Висновки
У ході наукового дослідження ми дійшли наступних висновків:
·регіональне телебачення мало б бути ріднішим та доступнішим для телеглядачів, у регіонального телебачення завжди був і буде свій глядач. Ніколи загальнонаціональні канали не зможуть задовольнити абсолютно звичайне бажання знати, що відбувається в їхньому місті, на їхній вулиці. Люди повинні мати шанс побачити в репортажі свій дім, своїх сусідів. Це жахлива помилка, коли вважають, що політичні баталії і потужний «різнобарвний» PR центральних каналів може задовольнити потребу в інформації про рідне місто. Більш доступна і довірлива тональність місцевих каналів ближча і більш зрозуміла мешканцям. У місцевій інформації не потрібно шукати подвійного дна, вона прозора. Зрозуміліші мотиви і взаємозв’язки. Менша дистанція між джерелом і споживачем інформації. Втім, поки що такі думки утопічні, і глядач реагує на регіональне телебачення, перемикаючи канал, а імідж слабких провінційних каналів перетворився на стереотип.
Причину такого ставлення до регіональних мовників вбачаємо у тому, що:
·протягом двадцяти років розвитку регіонального телебачення створилася деформована, безперспективна модель регіонального телемовлення. Увесь цей час увага політичних кіл середнього й нижчого рівнів концентрувалася на регіональному телебаченні, яке вважалося доволі ефективним засобом впливу. Надмірна увага політиків, відсутність кадрового потенціалу й принципу професійності призвели до деградації творчого і виробничого колективів, яку до сьогодні більшість телекомпаній не здатні припинити без зовнішнього втручання й значних кадрових змін;
·слід визначити таку стратегічну проблему: держава залишається значним і впливовим гравцем і, водночас, регулюючим суб'єктом телевізійного ринку. Вона використовує систему субсидій і дотацій як позаринковий механізм впливу. На комерційних каналах ситуація не краща. Але тут свою політику диктують засновники та керівництво телекомпаній. Зважаючи на можливі спекуляції на тлі висвітлення подій, пропонуємо знаходити нові форми власності телекомпаній: громадську, колективну або змішану;
·необхідно розвивати широкий тематичний (політика, економіка, культура, мистецтво, соціальні питання, спорт, література тощо) і географічний (наявність власних кореспондентів, які працюють у кожній точці регіону) спектри. Телепрограми повинні бути збалансовані й різнобічні, мати кілька рівнів перевірки фактів та інформації. Як приклад наближеного до описаної моделі, можемо вже розглядати навіть центральне українське ТБ, зміни якого стали природним наслідком свіжих кадрових вливань.
·Не можна сказати, що на регіональному телебаченні простому дипломованому чи поки не дипломованому журналістові неможливо залишитися та працювати там на зміну тим, хто рано чи пізно піде. Для тих новачків, які хочуть працювати у регіональному телевізійному просторі достатньо великий проміжок власного життя є можливість залишитися, набратися досвіду. В подальшому вони навіть можуть стати редакторами, ведучими чи навіть авторами власних програм. Вони мають змогу протестувати власні сили, вдосконалити свої знання, і в решті решт висловити свої думки у власній програмі.Але комерційна вигода переважає навіть над дуже хорошою ідеєю та ініціативами. Тому можливість створення авторського проекту стає реальною лише за умови, якщо журналіст знайде, чи буде бачити спонсора свого проекту.
При детальному аналізі перспектив місцевих каналів важко назвати їх блискучими. Дніпропетровському телебізнесу відверто бракує сил для організації повноцінного заповнення ефірного часу якісним та цікавим телепродуктом. Найчастіше регіональні студії фактично готують лише випуски місцевих новин. Утім, зважаючи на те, що такі телекомпанії принаймні існують, можна зробити висновок, що вони комусь потрібні. Проте прямо зараз зламання стереотипу про слабкість та нецікавість регіонального телебачення неможливе, як і вихід його якісно новий рівень.
