Щодо схеми ідеального життя, то Маздак також не відзначався великою оригінальністю: він заявив, “що бог послав на землю засоби для існування з тим, щоб люди поділили їх між собою порівну, щоб кожен мав лише свою частку; проте люди почали поводитися несправедливо один до одного, прагнути до зверхності; сильний пригнічував слабкого і захоплював його їжу та майно. Необхідно взяти майно у багатих і віддати бідним, так, щоб у всіх було порівну”6. Заодно Маздак пропонував скасувати інститут шлюбу, оголосивши спільними жінок та дітей. Останнє дуже сподобалося шаханшаху Каваду, який був “охочим до жінок, задивлявся на них. Це вчення йому полюбилося, він прийняв його і надав йому міцну підтримку, так що воно відкрито поширилося, й кожен незаможний забирав у іншого його майно, також відбирав жінку і тримав при собі скільки бажав”7.
Популістський принцип “зрівнялівки” забезпечив Маздаку широку підтримку серед не переобтяжених майном низів, а узаконена сексуальна розпуста сподобалася “нерозумним молодикам” і Каваду, який до того ж мріяв руками маздакітів винищити неугодних впливових вельмож. Маздак став вазург-фрамадаром (“великим розпорядником” - прем'єр-міністром) Еран-шахру, другою після шаха людиною в державі. Його вчення панувало в країні 40 років (488 - 528), аж доки не поставило Іран перед катастрофою внаслідок господарського краху, занепаду моралі і внутрішнього терору маздакітів, які грабували й убивали незгодних, знущалися з жінок і дівчат.
Спробою припинити жахливий соціальний експеримент став заколот 496 р., коли двірцева верхівка ув'язнила Кавада й посадила на престол його брата Дьямаша. Але Маздак врятувався, а Кавад утік з полону. Й цього разу йому знову допоміг шурин-тесть - ефталітський владика (Кавад одружився на його дочці, тобто своїй племінниці). Ефталітська інтервенція 499 р. повернула Каваду престол, і все почалося спочатку. Дьямаша осліпили, заливши очі киплячим жиром.
Повний розвал в економіці, повна незахищеність людини перед терором бандитів-люмпенів, моральний занепад, зникнення інститутів сім'ї і власності - ось що приніс маздакізм Ірану. “Маздак, син Бамдада, був дияволом у подобі людини, гарний обличчям, але з чорною душею, приємної зовнішності, але з мерзенними намірами, солодкий на словах, але гіркий на ділі”8, - писав про нього середньовічний ісламський філолог Абу Мансур ас-Са'алібі.
Та все має свій кінець. Візантійці під керівництвом молодих, енергійних полководців Сіти й Велісарія “вдерлись у підвладну персам Персовірменію, спустошили значну частину цієї землі, захопивши в полон багато вірменів”9 і місцеві родовища золота. З півдня тисли араби, а соціальний протест усередині країни став масовим, і в 528 р. настав перелом.
У цьому році під тиском нечисленних уже вельмож і сина-спадкоємця Хосрова пристарілий шаханшах Кавад, якого дівчата перестали вже турбувати, дав нарешті добро на викорінення “диявольського вчення”. Зороастрійські жеpці пішли протореним шляхом: Маздака викликали на диспут, де визнали його концепцію неправильною, після чого повісили догори ногами, аж доки він не помер від крововиливу в мозок. Найвідоміших маздакітів також догори ногами закопали живцем у землю, а решту “бунтівників” просто знищили. Особливу активність виявила при цьому аристократична молодь, яка прагнула помститися за смерть батьків. Жахливим фіналом “смутних часів” стало повстання християн на чолі з Анушзадом, яке також потопили в крові. Всі в імперії Сасанідів жадали спокою і порядку, а знесилену державу звідусіль тіснили вороги. Саме в цей час до влади прийшов Хосров І Ануширван (Нушинраван - “безсмертний дух”) - син Кавада від ефталітської княжни, яка, у свою чергу, була його (Кавада) племінницею.
Еран-шахр за правління Хосрова І Ануширвана (531 - 579). Останні роки життя Кавад царював, а не правив, втративши інтерес до політики. Розправу над маздакітами очолив спадкоємець престолу Хосров, який став реальним володарем країни, знищив, щоб позбавитися конкурента, рідного брата Зава, а після смерті батька у 531 р. зійшов на престол.
Маздакський терор зліквідував будь-які залишки непокори владі в країні. Навіть жерці та знать плазували перед шаханшахом, але й сама влада опинилася в надзвичайно скрутному становищі. За часів смути загинула абсолютна більшість азадів, внаслідок чого держава залишилася без армії. Імперії потрібні були широкомасштабні реформи, щоб оздоровити економіку, стабілізувати ситуацію в країні. Їх провів Хосров І, якому вдалося укріпити могутність і політичний авторитет Еран-шахру. Видатну роль у здійсненні реформ відіграв також перший міністр Еран-шахру, напівлегендарний геній адміністративного управління Бузурджмехр (Вузургміхр) - великий мудрець і радник Ануширвана.
