Якою б буйною не була стихійна життєва сила, війна підкосила її остаточно. Ще до фронту Коляша Хахалін потрапляє в ситуації, коли йому загрожує смертельна небезпека не через якісь серйозні переступи, а через непокірливість, “невгодність” начальству, навіть просто через звичайнісіньку недисциплінованість і дитячу безтурботність (а в “Проклятих і вбитих” та дитяча безтурботність коштувала братам Снєгірьовим і всій їх селянській родині життя та доброго імені) – при тому, що “розгильдяйство” і гротескових розмірів кураж начальства, великого й дрібного, залишається безкарним і становить невід’ємну складову радянської системи, показаної Астаф’євим. Найжахливіші, найжорстокіші “акції” системи в його зображенні закономірні, бо вони лише завершують той п’яний, розгульний кураж. Ось як виглядає депортація західноукраїнського населення в кінці і після війни, описана, до того ж, ніби мимохідь, в стилі вуличних чуток (щось подібне було в “Печальному детективі”, де такий стиль оповіді – зовсім не свідчення неповаги автора до серйозних проблем, а вияв “пародійного безликого багатоголосся” в сучасній російській прозі, за висловом М.Ліповецького [7, 32]): “Подразделения военных молодцов, вооруженных до зубов, пустив вперед броневики, где и до танков дело доходило, оцепляли десяток деревень, “зараженных” бандеровщиной, в ночи сгоняли население в приготовленные эшелоны, да так скороспешно, что селяне зачастую и взять с собою ничего не успевали. Если при этом возникала стрельба – села попросту поджигали со всех концов и с диким ревом, как скот, сгоняли детей, женщин, стариков, иногда и мужиков на дороги, там их погружали в машины, на подводы и свозили к станции, чаще – к малоприметному полустанку. Погрузив в вагоны, первое время везли людей безо всяких остановок, при этом истинные бандеровцы отсиживались в лесах, их вожди и предводители – в европейских, даже в заморских городах. Во все времена, везде и всюду, от возбуждения и бунта больше всех страдали и поныне страдают ни в чем неповинные люди, в первую голову крестьяне” (“Знамя”, 1995, № 4, с.49). Надивившись на такі події, герой Астаф’єва (і він, і автор, як бачимо з цього ескізно викладеного епізоду, жодної симпатії до бандерівців не відчувають, у складну суспільно-політичну ситуацію на Україні вникати не пробують, але несправедливість щодо селянства Астаф’єву, як завжди, болить) вирішує усунутися від участі в паскудній справі, вибравши дезертирство. Правда, зовсім уникнути лабет злочинної системи героєві все-таки не вдається: щоб легалізувати своє становище, він мусить просто поміняти одне місце служби на інше і робить це без великої охоти й без надії на краще, бо вже знає: в радянських умовах “там добре, де нас нема”. Але можна хоч би знайти такий куток, де будеш не виконавцем злочинів, а їх свідком. І можна передбачити, де у цього свідка буде менш обтяжена совість: “Ты знаешь, Жора, – ділиться Коляша своїми міркуваннями з приятелем-дезертиром,– насмотревшись на этих паскудников, я поблагодарил судьбу за то, что она не позволила мне дойти до Германии. Представляешь, как там торжествует сейчас праведный гнев? Я такой же, как все, пил бы вино, попробовал бы немку, чего и спер, чего и обобрал бы” (там само, с.49). А те, що чистою й справедливою влада не буває, - це він знає інстинктивно, і Астаф’єв-автор з ним цілком згідний. У найдрібніших епізодах він зауважує це мимохідь, як давно погоджене з читачем: “Представитель военно-почтового пункта, набравший нестроевиков в винницкой пересылке и заскребший остатки в местном госпитале, не надул нестроевиков, точнее, надул, но не очень сильно и коварно, как мог бы. Совсем не надуть – это ж у нас невозможно нигде, тем паче в армии, человечество ж вымрет от правды, как от перенасыщения воздуха кислородом, у него, у человека, в первую голову у советского, и голова, и сердце, и легкие приспособлены к воздуху, ложью отравленному” (там само, с.56).
Герої Астаф’єва – зовсім не те, що індивідуалісти Сартра чи Камю. Їм швидше властива тяга до одвічної російської соборності, що загострюється у воєнний час почуттям патріотизму. В романі “Прокляті і вбиті” це підкреслюється на перших же сторінках, де героя Льошку Шестакова опановує побожне почуття від звуків знаменитої пісні “Вставай, страна огромная…”: “Сам по себе он уже ничего не значит, себе не принадлежит – есть дела и вещи важней и выше его махонькой персоны. Есть буря, есть поток, в которые он вовлечен, и шагать ему, и петь, и воевать, может, и умереть на фронте придется вместе с этой все захлестнувшей усталой массой, изрыгающей песню-заклинание, призывающей на смертный бой одной мощной грудью страны, над которой морозно, сумрачно навис морок. Где, когда, как выйдешь из него один-то? Только строем, только рекой, только половодьем возможно прорваться ко краю света, к какой-то иной жизни, наполненной тем смыслом и делом, что сейчас вот непригодны и важны, но ради которой веки вечные жертвовали собой и умирали люди по всей большой земле” (“Новый мир”, 1992, № 10, с. 61-62). Але утвердитися під захистом подібного почуття жодному з героїв не вдається: все – від побуту військового табору для новобранців (у буквальному розумінні – табірного побуту!) до дій конмандирів найнижчих і найвищих – виштовхує їх у безповітряний простір, де ними володіє “безпросветное отчуждение, неземная пустынность” (там само, с.60), пейзажним втіленням якої роман і починається.
