Цілком логічно рпипустити, Взаємозв’яязок між Європейським науковим контекстом був значно глибшим, ніж це може відобразити система пояснень у мовознавчих дослідженнях. І як підтверження цього маємо міркування О.Маковея про одну із причин виступу Й.Лозинського із статею про правописну тему „O uprowadzeniu alecadta polskiego go pisminnictwa rusciego”– орієнтацію на правописну практику у південних слов’ян на початку XIX ст. А це ознучає, що Й.Лозинський зважає а) на критику В.Клпітаром основ російської азбуки у „Grammatik der Slarishen Sprache in Krain, Kдrnthen and Steyermark” (1808р); б)на ідею укладання латинської азбуки для усіх слов’н, яку випустив А.Пухмаєр, за що його критикував Й.домбровський; в) на зреформований Вуком Каджичем сербський правопис у праці „Wuk’s Stephanowithsch Kleine serbische Grammatyk, verdeutscht und mit einer Vorrede von Jacob Grimm”(Leipzig und Berlin 1826); г) на міркування П.Шафарика у праці Geschichte der Slavichen Sprache und Literatur (Ofen,1826). Тобто ідеюю Й.Лаврінського про латину в письменній практиці можна несподівано побачити в іншому контексті правопису, який би тільки сприяв єдності слов’янських мов.
Знання праць Й.Домбровського. Завдяки працям цього вченого Європа дізнається про славістику як науку. Діяльність дослідника відбувається на переломі двох епох – раціоналізму і романтизму. „У своїх творах він вказував … на красу й досконалість церковнослов’янської мови та на ті користи, що їх церковно слов’янські мови можуть з цеї високо культивованої мови найстаршогописменства більшости Слов’ян.”[12] Такі думки протистояли полокофільогічним настроям української інтелігенції в Галичині і скеровували їхні міркування про літературну форму в нове русло: з одного боку, разом з пошаною до церковнослов’янською мови повертали пошану і любов до рідного слова (так вони бачили, що Й.Домбровський знає староукраїнські літературні пам’ятки); з другого боку, вони культивували і потребу в Галичині книжної мови; а з третього – вони були тим грунтом, на якому виростали вже власні погляди галицьких мовознавців. Щодо останього то показовими є погляди І.Могильницького про самостійність і окремленість української мови від інших, до яких так і не прийщов Й.Домбровський.
Й.Домбровський виступає прихильником об’єднання слов’янських діалектів з допомогою однієї літературної мови. Тому „виступив проти роздроблення слов’янського світу на багато літературних мов”; розвиток слов’янських мов видавався йому занепадом „старих досконалих форм і тому він закликав, щоби при творенні літературної мови спірати її на традиціях старої слов’янської кулатури”[13]. Не дивно, що саме під впливом таких думок у галичан формується ідея мовної культури і мовної свідомості, яка їх прив’язувала до пам’яток старого письменства; звідси ідея літературної мови на народній основі ще не мала перспективи не тільки розвитку, але й навіть появи.
Однак праці Й.Домбровського – це спроба науквого пояснення проблем класифікації і статусу слов’янських мов взагалі, і проблем, пов’язаних з українською мовою зокрема. Проаналізувавши кореспонденцію Й.Домбровського з різними слов’янськими мовознавцями, взявши до уваги праці Й.Домбровського, К.Чехович висвітлює думку Домбровського про українську мову. 1. Й.Домбровський знає українські землі, хоч там і не був; так, у промові перед цісарем Леопольдом II у 1791р він подає статистичні дані про населення слов’янських країн і про Галичину зокрема; зазначаючи, Що її населення – À 2580769 жителів, означаючи їх терміном „ruзish”– руський; 2. Від польського вченого Бандтневін мав приклади живої української мови з околиць Заліщини та 65 українських пісень з галичини; 3.Цікавиться Буковиною і Великою Україною, має зразки української мови від невідомого харківського кореспондента. 4. Першу граматику української мови О.Павловського отримує тількиу 1826р (Що і позначилось на його міркування про статус української мови). 5. На означення української мови вживає назви Russiaminor (Латинська назва України), RussiaalbamaRussiamagna (про Білорусію і Росію) 6. Термін russisch у Й.Домбровського багатоозначальний: означає або східнослов’янські мови, або ро сійську літературну мову, або кожну східнослов’янську мову зокрема. 7. Термін ruthenisch – синонім до russisch, у листах К.Чехович знаходить ще одну назву – „linguarussica”. 8. Й.Домбровський звертає увагу на різницю між українською та російською мовами К.Чехович припускає, що Й.Домбровський міг бачити мішанину церковнослов’янської, української і польської мов у літературних пам’ятках, тому „очевидно пояснює собі як явище упадкове, яке мало доказуват нездатність української мови до вищого культурного життя”[14]. 9. Дивиться на українську мову через призму поширених серед російських і німецтких мовознавців поглядів, що українська мова – це лише російський діалект, попсований польськими впливами.
