Найповніше запорозькі традиції відобразилися у військовій організації та побуті. Ідентичним був принцип комплектування війська - територіальний, з переважно добровільним характером вступу. Командний склад був виборним, невіддільним від рядової маси, мав якнайширші внутрішні повноваження, що поєднувались з можливістю його заміни згідно рішення загальної ради бійців, що визнавалась головним керівним органом. Обидва війська існували переважно за. рахунок самопостачання. Військові трофеї збиралися у спільну власність з подальшим пайовим розподілом. Обома військами була витворена самобутня військова тактика, що базувалась на застосуванні маневру непрямих дій, посиленій розвідці та застосуванні військових хитрощів як тактичного чинника.
Рухи спирались в своєму існуванні на енергію низових верств українського селянства, до яких приєднувалися найбільш мобільні та радикально настроєні члени інших соціальних груп. Вступ до військової організації розцінювався як своєрідний початок нового життя, коли багаж минулого підлягав забуттю. Впадає в око також яскраво виражений інтернаціоналістичний характер обох історичних явищ. Вельми схожими є і психологічні типи запорожця та махновця.
Аргументи противників запорозьких традицій зводяться до того, що порівнювані явища несхожі за своєю формою в повніших їх об'ємах, фактично приписуючи своїм опонентам думку про махновщину, як про пряме відродження запорозького козацтва, думку, яку серьозно дослідники ніколи не відстоювали. Махновці – механічне продовження запорозького козацтва. Подібне трактування подій є безпосереднім проявом модернізму. Махновський рух – однокореневе з козацтвом явище, яке закладало у вирішення постаючих перед ним суспільних завдань одні й ті ж принципи, вироблені на єдиній основі національної ментальності. Той факт, що на теренах одного й того ж географічного регіону, населеному одним і тим же етносом у різні історичні епохи виникають масштабні народні рухи, які мають виразні риси спорідненості і одночасно спостерігається відсутність цієї подібності десь інде, говорить не про випадковість, а про саму звичайну історичну спадковість цих явищ.
Дослідники не звертали належної уваги на той факт, що махновці вважали "білих" і "червоних" чужинцями. Гасла інтернаціоналізму спонукали махновців чутливо реагувати не на сам факт російської присутності, а на спроби тиску з її боку. О.Беркман, американський, анархіст, відвідавши Гуляйполе в листопаді 1920 р., описував ці настрої: "Для України є лише одне сьогодення - Росія, хоча традиції й культура України перевершують північні. Вони не любили російського і постійного переважання Москви. Прийшлі чиновники, незнайомі з умовами і психологією країни, часто навіть ігноруючи її мову, зробили московські погляди чужими для населення, навіть для тих, хто найбільш дружньо був розташований: до них".
Те, що за своїм характером і національним складом РКП(б) та Червона Армія були безумовно російськими, завжди привертало увагу махновської преси. І коли в травні 1919 р. "Путь к свободе" говорив про більшовиків, як про тих, що прийшли ".., з півночі, прохаючи, щоб Україна прийняла їх по братерському", то "Голос махновця" в листопаді 1920 р. різко змінював інтонації, "Комуністи винні (в розрусі - В.Ч.)..вони вдвічі винні, як захожі, чужі українському народові, як люди, що прийшли з Великоросїї". Це були прояви постійно присутніх в махновському середовищі настроїв.
Було б невірним говорити, що махновцям взагалі вдалося уникнути проявів національної ворожнечі, особливо враховуючи невисокий культурний рівень рядових повстанців, але на фоні "всеукраїнського погрому" "вільний район" являв собою досить спокійну місцевість. Своєрідним критерієм у оцінці проголошеної махновцями політики інтернаціоналізму є ставлення махновців до антисемітизму. На відміну від інших українських повстанців 1917-1921 рр., махновці створили у складі власної армії національні єврейські формування. В їх середовищі проводили роботу ряд культурних та політичних діячів єврейського походження. Проводилась політика жорстокого придушення проявів антисемітизму. Періодичні його спалахи придушувалися, що дозволило до весни 1919 р. стабілізувати положення. Випадок погрому в колонії Гіркій потяг за собою ретельне розслідування і розстріл винних. Завдяки послідовності дій командуванню РПАУ/м/ вдалося не допустити переходу антисемітських настроїв у погромну форму.
Державний та проанархічний українські національні рухи, розвиваючись паралельно, з початку свого існування перебували в стані відкритої чи прихованої конфронтації. вбачаючи один в одному насамперед ідеологічних конкурентів у оволодінні українськими масами. Проте національні сили не впали в соціальний догматизм, що уможливило пошук взаємопорозуміння. Перебіг подій цього процесу був одним з ключових моментів новітньої української історії, коли вона могла змінити свій хід.