Героям Астаф’єва не чужі доброта і безкорисливість, здатність до співчуття й співстраждання. Ті з них, хто виріс у середовищі, де не остаточно було загублено традиційну моральну орієнтацію (таких, зрештою, Астаф’єв і показує найдокладніше; авантюристи й блатняки типу Булдакова чи Зеленцова у “Проклятих і вбитих” – на периферії оповіді, вони епізодичні) тягнуться до таких, як Коля Риндін (із старообрядців), як колишній фельдфебель царської армії, віруючий старшина Шпатор.
Причини морального занепаду й виродження автор вказує недвозначно: “безбожная сила и порча”, що зігнала хрещений російський люд “со двора в какую-то бессмысленную злую круговерть, в бараки, в эшелони, в тюрьмы, в казармы” (там само, с. 92). Вразливість такої позиції, поверховість її християнського пафосу цілком аргументовано показав ще І.Дєдков [4].
Стати єдиним строєм, спаяним залізною дисципліною й почуттями радянського колективізму героям Астаф’єва не дано. Витворюючи власний міф про “проклятих і вбитих” безневинно за вселенський гріх Системи, тут він безжально розвінчує інший – ностальгійний – міф, на який і досі оглядаються деякі автори російської воєнної прози – про силу взаємопідтримки, що тим дужчою була опорою в роки війни, чим злиденнішим був воєнний побут і тривожнішим час (див.: Бакланов Г., “И тогда приходят мародеры” – “Знамя”, 1995, № 5). Астаф’єв значно ближчий до авторів табірної прози, героям яких війна принесла ще гостріше почуття відчуження, ніж арешт у мирний час: “Бедственное время страшно еще тем, что оно не только угнетает – оно деморализует людей… Встретившие войну подростками, многие ребята двадцать четвертого года попали в армию, уже подорванные недоедом, эвакуацией, сверхурочной тяжелой работой, домашними бедами, полной неразберихой в период коллективизации и первых месяцев войны. <…> Все налаживалось, строилось и чинилось на ходу. К исходу сорок второго года кое-что и кое-где и было налажено, залатано, подшито и подбрито, перенесено на новое место и даже построено, однако всевечное российское разгильдяйство, надежа на авось, воровство, попустительство, помноженное на армейскую жесткость и хамство, делали свое дело – молодяжки восемнадцати годов от роду не выдерживали натиска тяжкого времени и требований армейской жизни” (“Новый мир”, 1992, № 10, с.60).
Астаф’єва завжди вважали реалістом, одним із найбільш яскравих із плеяди російських письменників-фронтовиків, представників воєнної та сільської прози 50-70-х років. Але чи є останні твори, зокрема, роман “Прокляті і вбиті”, продовженням і розвитком російського неореалізму, що розквітнув в умовах розвінчання і зживання тоталітаризму? Реалізм передбачає об’єктивність і неупередженість авторської точки зори – Астаф’єв наскрізь суб’єктивний і небезсторонній до зображеного. Реалізм ґрунтується на широкому, масштабному зображенні соціальної дійсності – Астаф’єва цікавлять не історичні події, а самопочуття окремої людини, її бачення, він згущує фарби і гротесково загострює ситуацію. Реалізм – це “типові характери в типових обставинах”, до того ж типизація здійснюється через індивідуалізовані, динамічні й психологічно достовірні образи героїв. Пригляньмося до героїв астаф’євського роману й останніх повістей – хіба з цієї точки зору хоч найголовніші з них витримають порівняння з героями Флобера, Толстого, Шолохова, Солженіцина? Йдеться не про те, що Астаф’єв неправдивий чи погано знає людей – справа в тім, що зображення людини в останніх воєнних творах Астаф’єва якісно інше, ніж у майстрів реалізму. В “Останньому поклоні” та “Цар-рибі” письменник створив галерею реалістичних характерів своїх земляків – представників родини, роду, села, російського етносу в його сибірському варіанті. В наступних творах він використав уже готові моделі окремих типів, варіюючи їх яскравими деталями біографії: Льошка Шестаков поєднує в одному варіанті (варіації продовжуються й у наступних повістях – “веселий солдат” та Коляша Хахалін) Вітьку Потиліцина, героя “Зорепаду” та брата Колю й Акима з “Цар-риби”; Коля Риндін – знову ж таки Аким, на дещо інший лад; лейтенант Щусь – продовження Бориса Костяєва з “Пастуха і пастушки”, а особіст Льова Скорик – його рідний брат; так само нерозрізнимі, як близнята, царський фельдфкбель Шпатор і типовий продукт радянського ладу старшина Яшкін тощо.