко оспівує «труди і дні» комсомольскої юні, героїзм молоді в роки громадянської війни, радість праці на вільній радянській землі.
Великий вплив на становлення Малишка як поета мала народна творчість, класична література, а також радянська, зокрема твори Горького, Маяковського, Тичини.
З 1934 року Малишко - у лавах Червоної Армії. Враження від служби, розповідей про героїчного полководця Миколу Щорса вилилися в поезіях пісенного характеру. В армії було написано і більшість віршів, які увійшли до першої збірки поета «Батьківщина» (1936).
Невелика обсягом збірка одразу ж засвідчила появу талановитого лірика. Вірний син Соціалістичної Вітчизни, він в одному з перших віршів збірки говорить про свого учителя і натхненника - партію комуністів:
Пісень, що стали в рівний лад
Не для притихлих і похилих,
Що нашу славу, цвіт і сад,
На молодих виносять крилах,
Навчила партія.
Путі
Прослала ранньою порою,
Привчила щирій прямоті
І слово вибрала, як зброю…
(«Пісень, що стали в рівний лад…»)
Після служби в Червоній Армії Малишко цілком віддається літературній праці, активно співробітничає у газеті «Комсомолець України», журналі «Молодий більшовик». Невдовзі його обирають членом ЦК ЛКСМУ.
Одна за одною виходять збірки віршів: «Лірика» (1938), «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939). За заслуги у розвитку української радянської літератури уряд у 1939 році нагородив поета орденом «Знак пошани».
Плідним був для поета і 1940 рік. Крім книги «Листи Червоноармійця Опанаса Байди», вийшли друком збірки «Березень», «Зореві дні», «Жайворонки».
Влітку 1941 року поет закінчував готувати збірку балад і пісень «Запорожці», яка того року так і не була опублікована: почалася Велика Вітчизняна війна.
Характерна особливість творчості Малишка, що виявилась уже в перших його збірках, - широта тематичного і жанрового діапазону. Вже в «Ліриці» поряд з найрізноманітнішими формами ліричної поезії маємо вірші-портрети, вірші-оповіді, балади, сюжетні твори, для яких характерна епічна манера викладу.
Тяжіння до точності, конкретності у змалюванні людини, її бойових і трудових подвигів в ім’я утвердження Радянської влади властиве не лише поезії Малишка. Створення поезій в жанрі вірша-портрета збігається з появою в українській радянській поезії таких творів, як «Пісня трактористки» П.Тичини, циклу «Чотири поезії» М.Рильського та ін. Це було свідченням закономірності повороту поезії від узагальнено-символічних, збірних образів, від гіперболізації в дусі романтизму і міфологічної умовності до звичайних рядових людей праці з їхнім багатим духовним життям, людей скромних, зовні непоказних, проте здатних на високу бойову чи трудову звитягу.
Як відомо, поетика «гігантизму» і «космізму» породжена була прагненням передати всесвітнє значення революційного перевороту, його величезне, епохальне значення в житті пролетаріату, трудящих всієї планети. Ця поетика була виявом планетарності, а планетарність, всесвітність вважалися синонімами інтернаціоналізму.
Уже з перших днів свого існування радянська література утверджувала ідею єдності інтересів трудящих усіх націй і народностей, ідею їх єднання в боротьбі за інтереси всіх народів - «людства, об’єднаного в одну сім’ю» (Максим Горький)[2]
В 30-і роки радянський поетичний епос, який відтворював масштаби Жовтневого перевороту, окреслював перспективи майбутнього дня людства, розбудженого революцією до грандіозної активності, набуває характеру більш строгого, конкретного, земного. По всьому фронту радянської літератури і поезії передусім ішли пошуки такого слова, яке відтворило б «красу нового дня». Його прикметами стали історична й локальна конкретність, спрямована на осмислення і відображення, по-перше, революції і громадянської війни як близької героїчної історії і, по-друге, нової дійсності. Дедалі виразнішим стає перехід від узагальнено-романтичної образності до реалістичної конкретності. Час працював на реалізм. Не відкидаючи набутків революційного романтизму - його високої пафосності, його поетизації незвичайного, його тенденції до широкого зображення життя в епоху ломки старих форм і становлення нових великих історичних зрушень, реалістичне мистецтво все впевненіше утверджується на своїх позиціях.