На конкретний випадок союзу з УНР у вересні 1919 р. вплинули настрої, викликані наслідками процесу пробудження національної самосвідомості, котрий поступово охоплював махновські маси. Використання ідеологічною верхівкою російської мови і політична конфронтація з УНР деяким чином гальмували українізацію РПАУ/м/, але не могли зупинити її. Політичний рух, який відстоював селянські вимоги, був приречений до неї.
Ставлення державних мужів УНР до махновців завжди залишалося невизначеним, тому що Н.Махно не вкладався в рамки їх теорії національного визволення. В перші часи ця невизначеність базувалася насамперед на відсутності інформації. Характерна позиція В.Винниченка: "З розповідей одних, він (Н.Махно - В.Ч.) ідейний анархіст, свідомий українець з романтичним укладом свого війська, по розповідям інших він звичайний бандит, антиукраїнець". Після безпосереднього контакту петлюрівців з махновцями, що закінчився потужним військовим конфліктом в грудні 1918 - січні 1919р., ця невизначеність стала вже ідеологічного плану. Н.Махно виявився українцем, але антидержавником і про його інкорпорацію в УНР не могло бути і мови. Загалом починає домінувати ставлення до махновців, як до руху споживацької спрямованості.
На тих, хто радив віддати Н.Махну належне, дивились як на диваків. Все той же В.Винниченко протягом року зміг таки визначитися в питанні. 10.XI.1919 р. у Лансі він зустрівся .і українськими дипломатами - кн. С.Трубецьким та М. Грецьким, які виказували прихильність до політики орієнтації на повстанців і вважали Н.Махна "національним героєм". Нага-даємо, це був час найбільших успіхів РПАУ/м/ в денікінському тилу. В.Винниченко, загалом "бідних" дипломатів пожалів, як людей, що не відають, про що говорять.
З літа 1919 р. успіхи на Україні російських військ і зростаюча самоіндетифікація народу все сильніше підводили Н.Махна до думок в українському напрямку. При об'єднанні з григор'євцями ще чулися антипетлюрівські випади. Але вже через два дні потому від РПАУ до уряду УНР був надісланий делегат з метою налагодження контакту, що говорить скоріше про бажання зберегти політичний імідж, ніж про дійсні наміри. До пошуку нових союзників штовхала і махновська ідея "єдиного революційного фронту". Ії несприйняття а боку РКП/б/ це змусило махновців зректися ідеї. Першим партнером в її рамках став Н.Григор'єв (УПСР), проте, як відомо, ненадовго. Передане телеграфом повідомлення про вбивство Н.Григор'єва, Н.Махно закінчив небаченим до цього серед махновців гаслом: "Хай живе Українська незалежна Соціалістична Радянська республіка!" Це був заклик до конгломерату українських соціалістичних партій. До їх підтримки і звертались тепер махновці.
Прискоренню українізації сприяло різке збільшення в таборі РПДУ числа українських культурних працівників. Евакуювавшись з захоплених денікінцями територій, вони мандрували в повстанських обозах. З іншого боку, влітку 1919 р. в армії були відсутні анархісти-ідеологи, що мали вплив на Н.Махна. Склалась ситуація, коли українські культурні сили і були не просто в більшості, але і як єдина культурна сила РПАУ. М.Ірчан, що відвідав у цей час розташування РПАУ(м) відмічав існування серед повстанців двох неофіційних угрупувань: українських патріотів і байдужих до цього. "Перша група постійно зростала, армія мала достатню кількість освічених людей: лікарів, вчителів, чоловіків і жінок, людей відомих навіть з передвоєнної української літератури".
Найбільш рішучі патріоти, намагаючись остаточно повернути ідеологію руху до національної ідеї, згуртувались в групу. Її очолили секретар армійської ВРР Х.Шпота та Г.Кузьменко, дружина Н.Махно. Їі прибуття до війська 25 липня 1919 р. можна брати за орієнтир кінцевої консолідації групи. Намагання С.Петлюри порозумітися з Денікіном розцінювалося її членами як дискредитація ідеї національного визволення України. Махновці з їх безкомпромісністю щодо "кадетів" мали перехопити її знамено. Стверджувалось, що це не лише не суперечить базовому гаслу руху: "З пригнобленими проти гнобителів завжди", але й природньо доповнює його.
Тоді ж група петлюрівців, що потрапила в оточення, в числі яких перебував і Ф.Мелешко, отримала запрошення від Г. Кузьменко на зустріч з Н.Махно. При знайомстві Батько своєрідно пожартував, чи не боїться Мелешко, бо розповсюджується чутка, буцімто Н.Махно вбиває кожного зустрічного і національно свідомого співвітчизника. Петлюрівцям було запропоновано займатися культурною роботою, передбачаючи, що вони стануть посередниками в переговорах з УНР.