До речі, цитований уже М. Шлемкевич слушно акцентує увагу на тому, що публіцистика відігравала особливу роль саме в українській історії і пояснює її тим, що це „особливо наше, українське прагнення поєднати мислення і діяння, прагнення до постійної близини Духа і життя, виразниками якого були і Сковорода, і ... новочасні публіцисти” . Автор прогнозує, що й надалі наш менталітет актуалізуватиме розвиток саме цього виду духовної творчості: „Коли сердечна туга і мрія українства не в сфері абстрактних цінностей, але і цінностях, здійснюваних і переживаних, і коли згідно з цим темою українського мислення є щастя справедливого і одночасно гарного життя, тоді публіцистика буде й далі правдоподібно осередньою і рішальною силою тих шукань і прагнень” .
З огляду на сказане і у самій постаті І. Франка, у широкій сукупності даних йому Господом і розвинутих мозольною працею творчих здібностей художника найширшого діапазону, вченого у різних сферах знань, від історії, філософії, економіки до мистецтвознавства, природознавства та психології, поєднаних із активною громадянською позицією, ми повинні чітко і масштабно виділяти його публіцистику.
2. Відношення публіцистики Івана Франка до політики
2.1. Політичний відтінок публіцистики Івана Франка
Публіцистика найтісніше пов’язана з політикою. І не тільки у тому плані, що найчастіше трактує саме політичні питання часу і є породженням та продуктом політичної діяльності. Своєрідність цього виду творчості ще й у тому, що справжній публіцист будь-які життєві питання, — і цим вона відрізняється від „чистої” науки, — розглядає під політичним кутом зору, бачить суспільно-політичний, філософський, людинознавчий аспект найрізноманітніших явищ. І цим вона приваблива для пересічного читача.
Ось чому, на наше глибоке переконання, без наукового вивчення багатої публіцистики письменника хоча б на рівні сучасного осмислення його лірики, епосу, драматургії, фольклористики, літературно-художньої та естетичної думки потужна творча планета під назвою „Франко” не постане у всій своїй величі, взаємозв’язаності, а відтак у неповторній ролі у процесі національно-політичного усвідомлення українства.
Про політичні, філософські погляди І. Франка написано порівняно багато. На жаль, практично все написане у радянських, підцензурних умовах стосовно його філософсько-політичних поглядів було напівправдою, а вона, як відомо, є найвишуканішим видом брехні. Мільйони українців ще з шкільної лавки засвоювали оповіді про те, що він насамперед вивчав і пропагував марксизм, хоч сам до правовірного марксиста не доріс. Цим, до речі, користаються й досі деякі лжесоціалістичні формування, виставляючи І. Франка своїм предтечею й кумиром.
Франкознавство успішно спростовує ці примітивні твердження, хоч нові ідеї важко пробиваються у голови сучасників, а сама особистість видатного українського мислителя, еволюція його поглядів, спроби прописати його навічно у ту чи іншу партію чи філософську школу виявились аж ніяк не такою простою справою. Ми стикаємося із настільки самобутньою особистістю, що вона за своєю багатогранністю не вкладається у вироблені для масового вжитку зразки і стандарти. Як це давно склалося у політичних традиціях європейських демократичних країн, І. Франко мислив себе, як писав у листі до свого однопартійця М. Павлика, „насамперед русином, а потім радикалом”. Має рацію Я. Грицак, який написав у книжці про політичні погляди письменника: „За все своє життя Франко був і драгоманівцем, і марксистом, і фабіанцем, і радикалом, і націонал-демократом. Але жодне з цих означень не годиться для характеристики його громадської діяльності, не припасовується до його могутньої політичної постаті” .
2.2. Філосовсько-політичний зміст публіцистики Івана Франка
Щодо неможливості припасовування І. Франка до відомих філософсько-політичних систем, то тут не виникає жодних сумнівів. Але насмілимося висловити припущення, що самі критерії підходу до особистості письменника не витримують критики. Ми підходимо до нього як до професійного політика чи філософа. Та ні першим, ні другим він не був. Він неодноразово заявляв про те, що не збирався бути лідером, вождем, що займався цим лише тому, що не було інших, придатніших для цієї справи. Він досліджував філософію, економіку, як і право, але не створив і не збирався створювати власного філософського вчення чи власного економічного та юридичного вчення. Він займався усім цим, насамперед, як письменник і публіцист, як універсальний вчений-мислитель. І його праці у цих галузях були позначені печаттю геніальності, часто вартували більше, ніж студії професіоналів.
