1) вихід на перший план вражень автора від розглянутих фактів, його оцінки їх;
2) домінантне значення суб 'єктивних міркувань, авторської думки;
3) організаційна роль образного ряду, у якому пріоритетне значення набуває образ автора-публіциста, поданий з ліричною прямолінійністю як "Я";
4) проведення певної філософської (ідеологічної, моральної) концепції, яка має самодостатнє значення і використовує різні типи аргументів, включно з фактичними.
Замальовка — найбільш компактний жанр художньої публіцистики, у якому висловлені враження автора від події, поєднані інфор-маційність і образність, ескіз з натури. Часто замальовка розповідає про незначну одиничну подію, наділяючи її визначною семантикою, підносячи (звичайно ж, суб'єктивно) її значення.
Нарис — центральний жанр публіцистики, що передбачає оперативний відгук на подію, розкриття образу цікавої особи, створення портрету колективу, розповідь про побут, звичаї й людей регіону своєї й чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: автори нарисів тут називаються "нарисовці". Внутрішньожа-нрова типологія нарису включає в себе портретний, проблемний, подорожній, науково-популярний та інші його зразки.
Головна особливість нарису — широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомогою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й домислу, зображення пейзажів, інтер'єрів та екстер'єрів, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським баченням подій і проблем, активно використовує нарисовець.
Есе — жанр, у якому вільно, не обов'язково вичерпно, але виразно індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема, а публіцистична суб'єктивність сягає апогею. Див. докладніше про цей жанр у "Словнику молодого журналіста".
Фейлетон — сатиричний жанр публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним засобом фельєтоніста є художній образ. Автор обов'язково повинен створити образ негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з другого боку. Цілком самобутній вид цього жанру створив Остап Вишня, назвавши його "усмішка".
Памфлет — сатиричний жанр публіцистики різко викривального характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні такі риси, як злободенність, документалізм, обрання для викриття значного суспільного явища (важливої соціальної події, видатного державного або громадського діяча). Надзвичайна ефективність памфлету засвідчена історією: Даніель Дефо (1660-1731) за памфлет "Найкоротший шлях розправи з дисентера-ми" (1702) був поставлений до ганебного стовпа, Деш Дідро (1713-1784) за трактат "Лист про сліпих для повчання зрячим" (1749) був кинутий до в'язниці, а П. Чаадаев (1794-1856) за "Філософічні листи" (власне, не за весь цикл з восьми листів, а лише за перший лист, надрукований у 1836 році в № 15 журналу "Телескоп") був оголошений божевільним. Див. про памфлет також статтю у "Словнику молодого журналіста".
Через публіцистичні жанри журналістика вростає в літературу. Це її, так би мовити, найвищий поверх. У публіцистиці охоче працюють письменники й науковці. У XXстолітті спостерігається зрощення публіцистики й філософії. Але завжди слід пам'ятати, що фундаментом журналістики є її інформаційний рід, а аналітичні жанри складають міцні стіни її будинку. На відміну від літератури, де літературні роди рівнозначні, журналістські роди мають ієрархічну підпорядкованість.
Описані нами жанри належать до числа найважливіших, але це не означає, що засадничо неможлива поява нових жанрів, створення проміжних міжжанрових утворень чи навіть авторських модифікацій існуючих варіантів. Так, кілька об'єднаних новинарних заміток, що відстежують події в часі, можуть складати хроніку. У межах портретного нарису деякі журналісти виконують твори під назвою "силует", що є дальшим поглибленням внутрішньожанрової типології і передбачає не просто створення портрета героя, а портрета контурного, однобічного, спрямованого не на всебічне розкриття характеру, а на поглиблене висвітлення його окремих сторін. Відповідь опонентові називається "реплікою". Цей список можна продовжувати. Існують і авторські жанри. Неможливо заперечувати, що Максим Рильський створив свій жанр "вечірніх розмов", а Остап Вишня "усмішок".
Незважаючи на те, що категорія жанру є найбільш консервативною в журналістиці, найбільш стабільно утримує сталі, вироблені в процесі історичного розвитку ознаки, підтиском мінливої, еволюціонуючої соціальної дійсності все ж відбувається поступове оновлення і жанрової системи в цілому і внутрішньої конституції кожного жанру зокрема. У практичній роботі журналіста важливе значення має його орієнтація як у загальних жанрологічних проблемах, так і знання вимог і особливостей того чи іншого жанру. Це дозволить йому досягти максимальної реалізації свого творчого потенціалу. Ставлячись з повагою до надбань багатьох поколінь своїх попередників, журналіст повинен прагнути не тільки якомога ефективніше використати наявний арсенал жанрових засобів, але й продовжити безперервний пошук нових підходів до вирішення творчих завдань.
Адже колись і традиції були новаторством...
СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА
ЗАГОЛОВОК — назва твору або його частини, що друкується чи пишеться над текстом. Періодичні видання (газети, журнали, альманахи), крім заголовків окремих творів, мають ще заголовки відділів, рубрик, назви групи матеріалів ("шапки ") і загальні назви (наприклад, газета "Слобідський край", журнал "Березіль", альманах "Складка").
Заголовок повинен містити в собі тему або ідею твору, має перегукуватися з проблематикою. Він мусить бути виразним, стислим, змістовним, цікавим, легко вкладатися в нам 'яті читачів. Дати творові влучний заголовок — велике мистецтво, що потребує таланту, знань і досвіду. В історії журналістики відомі випадки, коли зміна заголовку несподівано актуалізувала матеріал і виводила його на перші сторінки видань. У великих редакціях газет є відділи, спеціалізовані на придумуванні заголовків до вже написаних матеріалів. У сучасній журналістиці існує тенденція до оформлення заголовків як розповідних речень і перетворення їх на невеликі ліди.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с.
2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой информации и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с.
3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз української преси) // Історична міфологія в сучасній українській культурі. — К., 1998. — С. 5-67.
4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевидения. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.
5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. — 204 с.
6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского творчества: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М. Горького, 1976. —67 с.
7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой информации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси: Га-натлеба, 1989. — 672 с.
8. Введение в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263 с.
9. Введение в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П., Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.