Історизм виявився у поезії 30-х років не лише у зверненні до ще таких живих у пам’яті подій революції, громадянської війни, колективізації, які стали визначальними періодами в історії нашого народу, а й у самому підході до зображення дійсності. Герой в них був співвіднесенний з історичними прикметами того часу. З усією повнотою зазначені тенденції виявилися у ранній творчості А.Малишка. В збірці «Лірика», у віршах про героїв громадянскої війни, як і трудівники - своїх сучасників, Малишко виступає як поет-реаліст, майстер точної портретної і психологічної характеристики.
Поезії цього часу позначені безпосередньою близкістю до фолькльору. Серед віршів-портретів вирізняються народнопісенний за стильовою манерою, розлогий «Заспів про Боженка», патетично-суворий «Товаришу Серго», баладно-романтичні поезії «Корнюша», «Опанас Біда». Ось початок першої поезії:
Зашуміли дві тополі,
За ярами вітер зник.
Пролягла доріжка в полі,
Світить місяць-молодик.
Половіє в полі жито,
Сонце падає в траву,
Коней ковані копита
Б’ють дорогу степову.
Поетичні образи в цих творах - «студена вода», «ворожа лють сліпа», «ковані копита вороних коней» і «бойові товариші», «коней порвані вудила», те, «як його могутнє тіло волокли у три сліди», - характерні для народної пісні.
Проте є тут образи і свої, суто малишківські. Це орігінальні поетичні метафори: «День устав на люту муку», «не вітри грудьми в розгоні прилягли до шпоришів», «квітне вечір синім цвітом, припадає до лиця» і ін. І у щедро використаних прийомах народної поетики, і у власному баченні світу виділяється перш за все одна риса: зримість, конкретність, відчутність світу - на дотик, на колір, на запах. Відбувається своєрідна інтімізація, наближення світу до людини - чи, точніше, лидини до світу - рухомого, барвістого, напоєного похощами вітру і духом шпоришу під синім вечірнім небом.
Помітне місце в ранній творчості поета займають ліроепічні розповіді про сільских трудівників, відданих улюбленій справі: «Учитель», «Мати», «Урожай», «Материнська», «Дядько мій, Микита-чорнокнижник…» та ін. Його віршований портрет завжди виразно індивідуалізований, в основі вірша - конкретний факт, подія, людина.
«Малишко, як, може, ніхто з наших поетів, - зазначав М.Т. Рильський, - любить називати конкретні людські імена, - і нам, читачам, нема діла, чи справді була собі ота оспівана ним «Марина із Сваром’я». Я вірю, що це справжнє ім’я справжньої людини. Я вірю, що про дійсну, а не вигадану людину писав Андрій Самійлович у вірші «Учитель» (збірка 1938 року «Лірика»), і що людина та звалась Трохим Іванович»[3]
Сюжетні поезії Малишка були певним кроком митця до ліро-епічної поеми. До неї наближається, зокрема, вірш «Учитель». Тут і властива поемному жанру епічність, широта охоплення картин життя, і увага до найдрібнішої, але завжди яскравої , характерної деталі. Ведеться розповідь про приїзд ліричного героя у рідне село, про зустріч з односельцями, з дорогою людиною - улюбленим учителем, згадується минуле.
Замилуванням красою рідної землі і її людей дихає ця поезія. Настрій спокою і душевної врівноваженості переходить у ліричного героя в відчуття щастя, радісної впевненості в собі, у вивірених друзях. Внутрішнім емоційним складом, інтонацією він дуже близький до написаної згодом «Мандрівки в молодість» Максима Рильського. Це Малишкова «мандрівка в молодість»:
Під літнім широченним небокраєм
Мене стрічають друзі і знайомі,
І кожен добрим словом пригощає,
Пахучим хлібом, яблуками в домі.
Навік ту дружбу, чесну і єдину,
Не розіб’є огонь у громовину.
Ліричний струмінь пронизує неквапливу розповідь поета про дитячі роки («школярських днів нам не забуть ніколи») і особливо помітний при змалюванні образу учителя з «чесним старечим обличчям»:
Учитель піде тихо по діброві,
На кожнім слові перетомить очі:
Трохим Іванович, чи живі і здорові…-
І вже він не засне до полуночі,
Ті голоси згадає повнозвучні,
Сусідам гордо скаже:- Пишуть учні.
Уже раннім поезіям Андрія Малишка притаманне глибоке відчуття краси рідного краю. Кожна деталь, яка в його вірші стає поетичною, здатна набувати найвищого символічного значення. Дніпро - рідна річка поета у прямому розумінні і водночас символ слов’янської могутності. В історичну давнину проектується така цілком сучасна картина:
Жнива, обжинки, гомонить Славута,