На початку 90-х Астаф’єв починає серію журнальних публікацій нових творів, які показали, що письменник давно працює над воєнною темою, над матеріалом особисто пережитого фронтового минулого, представленого читачеві явно як підведення життєвих підсумків і рахунків. Один за одним виходять роман “Прокляті і вбиті” (книга перша – “Чортова яма”, “Новый мир” 1992, №№ 10-12; книга друга – “Плацдарм”, “Новый мир” 1994, №№ 10-12), повісті “Так хочеться жити” (“Знамя” 1995, № 4), “Обертон” (“Новый мир” 1996, № 6), “Веселий солдат” (“Новый мир” 1998, № 5). Перші враження , які вони викликають у читача – больовий шок, сум’яття, обурення, розчарування. Читати їх підряд занадто важко. Вони задумані як реквієм тим, хто ще за життя пройшов крізь пекло, хто був приречений на нього довічно політичною системою, владою, державною ідеологією. Але авторська сьогоднішня тенденційність у них настільки на поверхні тексту, що заважає сприймати його як художній твір. П.Басінський з цього приводу робить висновок: “Про справжню війну можна говорити або нейтральним стилем історика, або наївними словами древніх” [2, 19]. Астаф’єв же свято переконаний, що має право говорити від імені героїв, не завдаючи собі клопоту вживатися в кожного з них. Головні герої Астаф’єва – все ті ж “маленькі люди”, що й у ранніх творах, здебільшого – сироти, невдахи, відщепенці, “шалапути”, до яких життя нещадне і яким не дає передиху, не залишає шансів зміцніти й одужати після пережитих страждань, залікувати рани на тілі і в пам’яті. Вони наділені, як правило, непереборним інстинктом виживання, змалку загартовані й випробувані на живучість жорстокими умовами, але в них жива й совість, не перестає боліти пам’ять воєнних і повоєнних років, і саме через те автор довіряє їм свої важливі думки й оцінки. Критик А.Немзер писав, що головне у цій пам’яті – потрясіння: не Бог помер – люди вибрали безбожництво, і їх гріховне затьмарення “є заразом і злочином, і карою, кінця яким Астаф’єв не бачить. Не бачить саме тому, що всупереч тисячу раз ним описаній очевидності, всупереч тим звірствам, що людьми творяться, письменник не перестає людину любити. Будь-яку. І не тільки праведника Колю Риндіна. Астаф’єв любить своїх грішників, здається, не зізнаючись до кінця в цьому й самому собі” [8, 41]. Для Астаф’єва людина – не Боже створіння, а, використовуючи гру російських слів, що її перекласти українською неможливо, - Боже “исчадье”, від старослов’янських коренів “ад” і “чадо” водночас. “Исчадье” – все-таки чадо, дитя, - робить висновок А.Немзер, стверджуючи, що письменник вірить у Людину.
Очевидно, з цією думкою можна погодитися, беручи до уваги, що в центрі творчості Астаф’єва – Людина в екзистенційному смислі слова, і найважливіші проблеми, які цікавлять його,– це екзистенційні проблеми: сенсу і безглуздості людського існування, смерті і вибору, самотності людини в суспільстві і необхідності протистояти тяжкому суспільному гнітові. Початок таким проблемам покладено у творах, які з’явилися ще в глухі застойні роки. Критика помітила це далеко не зразу. Так, автор однієї з найґрунтовніших монографій про творчість письменника М.Яновський у 1982 році писав, що Астаф’єв “серед перших письменників свого покоління ставить не глобальні питання перетворення суспільства – вони більш чи менш ясні [!? – Н.К.] , а проблеми моралі і поведінки окремої людини в умовах суперечностей зображеної епохи…” [10,187]. Як на ті часи, гострий соціальний зміст, різкі безкомпромісні висновки письменника здавалися занадто запальними, але повсякчасна манера вести оповідь у стилі межовому – між публіцистичною інвективою та ліричним спогадом – давала змогу критикові віднести “перехлесты” на рахунок гострої вдачі нестримного на язик сибіряка. Якщо ж придивитися пильніше, то вже в “Останньому поклоні”, у тих його главах, які були створені й опубліковані в застійні часи, прослідковуються головні конфліктні лінії і головні світоглядні засади художнього світу, що постає зі сторінок останніх книг письменника.
