Зміст
Вступ........................................................................................................................2
Розділ I Журналістика – вид творчої діяльності..................................................4
1.1 Історіографія питання ......................................................................................4
1.2 Методи наукових досліджень………………………......................................7
Розділ II Передумови створення журналістського матеріалу...........................10
2.1 Факт. Думка. Слово.........................................................................................10
2.2 Інформаційний привід…………….................................................................13
2.3 Методи збирання інформації..........................................................................14
Розділ III Журналістський твір............................................................................20
3.1 Від задуму до теми………………………………..........................................20
3.2 Зміст і форма – елементи журналістського твору........................................24
3.3 Композиція. Фабула. Сюжет..........................................................................25
Висновок.................................................................................................................28
Список використаних джерел..............................................................................30
Додатки
ВСТУП
Журналістика — діяльність, яка полягає в зборі, осмисленні й оприлюдненні
за допомогою засобів масової інформації повідомлень про події, людей або проблеми . Вагоме місце займає загальна характеристика жанрів, а також інформаційний, аналітичний, художньо-публіцистичний методи відображення дійсності в журналістиці.
Актуальність роботи: розібрати основні принципи, методи, концепції журналістського продукту.
Мета: проаналізувати застосування теорії і методики журналістської творчості на прикладі публікацій газети «Охтирський край». Для реалізації мети потрібно розглянути певні теми, відповісти на поставлені питання, вирішити такі завдання:
1. Дослідити історіографію проблеми;
2. Визначити методи наукових досліджень та спеціальні журналістські методи;
3. З’ясувати, які факти, використані у власних публікаціях;
4. Визначити інформаційний привід публікацій;
5. Розглянути методи збирання інформації;
6. З`ясувати на прикладах публікацій задум, тему, концепцію та ідею твору;
7. Вивчити зміст та форму – елементи журналістського твору ;
8. Визначити композицію, фабулу, сюжет.
Об`єкт дослідження: творча діяльність журналіста підчас підготовки матеріалів.
Предмет дослідження: журналістські матеріали, опубліковані в газеті «Охтирський край»
Наукова новизна: визначається об ` єктом та предметом дослідження і полягає в тому, щоб було розглянуто, систематизовано формування процесу творчої діяльності журналіста.
Основні поняття: журналістика, творчість, журналістська творчість, метод, факт, думка, слово, задум, тема, концепція, ідея твору, інтерв`ю, інтерв’ю–звіт, інформаційний привід, спостереження, зміст, форма, композиція, фабула, сюжет – їх значення розкривається в ході роботи.
Розділ IЖурналістика – вид творчої діяльності.
1.1. Історіографія проблеми.Журналістика - соціальний інституту, що впливає на всі сфери суспільства. Вивчення історії журналістки дозволяє більш глибоко зрозуміти не тільки її розвиток і сучасне становище в соціумі, а й розвиток суспільства в цілому.
В она зародилася на початку XVII століття в Європі. У інших країнах і регіонах світу-в різні історичні терміни .
“Батьківщиною теорії журналізму доводиться визнати Німеччину” [ 5 ] . Початки наукової теорії про журналістику вони виводять з факту викладання систематичних курсів журналізму у німецьких університетах, починаючи з 1895 року, та появи перших підручників професорів Коха, Бюхера, Брунгубера і Довіфата. Усі ці підручники, підкреслюють вони, вийшли в першому десятиріччі цього століття (тобто, ХХ-го. - М.Н.) й ще досі не втратили свого педагогічного значення [ 5, 18 ] . Цілком зрозуміло, що названа наукова література про журналістику, яка вважалася першим “обґрунтуванням самостійної “науки про часопис” [5; 18], стала певним джерелом для написання ще у 1937 році незакінченого курсу Ольгерда Бочковського “Основи журналізму” та його продовження, яке здійснив Степан Сірополко, користуючись найновішою, у межах 30-х років, спеціальною літературою, поданою наприкінці його праці. Крім німецьких підручників з теорії журналістики, діаспорні теоретики української преси користувалися більш широкою лектурою, у тому числі - підручником француза Де-Жувнеля “Журналізм у 20 лекціях” та неназваними працями цитованого історика англійської преси Робинса. Отже, вони спиралися на світову літературу з журналістики, з одного боку, і на практичний досвід української преси, зафіксований у багатьох статтях, друкованих переважно у львівській газеті “Діло” та зарубіжній (чеській) періодиці - з другого.
