- якщо журналіст використовує свій професійний статус для збору інформації на користь чужої людини або організації, яка не є ЗМІ.
Як порушення службової етики і професійної солідарності журналістів можуть бути кваліфіковані наступні випадки:
- якщо журналіст, використовуючи посаду в редакції, шляхом редагування спотворює зміст матеріалу, підготованого його колегою, і без його згоди оприлюднює в такому вигляді;
- якщо журналіст, використовуючи свою посаду в редакції, нав’язує колегам, шляхом правки їх матеріалів свої смаки і суб’єктивні вподобання заважає їх професійному розвитку;
- якщо журналіст із кар’єристських, корисних мотивів представляє свого колегу в поганому світлі в очах інших журналістів або громадській думці;
- якщо журналіст з поганого розуміння творчого суперництва або інших мотивів свідомо ускладнює колезі виконання професійних обов’язків;
- якщо журналіст, використовуючи свою посаду в редакції, заважає діяльності журналістської організації, обмежує її самостійність ».
Що стосується плагіату, то за останній час з’явилась тенденція користуватись «інформацією з відкритих джерел». Іншими словами – з Інтернету. Чомусь багато журналістів і редактори телевізійних програм забувають, що у всіх текстів у всесвітній мережі також є автори. І «розкиданість» деяких найбільш вдалих текстів по ній зовсім не переводить їх в розряд фольклору, яким можна користуватись без згоди автора.
У теоретичній частині своєї бакалаврської роботи я розглядала ті морально-етичні основи діяльності ЗМІ, якими повинен керуватися кожен журналіст при створенні свого матеріалу. Але найголовнішою вимогою до журналіста є його моральність перед суспільством, бо, подаючи інформацію про явища життя, обговорюючи суспільні проблеми, журналісти обов'язково виступають у ролі суспільного експерта, формують ставлення, уявлення, погляди, прагнення. Функція ЗМІ як «четвертої влади» виявляється як роль суспільного консультанта для всіх соціальних суб'єктів.
Завдяки цьому ЗМІ беруть участь у створенні духовної атмосфери в суспільстві через формування масової свідомості у всіх її формах (світогляду, історичної свідомості, моральної свідомості та особливо суспільної думки). Причому роблять це в дусі турботи про загальне благо, реалізовуючи свої можливості організатора співробітництва задля становлення духу згоди шляхом стійкого розвитку всього суспільства. Водночас журналістика виявляється трибуною різноманітних думок, із широкого кола питань, задля реалізації права громадян на інформацію.
Спілкування журналістів (як представників певного соціального інституту та авторів текстів) з масовою аудиторією сповнене гуманістичного сенсу, який випливає із соціального призначення преси – правдиво й оперативно інформувати людей з актуальних, суспільно важливих питань.
У розділі «Соціальна відповідальність журналіста» «Міжнародних принципів журналістської етики» розкрито соціальну сутність професії журналіста. Зокрема сказано, що в журналістиці інформацію розглядають як суспільне благо, а не як предмет споживання. Журналіст несе відповідальність за передану інформацію і відповідає, передовсім, перед широкою громадськістю, а не тільки перед тими, хто контролює засоби масової інформації. Соціальна відповідальність журналіста вимагає, щоб за всіх обставин він діяв відповідно до своєї моральної свідомості.
Отже, зв'язок між суспільним благом і журналістською інформацією виникає за умови готовності працівників ЗМІ відповідати за якість інформації та забезпечувати її. Тому відповідальність є однією з головних категорій моральної свідомості у професійній етиці журналістів. Вона тісно пов'язана з поняттям професійного обов'язку як внутрішнього закону, що «керує» поведінкою журналістів. Сутність його полягає в тому, щоб правдивим словом допомагати людям орієнтуватися в тому, що відбувається.
Моральні аспекти діяльності журналістів розглядали , зокрема, дослідники журналістської професійної етики: Д. С. Авраамов, Р. Г. Бухарцев, Г. В. Лазутіна, О. Д. Кузнецова.
На думку Д. С. Авраамова, норми й принципи професійної моралі сприймаються журналістом залежно від його індивідуальної свідомості, що існує як система поглядів, переконань, моральних почуттів і потреб. Такі етичні категорії, як обов'язок, відповідальність, справедливість, він вважає предметом моральних почуттів журналіста [1, с. 23-25].
Р. Г. Бухарцев називає основним професійно-етичним регулятором діяльності журналіста моральний самоконтроль [2, с. 252].
Г. В. Лазутіна вважає найважливішими у професійній етиці журналіста такі категорії, як професійний обов'язок, професійна відповідальність, професійна совість, професійна честь і професійна гідність [3, с. 270].
