МІНІСТРЕСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Практика застосування теорії і методики журналістської творчості
(на прикладі публікації газети “Ярмарок” і “В двух словах”)
Зміст
Вступ
І. Журналістика – вид творчої діяльності
1.1 Ісотріографія проблеми
1.2 Методи наукових досліджень
ІІ. Творчий процес
2.1 Пізнавальна стадія творчого процесу
2.2 Інформаційний привід
2.3 Ідея. Зміст. Задум-тема-концепція-ідея журналістського твору.
2.4 Факт. Фактичність. Ситуація. Джерела та способи нагромадження фактів.
2.5 Методи збирання інформації
ІІІ. Журналістський твір: зміст і форма, елементи і структура
3.1 Від задуму до теми. Вибір жанру. Система жанрів журналістики.
3.2 Діалектика змісту і форми
3.3 Композиція. Фабула. Сюжет. Композиційні форми (інформаційних, аналітичних, художньо-публіцистичних жанрів)
3.4 Художня умовність у журналістському матеріалі
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Журналістика за характером творча робота. Для людини важливо за допомогою творчості здійснити замислене, виконати своє сакральне завдання існування на цьому світі. Творчість виступає як головна умова опанування людиною свободи.
Слід зазначити, що журналістика, як ніяка інша сфера, надає індивідові можливість стати особистістю, реалізувати себе цілком, виявити усі природні таланта, якими б розмаїтими вони не були.
Написання статті – це фундаментальна, кропітка праця, яку виконує журналіст. Це робота пов’язана з безперервним створенням текстів. Журналіст – це фактичний письменник. Але від представника цієї вільної професії він різниться тим, що пише завжди, практично щодня, і за будь-яких умов і обставин. Для щоденної газети практично кожен її кореспондент повинен подати 200-250 рядків тексту в номер. Такий щільний режим і створює головні особливості праці журналіста, у якій на саме написання твору відводиться не так уже й багато часу, а натомість його левину частку займ- є пошук теми, віднайдення джерел інформації для її висвітлення, ознайомлення з документами й джерелами.
Перелічені аспекти складають парадигму творчої діяльності кожного журналіста. Але слід мати також на увазі, що при збиранні матеріалу йому доводиться здійснювати й самостійні журналістські розслідування. А це передбачає виконання рольових функцій інших професій тих, які мають виразну творчу домінанту.
Актуальність розглянутої теми полягає у обґрунтуванні необхідності дослідження практичного застосування теорії і методики журналістської творчості.
Метою дослідження є жанровий, змістовий та тематичний аналіз публікацій.
Враховуючи мету дослідження були поставлені наступні завдання:
- розкрити поняття – журналістики як виду творчої діяльності;
- заглибитися до історії журналістики в Україні та прослідкувати за її розвитком, зробивши певний аналіз;
- висвітлити методи наукових досліджень;
- теоретично висвітлити та практично проаналізувати тему, ідею, зміст, концепцію журналістського твору на прикладі публікацій поданих у додатках;
- визначити у матеріалах факт та жанровий поділ.
Об’єктом дослідження є газетні публікації. Предметомструктура, стилістичні та функціональні якості публікацій.
Наукова новизна роботи визначається предметом та об’єктом і полягає в тому, що іноді в працях з журналістикознавства можна зустріти думку про те, що журналістика — це й зовсім не творчість, а ремесло, що елемент власне творчості істотно девальвований в масово-інформаційній діяльності. З цим навряд чи варто погоджуватися. Адже, зрештою, й ремесло — це специфічна, але все ж таки творчість. Крім того, журналістський твір так само, як і літературний, є наслідком духовної діяльності особи, є способом оприявнення буття. До журналістської творчості мають застосовуватися усі філософські положення й категорії, що використовуються наукою для осягнення творчості як такої.
І. Журналістика – вид творчої діяльності
1.1 Ісотріографія проблеми
На початку ХХ століття українська журналістика була представлена місячником “Киевская старина” та кількома студентськими часописами. Дія Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) призвели до того, що українською мовою не виходило не тільки жодного політичного видання, а й спеціалізованого, скажімо, хліборобських, медичних журналів чи бюлетенів.
1904 року від активу Києва було направлено делегацію до графа Вітта, який обіцяв розглянути разом з губернатором України питання про використання української мови. Останній відповів, що так, “треба чинність відмінити”. Було навіть у Петербурзі видано книжку на захист української мови. Наростання невдоволення народних мас змусили Миколу ІІ погодитися на демократичні поступки. Маніфестом 17 жовтня він обіцяв надати народам Росії “свободу особи, слова, сумління, зібрання та союзів”. 24листопада – нові правила про друк. Українська громадськість сприйняла це як новий етап.