Формування історії журналістики як науки в Україні починалося від первісних спроб систематизації наших знань про журналістику і періодизації журналістського процесу. Перші ознаки наукового підходу до вивчення української преси бачимо у проблемних статтях Івана Франка 80-х, 90-х і 900-х років (“Наша публіка”, “Альманах чи газета?”, “Дещо про нашу пресу” та ін.), у підсумковій статті Осипа Маковея “П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики” (ЛНВ. - 1898), де автор вперше запропонував періодизацію галицької преси (три періоди: 1848-1861; 1861-1873; 1873-1898). На початок ХХ століття припадає спроба Івана Франка застосувати у “Нарисі історії українсько-руської літератури” (Львів, 1910) комплексний літературознавчо-журналістський метод дослідження і літератури, і журналістики. Цей історичний нарис, відзначається хронологічно-порічним оглядом змісту періодичних видань та опублікованих там художніх, публіцистичних і наукових творів, статистично-науковою об’єктивністю та максимальною бібліографічною інформативністю з критичним підходом до оцінки періодичних видань, редакторів та видавців. Історичний нарис Франка про літературу і пресу охоплює майже все Х1Х століття, за винятком 90-х років. Дотримуючись вимог наукового жанру книжки про літературу (жанру “нарису”), Франко свідомо відхиляється від проблем суто журналістських (це він робить у своїх проблемних статтях у пресі), а підходить до преси як до трибуни художнього і науково-публіцистичного слова. Літературознавчий підхід до преси тут досить помітний. На цей період, тобто на початок ХХ ст., припадає дуже активна й оригінальна розробка Франком теорії публіцистики, якою він почав цікавитись ще у ранньому часі, у журнальних виступах
70-80 х років. Теоретичні здобутки Франка у цій галузі досліджувалися у ряді франкознавчих праць, зокрема у книжці І.Курганського “Майстерність Франка-публіциста” (1974) та моїх - “Публіцистика Івана Франка: Семінарій” (1972) і “Зброєю публіциста” (1981). Недарма франкознавці називають Франка “зачинателем теорії публіцистики” [6, 123-131].
Перед істориками преси вже давно постала проблема - “Що вважати за
українську пресу?”. Так її уперше сформулював відомий український
бібліограф, історик і теоретик преси В. Ігнатієнко у двох статтях та
брошурах: “Українська преса (1816-1923): Історико-бібліографічний етюд”
(1926) і “Бібліографія української преси (1816-1916)”.
В. Щурат – відомий галицький дослідник у статті “Початки української публіцистики” [8 ] першим пресовим виданням оголосив харківський журнал “Украинский вестник”, виданий у 1816 році.
Спілка Журналістів України, укр. територіяльний відділ Спілки журналістів СРСР. Заснована 1957, під керівництвом Оргкомітету, офіц. уконституйована на своєму першому з'їзді 1959 (які відбуваються раз на 5 pp., напередодні всесоюзних з'їздів). В системі сов. організацій С.Ж.У. належить (на відміну від масових профспілок) до групи т. зв. гром. творчих спілок; працівники преси входять до профспілки працівників культури. На чолі С.Ж.У. стоїть респ. правління, в обл. діють відділи спілки, в окремих ред. газ., радіопересилання і телебачення — т. зв. первинні організації.. Від січня 1975 С.Ж.У. видає місячний бюлетень «Журналіст України». У 1959 році заснована Спілка журналістів України (тоді в складі Спілки журналістів СРСР, тепер — самостійна організація). Шостий позачерговий з'їзд Спілки журналістів УРСР (1990) проголосив себе Першим Установчим з'їздом спілки як самостійного об'єднання співробітників українських мас-медіа. На пропозицію групи журналістів, від імені яких виступив тодішній декан факультету журналістики Львівського університету ім. І.Я. Франка професор В.Й. Здоровега, з'їздом була ухвалена резолюція про реорганізацію спілки в незалежну, позапартійну організацію [ 13 , 67-72].
У 1974 році вийшов довідник Д. Григораша «Журналістика у термінах і виразах», де пояснено близько 1700 понять, зв'язаних з теорією журналістики і публіцистики, організацією редакційної роботи газет і журналів, літературною практикою і поліграфічною технікою, специфікою радіомовлення і телебачення, структурою системи друкованої інформації. Звичайно, при створенні цього довідника були використані положення з праць класиків марксизму-ленінізму, партійних документів про пресу.
У довіднику Д. Григораша журналістика визначається як, по-перше, одна з форм суспільно-політичної діяльності, літературно-публіцистична праця в газетах, журналах, видавництвах, органах масової інформації, радіомовленні й телебаченні, професія журналіста; по-друге, наука, що вивчає закони літературно-публіцистичної творчості, розробляє методи ведення й організації роботи періодичних видань, редакцій радіомовлення і студій телебачення; по-третє, система періодичних видань: газети, журнали, альманахи, вісники, бюлетені [7, 24-25].
1.2. Методи наукових досліджень.
Журналістикознавство вивчає історію, теорію і практику засобів масової інформації і є онтологією такого суспільного явища як журналістика. Ця наука має свою історію, філософію і методологію. Незважаючи на значні досягнення у дослідженні окремих аспектів з історії і теорії журналістики, залишається актуальним питання комплексного, системного дослідження всього журналістикознавчого процесу в Україні. Як і в будь-якій іншій науці, вжурналістикознавстві дослідження неможливі без правильно обраної методології .