Українська дослідниця професійної етики журналістів О. Д. Кузнецова називає етичними цінностями журналіста соціальну відповідальність, правдивість, об’єктивність, чесність і порядність.[[3, с.412].
Журналістський обов'язок слід розглядати як «сукупність обов'язків з усього спектру професійних відносин, система яких задана законами функціонування журналістики як особливого соціального інституту» [4, с.226]. Тому «простір обов'язковості» охоплює всі сфери праці (та, відповідно, свідомості) журналістів, жорстко пов'язаний із системою рольових функцій, що залежить від місця журналістики в житті суспільства. Якщо об'єктивний зміст ролей-обов'язків диктується соціально-історичною необхідністю, то суб'єктивне їх усвідомлення і характер виконання прямо залежать від уявлень про ідеал (суспільне благо), про засоби та норми його досягнення та відповідні особисті якості. Тому зрозуміло, як важливо журналістам мати чітке уявлення про ідеал, гідні форми журналістської поведінки, здатної приносити добро, уникаючи зла.
Звідси бере початок і проблема відповідальності як прийняття «до виконання» обов'язку журналіста перед суспільством. Відповідальність створює довіру, без якої журналісти не зможуть виконувати свою місію – інформувати людей. Причому «зовнішня» відповідальність визначається законодавство, іншими нормативним актами, а «внутрішня» - системою переконань самого журналіста. Якщо розглядати свободу слова як відповідальність журналістів перед суспільством, то вона передбачає, насамперед, тяжіння журналістів до тих професійних стандартів, які роблять ЗМІ об'єктивними, неупередженими, не заангажованими. Вони мають служити інтересам усього суспільства і всіх громадян, а не тільки приватних осіб.
Кожен із ЗМІ формує своє, наближене до реальних умові діяльності уявлення про професійний обов'язок, орієнтуючись на особливості відображення сфери дійсності, на склад і очікування аудиторії, на свою ідейно-політичну платформу тощо.
Аналіз публікацій газети «Рівне вечірнє» за січень-березень 2006 року показує, що «професійна відповідальність» - далеко не головний моральний аспект у творчих пошуках журналістів цього видання. Свідченням цього є постійна рубрика «Кримінальний огляд». У кожному номері газети обов'язково написано про те, хто кого вбив, спалив, зарізав. Причому, ця інформація подається на першій сторінці з подальшим продовження на наступній полосі. Матеріали пригнічують психологічно, насторожують. Складається враження, що життя в нас найгірше, найстрашніше, найнебезпечніше. Нам потрібно постійно бути на сторожі, остерігатися рідних і друзів.
Хтось скаже, що це - наша дійсність, реалії буденності. Не заперечую. Але це можна подати в іншому ракурсі – не такому «чорному». Наприклад, заголовок матеріалу за 5-те січня 2006 року наводить страх. «Брат вбив брата?» - така назва статті – наштовхує на роздуми. Адже складається враження, що тепер кожен з нас може стати жертвою рідного батька, брата, сина. Людська психіка спрацьовує однозначно: нам стає моторошно, ми боїмося за себе та за рідних, оскільки у вищеназваному матеріалі детально описується кількість переломів, ушкоджень, ран. І причина – горілка. Добре одне: може після прочитаного комусь вже не захочеться випивати надто багато?
Дев'ятого лютого 2006 року на першій сторінці газета публікує матеріал під назвою «Вбивство на Київській». Немає сумнів, що подібні журналістські тексти цікаві читачам, але ж вони не формують нічого позитивного і реципієнти звикають до подібної інформації. Ми стали своєрідним заручниками «вбивчих» фактів. На жаль, публікації на кшталт вищеназваної, сприяють такому розвиткові людського сприймання кримінальних історій.
Крім інформації про вбивства, газета «Рівне вечірнє» багато пише про смертельні випадки і злочини. Як приклад, публікація: «Смерть від сірника». Тут розповідається про те, що під час пожежі загинула п'ятирічна дитина. Відразу виникає запитання: «Чи хотілося б батькам цієї дитини читати про її смерть на сторінках газети?» Проте, як бачимо, довелося. І, на жаль, нікого не хвилює, в якому стані знаходяться батько і мати, що переживають і що відчувають. Журналіст же написав страшні факти, не думаючи про наслідки. До речі, ця інформація подана у газеті на першій сторінці.
«Чотири вінки по дорозі на Костопіль» - такий заголовок наступної публікації, яка розміщена на першій полосі газети «РВ» за 23-тє лютого 2006 року. Тут йдеться про автокатастрофу, в якій загинули четверо осіб (жінок) і тепер «...ще чотири вінки прикрасять і без того невеселий вигляд цієї автотраси, нагадуючи всій проїжджаючим про скороминучість їхній повсякденних клопотів» [5]. Далі автор Володимир Крушельницький детально описує ( зі слів очевидців) причину аварії.