Автор цих рядків схиляється до сформульованої у загальному плані думки І. Денисюка: „Філософські погляди необхідно трактувати як його власну, еволюційно складну філософську систему — „франкізм” (щоб уникнути небажаних асоціацій з іншим поняттям — франкізму іспанського походження, можна б запропонувати термін „франковізм”, хоча можна сумніватися, чи поняття приживуться), у якій є оригінальна візія людського прогресу, гуманізму, обстоювання прав одиниць на свою суверенність і прав нації на самостійну, незалежну власну державу. Є теж критика завужених, односторонніх догматичних доктрин, у тому числі марксизму, зокрема, теорії класичної боротьби як релігії ненависті між людьми, спрямованої проти консолідації нації” .
Варто лише додати, що І. Франко гостро критикував й інші догматичні доктрини, незалежно від того, стосувалися вони духовного життя, міжнаціональних стосунків, звойовуючи те, що він називав загумінковістю. Він усе життя мріяв про „людське братерство нове”, але був нещадний у поборюванні тих, хто під гаслом братерства розумів такий собі концтабір, у який силою заганялись цілі народи, позбавлені навіть природнього права людини на рідну мову, культуру і власну державу. І тому не уявляв людської спільності майбутнього без повного і беззастережного національного волевиявлення.
Звідси ключова ідея його життя останніх десятиліть, яку він обстоює у багатьох листах і, насамперед, у публіцистичних творах, яка у кількох словах була сформульована на порозі ХХ ст.: „...синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинна йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного... життя і розвою нації. Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”.
2.3. Франко не політик, а політолог
Франко не був політиком, а лише політологом. А це різні речі. Вдаючись до метафорики, можна сказати, що він не був Мойсеєм, Вождем, а Мислителем, Пророком з неминучим компонентом касандризму, тобто із здатністю передбачати, але без можливості практично змінювати хід реальних подій. Він робив чесно і геніально те, що мав робити і аналізувати, радити, передбачати, застерігати.
Якщо уважно вчитатись у публіцистику І. Франка початку трагічного ХХ століття, то він найрішучіше виступав за незалежність, державність України. Це був результат глибокого аналізу конкретно-історичної ситуації і безальтернативності вибору для нації. Але як реаліст, він дуже боявся неготовності українства до цього історичного кроку. Це була та риса, яку О. Пахльовська назвала „пронизливою історичною інтуїцією”. Тому робив усе від нього залежне, щоб, по-перше, здолати, говорячи словами цієї ж дослідниці, роздвоєння-поєдинок між духом і розумом, коли перший не визнає поразки і живе її майбутнім подоланням, а другий поринає у реальність, де замало сили Духа, а потрібна конкретна організаційна робота і самовіддана праця суспільства, насамперед її проводирів” [26]. По-друге, він категорично застерігав проти участі українців у загальноросійських рухах та їх привабливих зовні партіях на шкоду власним національним інтересам. Цю думку він недвозначно сформулював у статті „З кінцем року”, за яку на нього так образилась Леся Українка, а В. Ленін обізвав цей погляд реакційним. По-третє, І. Франко, який у свій час сам захоплювався соціалізмом і марксизмом, категорично виступив проти спокуси давно віджилого в Європі і все ще популярного в Росії й Україні як її частині марксизму та збільшовиченого соціалізму.
Неприсутність І. Франка у громадсько-політичних, вирішальних для України процесах початку ХХ ст., про які йшлося вище, треба пояснювати тим, що франкові ідеї та застереження не доходили до включеної у активний революційний процес маси людей, не були зрозумілими і сприйнятими, а головне, не були зреалізованими у силу несприятливих об’єктивних реалій того революційного часу. Те, від чого застерігав публіцист, сталося.
Значна частина населення, включаючи й лідерів революційного руху, не одразу і не до кінця усвідомили себе як самостійна, відмінна за своїми політичними інтересами сила. Багато людей, особливо у великих містах України, перебували у полоні демагогічної марксистської ідеології, сповідували соціалістичні ідеї. Навіть певна частина галичан повірили у те, що в умовах так званого соціалістичного будівництва можна домогтись утворення суверенної української держави, за що жорстоко поплатилися власним життям у соловецьких таборах.