Погляди Й.Добровського на українську мову виникли і під впливом його геополітичного критерію, застосованого до класифікації слов’янських мов: з огляду на розуміння історичної ролі конкретного народу, його історичної сили колись і тепер. Звідси „великі могутні народи, здібні творити власні держави, є для Добровського репрезентантами головних, т. зн. „такуючих”слов’янських мов”(цю думку проповідує в 1792р у першій класифікації слов’янських мов в праці „GeschichtederBцhmischenSpracheundliteratur”)[15]
Крім того в Й.Добровського була ідея можливих переходів між слов’янськими мовами через географічне положення в минулому і сучасному, вона привела його, по-суті, дол ідеї генеалогічного підпорядкування мов. Звідси в Домбровського виникає теорія „про походження кілкох слов’янських мов з однієї спільної прамови, причому для підтримки такої теорії притягаються спільні язикові прикмети”[16].
Думки про поділ слов’янських мов на 5 основних (Як зазначає К.Чехович: 1. Russisch, 2. Pohlnisch, 3. Illyrisch, 4. Croatish, 5. Bцhmisch),обгрунтовані в 1792р, через дварокизмінюється. Усіслов’янськімовиподіляєтеперуженадвакласи – східніізахіднімови, акоженкласнадалідиференціює. Досхідних (абопівденнихмов) належать russian і serlica, до західних (або півнвчних) –polonica і bohemica. Крім цих головних мов серед слов’янських Й.Добровський виділяє ще „мови мішані або посередні”, які мають ознаки від обох класів. Саме такою мовою він вважає українську, однак і тут його погляди змінюють, оскільки вважає її промвжною між сербською та російською, а пізніше між російською та польською.[17]
Й.Добровський дає галичанам важливу ідею – ідею плекання мови, яке охоплює її студіювання, аналізу граматичної структури і лексичного багатства, з одного боку, і розуміння літературної мови як засобу вищого культурнолго життя. За цим крилися глибокі думки кодифікації літературної форми і її функціонаьне навантаження у суспільстві. Тому не дивно, що для Й.Добровського лише та слов’янська мова могла мати статус самостійності, яка мала граматику, словник і літературу цією мовою[18].
[1] Олександрович М. Історія нового українського письменства. Станіслав,1938, с 4.
[2] Возняк М. До характеристики П.Лодія./ ЗНТШ, тCXIII, 1913, кн 1, с 149.
[3] Там же, с 150.
[4] Олександрович М. Історія нового українського письменництва. с 12.
[5] Брик І.Й. Добровський і українознавство. Причинки до історії словянської Фільольогії/
[6] Олександрович М. Історія нового українського письменництва, с 11.
[7] Так же, с 12.
[8] Шурат В. В.Копітар і єп.Ів.снігурський / ЗНТШ, тCXXV, ЗНТШ, тСXLI-CXLIII. Праці фільольо гічної секції у Львові, 1925. с5-6.
[9] Олександрович М. Історія нового українського письменництва.с10.
[10] Возняк М. Студії над граматиками XIXв. с 4,9.
[11] Андрохович А. І.Лаврінський./ЗНТШ, т.CXXVII. Львів, 1919, с 116.
[12] Чехович К. Іван Могильницький та Йосиф Домбровький./ с 52.
[13] Др.К.Чехович. Іван Могильницький та Йосиф Добровський. с 55.
[14] Чехович К. Йосиф Добровський і українська мова / Slavia, IX, 1930. Praha, с 708.
[15]Чехович К. Йосиф Добровський і українська мова, с 711.
[16] Там же, с 711.
[17] Там же, с 713.
[18] Чехович К. Йосиф Добровський і українська мова. С 716.