Візьмемо для прикладу головну лінію конфлікту “Останнього поклону” – руйнування й розорення селянського укладу в результаті колективізації та інших суспільних зрушень ХХ ст. Їй постійно супутня лінія екзистенційно-особистісна, що звучить мотивом сирітства, неприкаяності, соціальної й особистісної незахищеності людини – мотивом “былинки на мирском ветру” [див. докладніше у нашому дисертаційному дослідженні – 6, 78-81]. В ряду таких героїв “Останнього поклону” й ті, що їх можна розглядати як головних, першорядних (автобіографічний герой Вітька Потиліцин, дядько Вася Сорока, тітка Авдотья, брат Коля та ін.), і другорядні, безіменні, епізодичні: звільнений з табору зек та дівчинка з розсипаними ягодами у гл. “Ніч темна-темна”, малолітній хлопчик, що згубився, шукаючи матір, яка пішла в поле, – у гл. “Хлопчик у білій сорочці” та ін.
Астаф’єв ніколи не писав про табори, але те звичайне життя його земляків і сучасників, про яке він написав в “Останньому поклоні” та “Цар-рибі”, в “Крадіжці”, “Зорепаді”, “Пастухові й пастушці”, “Печальному детективі” й “Людочці”, виявляється подекуди як дві краплі води схожим на табірне. На пересильних пунктах і в госпіталях, у трудармії і в тилових частинах, в дитбудинках і забутих Богом та начальством колгоспах, де знаходяться його герої,– та ж мораль, та ж всевладність Системи і безправ’я та приниженість простої людини, її відчайдушні спроби вижити й зберегти людську гідність. Можна стверджувати, що саме у творчості Астаф’єва табірна дійсність та звичайне життя найширших верств суспільства – низів, селянства, декласованих прошарків (здебільшого в минулому тих же репресованих селян) – настільки тісно змикається, що межа вже несуттєва. Найвагомішим аргументом цієї тези є доля астаф’євського героя в автобіографічній воєнній повісті “Веселий солдат”, якою письменник, здається, заповнив білі плями своєї літературної автобіографії (цікаво, що ті епізоди з неї, які раніше ставали матеріалом сюжету інших творів,– у “Зорепаді”, скажімо, сюжет про перше кохання - він просто пропускає в оповіді).
“Веселий солдат” – не стільки повість, скільки воєнні мемуари письменника. Дійові особи й події тут невигадані, проте для автора головне не збереження документальності чи об’єктивності, а найбільш повна одвертість навіть там, де на межі з натуралізмом він не упускає найінтимніших деталей особистого життя, зокрема й тих, які представляють його в невигідному світлі. Основою сюжетних подій є поранення, перебування в госпіталях та на різних “пересилках” і на “легкій” службі нестройовика, повернення з війни і поневіряння з родиною (дружина – теж фронтовичка) у повоєнні роки. Всупереч оптимістичній назві долю героїв повісті-мемуарів веселою не назвеш. “Веселим” свого солдата Астаф’єв пойменував тому, що він не здається на волю обставин, визначених великими й малими начальниками радянської системи для людського бидла. Грубий, цинічно одвертий тиск викликає в нього (а ще більше в автора з його нинішнім досвідом) обурення й гнів, і в усіх можливих випадках він чинить всупереч очікуваним од нього пристосуванству й покірності. Інший на його б місці радів, що потрапив на “легку” службу – все ж таки нестройовик,– а він заявляє: “Этот сбродный полк и “легкая” в нем служба сидят у меня в печенках до сих пор” (“Новый мир”, 1998, № 5, с.51). Він із тих, кому найгостріш і найнестерпніш муляють найбуденніші обставини: “…наша глубокомысленная советская система, не терпящая никаких вольностей и излишеств, внесла некоторую привычную прямолинейность в образ и архитектуру старорежимных помещений: были убраны перегородки и вместо трехъярусных топчанов сколочены сплошные низкие нары. Тюремное привычное удобство, и главное, есть возможность наблюдать дневальному и одновременно всякой казарменной твари за всей казармой, теплее спать, способнее вше плодиться. А что будут хромоногие, больные, припадочные, гнилобрюхие и гнилодыхие недобитые солдаты “дослуживать” и теснотиться – об этом как-то никто не подумал, стандарт, хоть из устава, хоть из башки, он человеческих отклонений не признает и с индивидуальными запросами да хворями подчиненных не может считаться” (там само, с.51-52). Ясно, що належать подібні міркування вже сьогоднішньому авторові, а не героєві воєнних часів. Автор не те щоб відділяє себе від цієї системи, але й почувати себе сліпим її знаряддям і жертвою не хоче: “Да это у нас и по сей день так: где бы ты ни воевал, ни работал, где бы ни служил, ни ехал, ни плыл, в очереди в травмапункте иль на больничную койку ни стоял – всегда ты в чем-то виноват, всегда чего-то должен опасаться и думать, как бы еще более виноватым не сделаться, посему должен выслуживаться, тянуться, на всякий случай прятать глаза, опускать долу повинную голову – человек не без греха сам в себе, тем более в нем начальство всегда может найти причину для обвинения. Взглядом, словом, на всякий случай, на “сберкнижку”, что ли, держать его, сукиного сына, советского человека, в вечном ожидании беды, в страхе разоблачения, устыжения, суда, если не небесного, то общественного” (там само, с.11).