Ще гірше стало з початком Першої Світової війни,коли усі українські видання були закриті. Українська публіцистика локалізувалася за кордоном і у таборових часописах.
З початком революції 1917 року та національно-визвольних змагань в Україні започаткувався новий тип журналістики — українська державотворча преса. Газети соціалістичних партій “Нова рада”, “Робітнича газета”, “Народна воля” свідчать, що безцензурна преса періоду Центральної Ради усі можливості до всебічної диференціації.
Перші десятиліття XX ст.для розвитку української публіцистики характерні неоднозначною мірою свободи слова. Адже преса була то підцензурною, то вільною, змушена була вдаватися до езопової мови, то могла відкрито вести усі суспільні проблеми,а це неминуче визначало тематику і стильові особливості.
Преса І Світової Війни. Виникає українська воєнна преса з початком воєнних дій. 11 грудня 1914року виходить у Києві за редакцією Андрія Авраменко Літературний тижневик “Згода”. Другий випуск був заборонений. Журнал “Основа”— в Одесі, за редакцією Іллі Гаврилюка. На третьому випуску припиняє своє існування.
Лютнева революція 1917року в Росії принесла свободу друкованого слова. Протягом уже перших місяців українська преса стала на шлях широкого розвитку. Відроджується в українських містах, з’являється в різних провінційних осередках. З кожним днем розширюється її мережа. З 6 органів, що виходили напередодні революції, зростає вона до 106 органів, досягаючи на 1918р. 212 пресових органів.
Курс на диференціацію та коренізацію української преси 20-х років З 1923р. кількість преси українською мовою збільшується. Ця доба визначається національною політикою радянської влади, відомою під назвою "українізації". Преса в період перебудови – підпільна. Почиинають писати про музику – рок, поп, - наркоманію, проституцію, ці матеріали подіяли як реклама. Читабельними стали виступи політиків. Основна риса – дезорієнтованість. Журналістика незалежної України. На 2000 рік – 6 тисяч видань, 791 патент на електронні ЗМІ, забезпечується попит населення пресою (лише 20% не має можливості читати періодику), маємо закуплену, переважно російську пресу. Можна прослідкувати прошарки населення за матеріальним становищем, розгалуженість преси, багато політики, питаня свободи слова тощо.
Характерні риси історії української журналістики ХХ ст. Наявність численних утисків та заборон (цензкра),самозаснованість укр. преси,швидкі темпи розвитку і різнобічна диференціація,загальнонародний характер,регіональний характер органів преси,заполітизованість,слабка фінансованість,цнотливість преси,партійна.
1.2 Методи наукових досліджень
Методологія наукової діяльності – це процес, який передбачає сукупність конкретних прийомів, підходів, способів, дій, спрямованих на отримання нових наукових результатів, досягнення поставленої мети та виконання запланованих завдань. Методологія – сукупність методів дослідження, що застосовується в науці відповідно до специфіки об’єкта її пізнання.
Метод – спосіб пізнання явищ природи чи суспільного життя, прийом або система прийомів, що застосовуються в якій-небудь галузі діяльності (науці, виробництві тощо) [6; 31]. Існує багато методів наукових досліджень. Серед найголовніших можна назвати такі: описові, аналізу документальної інформації, дослідження текстів.
Описові методи.
Історичний метод передбачає вивчення розвитку об’єктів дослідження в хронологічній послідовності. Вирізняють порівняльно-історичний та компаративний методи, коли шляхом порівняння виявляють загальне й особливе, а також причини цих подібностей і розходжень, зміни, що відбулися; зіставляють рівні розвитку досліджуваного об’єкта, визначають тенденції розвитку.
Біографічний метод передбачає дослідження подій на основі свідчень очевидців. Його використання можливе за умови, що зібрана інформація буде достатньою й панорамною.
Методи аналізу документальної інформації. Будь-яка інформація, зафіксована в друкованому чи рукописному тексті, на фото- чи кіноплівці, на цифрових носіях тощо – документальна інформація. Класифікація документів.
Залежно від статусу документи поділяються на офіційні (протоколи, урядові матеріали, постанови, заяви, комюніке, стенограми офіційних засідань, дані державної та відомчої статистики, архіви, звітність тощо) і неофіційні (особисті документи, а також складені приватними громадянина ми безособові документи, наприклад, статистичні узагальнення, виконані якимсь дослідником на основі власних спостережень).
За джерелом інформації документи поділяються на первинні і вторинні. До первинних належать, наприклад, записи прямого спостереження. До вторинних – обробка даних прямого спостереження, узагальнення чи опис на основі первинних джерел.