Насамперед державі потрібне було військо. Хосров І сформував найману армію, кістяк якої становили 12 закованих у залізо кінних корпусів найманців-професіоналів, які отримували від шаханшаха зброю й зарплату. Водночас ліквідовано посаду еран-спахбеда (військового міністра). Функції останнього розподілено між чотирма паткоспанами (військово-адміністративними намісниками чверті імперії). Збереглися й посади марзбанів-шахрабів (намісників областей), які тепер наввипередки з паткоспанами писали один на одного доноси шаху, і Хосров міг повністю контролювати ситуацію. Військо підкорялося тепер тільки шаханшаху.
Була проведена також податкова реформа. В період воєн, смут і усобиць зловживання чиновників довели податки до 1/3 урожаю, що в умовах Ірану призвело до хронічного голодування селян. Тепер податки стали фіксованими, бо нараховувалися не від урожаю (який чиновник визначав на свій розсуд), а від кількості та якості землі. Перепис земель зменшив можливості проявлення чиновницької сваволі і сприяв відродженню продуктивних ресурсів виробництва. Податки доповнювалися грошовою подушною податтю на чоловіків 20 - 50 років із четвертого стану (залежала від майнового статусу) і митними зборами з купців.
Стабілізація фінансів дала можливість збільшити військо, бойовий потенціал якого забезпечила повна професіоналізація та система матеріальних заохочень для найманців.
Реформи подобалися не всім, бо “Хосров, син Кавада, був характеру неспокійного, надзвичайним любителем усіляких нововведень. Тому й сам він завжди перебував у тривозі й неспокої і був причиною того ж і для всіх інших. Невдоволені його правлінням, найдіяльніші з персів стали радитися, щоб обрати собі іншого царя з дому Кавада”10. Проте основним методом упровадження реформ став жахливий терор, масштабами якого Хосров І виділявся навіть на фоні своїх далеко не гуманних попередників. Кількість засуджених на смерть у сасанідських тюрмах щоденно сягала іноді 800 осіб. Своєму старшому синові, запідозреному в інтригах, Хосров І “наказав випалити розпеченим залізом нижні й верхні повіки, щоб він уже не міг претендувати на трон”11.
Реформи зміцнили Еран-шахр. Бурхливо розвивалися науки, література й мистецтво. За правління Ануширвана у столичному Тісфоні було збудовано величний шахський палац Такі-Кісра з випаленої цегли, з вишуканими мозаїками, що свідчило також і про розвиток хімії. Світової слави зажив “звіриний стиль” сасанідського срібного лиття, не схожий на скіфський, але так само вражаючий своєю вишуканістю. Там же, в Такі-Кісра, був створений чарівний сад із золота, срібла й самоцвітів. Підлогу палацу вкривав парадний килим. Через 100 років цей сад і килим порубали на шматки араби, щоб поділити військову здобич між усіма “воїнами Аллаха”. Килим прикрашали золоте шиття й коштовності, тому майбутній четвертий халіф Алі продав свій “шматочок” за 20 тис. дирхемів (срібних монет!). Енергійно працювала колегія сасанідських перекладачів, які за наказом Хосрова І переклали середньоперською мовою багато грецьких та індійських книг, серед них славетну індійську “Панчатантру” (в перекладі - “Каліла й Дімна”). Національну літературу збагатили масштабні мелодраматичні романи “Валік і Азра” та “Віс і Рамін”.
Така держава не могла вже миритися з візантійською експансією, яка особливо посилилася за правління іншого кривавого володаря, славетного константинопольського василевса Юстініана Великого (527 - 565). І Еран-шахр відновив битву за політичну й економічну гегемонію на Близькому Сході.
Хосров І не дарма коронувався свого часу в храмі Атур Гушнасп (Південний Азербайджан), вогонь якого освячував стан воїнів. У 540 р. перси перейшли в наступ у Сирії: захопили Суру, Халеб, Ієрополь, Апамене, Дару, навіть Антіохію. У Візантії спалахнула епідемія моровиці, тому за перемир'я візантійський імператор Юстініан зобов'язався сплачувати щорічно по 400 фунтів золотом, і Візантія платила їх Еран-шахру до 571 р. (І це за правління великого Юстініана, коли візантійці відвоювали у “варварів” Північну Африку, Італію, розбили готів та вандалів і майже відродили Римську імперію в її колишніх кордонах!)
Наступним місцем зіткнення інтересів Візантії й Ірану стала Південна Аравія, через яку Європа намагалася торгувати зі Сходом, обминаючи персів, але в 575 р. Ануширван провів блискучу акцію. Він відправив на завоювання Південної Аравії засуджених до страти злочинців, яким пообіцяли в разі успіху амністію та здобич. Очолив кримінальне військо досвідчений полководець Вахріз. Коли професійних убивць, грабіжників, розбійників та злодіїв привезли кораблями до Ємену, вони стерли на порох місцеву цивілізацію, і до 628 р. в Південній Аравії правили сасанідські намісники. За деякими даними, наприкінці царювання Хосрова І його флот захопив навіть частину Шрі-Ланки, ставши гегемоном у західній половині Індійського океану, а на сході Хосров І у союзі з тюркютами розгромив державу ефталітів. Вирішальна битва (565 р.) поблизу Несефа тривала вісім днів. Більшість ефталітів союзники вирізали, а решта, рятуючись від тюркського геноциду, підкорилася персам.
У 571 р. знову відновилася ірано-візантійська війна за Вірменію, але довести її до кінця Хосров І не встиг.