Герой і сюжет повісті “Так хочеться жити” – явно предтечі “Веселого солдата”. Повторів і співпадань достатньо: в обох повістях йдеться, очевидно, про той самий період у житті героя; співпадають обставини фронтової біографії – наступ у 43-му році на Україні, служба в конвойному полку в Рівному напередодні Перемоги, перебування на Вінницькій пересилці до мобілізації, повернення в Росію з невінчаною дружиною-фронтовичкою і т.д. Але в повісті про Коляшу Хахаліна (дещо карикатурне ім’я головного героя з “Так хочеться жити”) більша вага не публіцистичних – приклади таких щойно наводилися, – а художньо-образних узагальнень. Вже в самій карикатурності імені – елемент карнавалізації серйозної досьогодні в радянській літературі теми й матеріалу. У Астаф’єва, прозаїка серйозного, але з репутацією вічного опозиціонера благополучним і добропорядним та солідним “творцям”, воєнна дійсність постає як трагіфарсова, герої – як невдахи й маргінали, чиї поневіряння автор протиставляє утвердженому офіційною пропагандою образові героя-фронтовика і показує з гіркою насмішкою та водночас зі співчуттям. Біографія Коляші Хахаліна є узагальненням добре відомих за Астаф’євим життєвих обставин: він сирота із Заполяр’я, за вдачею – з тих дитбудинківських неслухів, які, де б не опинилися, чомусь не влаштовують дрібне й вище начальство, від шкільних вихователів до армійських старшин та госпітальних комендантів: “…вечный настырник… никчемный человечишко”,– лютує, аж піниться старшина Растаскуєв. Як не парадоксально, але герой такого типу є цілком очікуваним у російській воєнній прозі: він посів досі незайняте місце десь між всенародним улюбленцем Василем Тьоркіним і парією Іваном Чонкіним у Войновича. Та якщо його попередники – явно герої літературні, то Коляша виглядає на їх фоні життєво достовірним, невигаданим. Саме тому образом “типовим” він сприйматися, очевидно, не буде. Близьким до автобіографічних образів Астаф’єва з раніших воєнних повістей він виглядає через талант, на фронті зовсім непотрібний: “Коляша был мастер по части чтенья, пенья, всяческого сочинения” (“Знамя”, 1995, № 4, с.3). Потрапляючи у складні обставини, цей вісімнадцятирічний солдат поводить себе так, як поводив би й будь-який пересічний його ровесник у тих же умовах, які, зрештою, не обирає: “Но куда богатого конь везет, туда бедного Бог несет”,– коментує автор такі повороти його долі (там само, с.4). Воєнні незгоди швидко доводять хлопця до виснаження, перетворюючи в байдужого до всього, навіть власного життя, доходягу, який лише силою закладеного в ньому селянським родом інстинкту не втрачає життєвих орієнтирів. Коротко розказане минуле героя теж впізнаване, ніби давно відоме читачеві – з астаф’євських “Крадіжки” й “Останнього поклону”: “Большая, основательная семья Хахалиных как-то быстро й незаметно изредилась. Умерли старики [вислані з рідних місць у Заполяр’я – Н.К.] и с собой уманили самых уж размладших внучат. Когда отца Коляши под конвоем увезли еще дальше, на какие-то “важные” работы, будто сломалась матица в избе – не стало и матери. Все посыпалось и рухнуло до основания – цинга сразила. Остался Коляша на руках старшей сестры, уже здесь, в Заполярье, дважды сходившейся с мужиками, чтобы иметь “опору в жизни”, и была та опора опорой иль не была, но дети от нее появлялись. В барачной беленой комнате однажды застрял “ирбованый” с наколками на руках, на груди и даже на заднице…” (там само, с.10). Не дивно, що з усього свого злощасного дитинства Коляша міг згадати на фронті з відрадою хіба лише окремі епізоди з дитбудинківського життя. А все інше краще б не пам’ятати,– вважає автор, спираючись на власний життєвий досвід та узагальнюючи його до полемічної тези: “Детдома и разного рода приюты, как и школы наши, любят хвастаться, сколько выдали они стране героев, ученых, писателей, артистов, летчиков и капитанов, но общественность скромно умалчивает, сколько ж воспитательные заведения дали родине убийц, воров, аферистов и просто шатучих, ни к чему не годных, никуда кроме тюрьмы не устремленных людишек” (там само, с.11).