Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну;
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик”.
У поемі відтворено і таке характерне для тих часів явище, як чумакування, широко відображено народні обряди, зокрема поминки (по Анхізові), похорони (Палланта), ворожіння (попи ворожать Енеєві по нутрощах забитих тварин), забобонне лікування (переляканого Енея “насилу баби одшептали”) тощо. Автор широко використовує народні повір’я про жінку -відьму, яка опівночі літала на вінику, розповідає про страждання грішників у пеклі, де вони, у відповідності до народних уявлень, печуться на вогні, киплять у смолі тощо.
В “Енеїді” є чимало і народних легенд, жартів, пісень, казкових образів: скатерть-самобранка, килим-самоліт, чоботи-скороходи, кобиляча голова, баба-яга (Сівілла). Казкова творчість, приказки і прислів’я органічно вплітаються в художню тканину твору, увиразнюють характеристику образів, різних комічних ситуацій, а нерідко і просто пожвавлюють колоритний живопис твору.
Загальна жартівлива тональність “Енеїди” І. Котляревського досягнута також завдяки багатству мовно-стилістичних засобів. Автор майстерно користується таким гумористичним прийомом, як латинсько-український жаргон (макаронічна мова): старший Енеїв посол такую “рацію сказав” Латину: “Енеус постер магнус панус і славний троянорум князь шмагляв по морю, як циганус...” і т. п.
Комізм твору посилюється і таким засобом, як бурсацька “тарабарщина” (чудернацька “вивернута” мова шляхом неприродного поєднання різних складових частин, окремих слів (“Борщів як три не поденькуєш, на моторошній засердчить”), майстерним нагромадженням слів однорідної семантичної структури.
Вергілієва епопея відповідно до її урочистого стилю, патетики була написана гекзаметром; І. Котляревський же, “перелицьовуючи” римський оригінал, пише свою “Енеїду” чотиристопним ямбом. Звідси загальний дзвінкий, грайливий, бадьорий тон повіствування його поеми. Цікаво, що саме І. Котляревський першим в новій українській поезії здійснив остаточний перехід до силабо-тонічної системи віршування.
“Енеїда” І. Котляревського засвідчувала також величезні можливості творення українського письменства рідною мовою, її автор заклав міцні підвалини літературної мови на народній основі, на які спирався і великий Шевченко, розвиваючи і утверджуючи українську мову як літературну національну мову, і першим підніс її до рівня найрозвиненіших мов світу. Але “Енеїда” була і залишалась якісно новим естетичним явищем українського історико-літературного процесу кінця XVIII і перших десятиліть XIX ст. і стала, за визначенням О. Білецького, не лише епілогом стародавньої української літератури, а й блискучим прологом нового демократичного письменства XIX ст. Вона здобула широке визнання прогресивного крила української і російської громадськості – її високо цінували декабристи, О.Герцен, В. Бєлінський, М. Гоголь, Т. Шевченко, М. Коцюбинський, П.Грабовський, І. Франко, М. Горький...
Виникнувши на грунті реальної української дійсності і життєдайних фольклорних джерел, творчо успадкувавши художні досягнення російської і світової культури, “Енеїда” високо піднесла національну самосвідомість народних мас, їх гуманізм і патріотизм, їх одвічні прагнення до справедливості і добра на землі.
Список литературы
Яденко М. Т. Іван Котляревський. // Котляревський І. Твори. – К., 1982.–С. 26.
Іван Котляревський. Енеїда. К.: ”Дніпро”. 1987. – С. 26.