І насамкінець зауважимо, що нові – старі проблеми регіонального телебачення України поступово виходять на рівень якщо не вирішення, то принаймні обговорення. Принаймні це позбавить працівників регіональних телеканалів головного гальма – затятої віри у те, що це телебачення й не повинно бути цікавим.
Список використаних джерел:
1. Багиров Э.Г. Очерки теории телевидения. – М.: Искусство, 1978. – С. 18–24.
2. Борецкий Р.А. Информационные жанры телевидения. – М., 1961. – С. 27–31.
3. Борецкый Р.А. Телевидение на перепутье. Статьи 1989-1998. - М.: Ин-т истории и coц, проблем телевидения, 1998. - 105 с.
4. Браун Л. Имидж – путь к успеху. – СПб: Питер Пресс, 1996. – С. 10–14.
5. Бугрим В.В., Мащенко I.Г. Телебачення прямого ефіру - К.: Либідь, 1991. - 200 с.
6. Васильева Т.В. Теле- и радиоинформация: Учеб. пособ. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1987. – С. 17.
7. Гоян В.В. Інформаційна телевізійна програма: типологічна характеристика, параметри діяльності журналіста: Дис...канд. філол. наук. – К., 1999. – С. 34–45.
8. Гоян О.Я., Гоян В.В. Телебачення і радіомовлення України: роздержавлення і приватизація // Роль ЗМІ в процесах державотворення. – 1998. – С. 59–63.
9. Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах. – Л.: Вища шк., 1976. – С. 187.
10. Гуревич П.С. Приключения имиджа: типология телевизионного образа и парадоксы его восприятия. – М.: Искусство, 1991. – С. 9–16.
11. Держкомтелерадіо України. Концепція розвитку державного телебачення і радіомовлення на 2005–2009 рр.
12. Дмитровський З.Є. Інформаційне телемовлення України: здобутки і прорахунки // Українська журналістика: формування сучасного обличчя / Вісн. Львів. ун-ту. – Сер.: Журналістика, 1993.
13. Засурский И.Я. Масс-медиа второй республики, - М.: Изд-во МГУ, 1999, - 272 с.
14. Короткі новини // Львівська Газета. – № 235.
15. Лизанчук В.В. Засоби масової інформації і духовне відродження України: формування національних ідеалів та інтернаціональних почуттів. – Л.: Вид-во Львів. ун-ту, 1990. – С. 27.
16. Мащенко І.Г. Телебачення України: В 2 т. - Т.1: Телебачення de-facto. - К.: Тетра, 1998. - 513 с.
17. Мащенко І.Г. Телебачення України: В 2 т. - Т. 2: Телебачення de-jure. - К: Tempa, 2000. - 529 с.
18. Монро П. Телебачення, телекомунікації і перехідний період: право, суспільство і національна ідентичність // Ґлобалізм, телебачення і суспільство. – 2005. – С. 23–25.
19. Москаленко А. З. Журналістика на сторожі інтересів людини // Українська журналістика – 96: Матеріали наук.-практ. конф. – К., 1996. – С. 3–6.
20. Нахапетов В. Аудиторія місцевого (регіонального телебачення) // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. науково-методичних праць. – Вип.3. – Львів, 2000. – С.241-257.
21. Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. – К., 1996. – С. 20–24.
22. Про інформацію: Закон України від 2 жовт. 1992 р. // Голос України. – 1992. – 13 листоп. – С. 3–9.
23. Сагалаев Эдуард борется за государственное телевидение // Независимая газета. -1997.- 1 февр.- С. 4.
24. Силин А. Телевидение без берегов? // Новый мир. - 1996. - № 1. - С. 229.
25. Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат / За ред. А. 3. Москаленка. - К., 1997. - 54 с.
26. Щербатюк Т.В. Украинское телевидение как тип республиканской телевизионной программы: Дис...канд. філол. наук. – К., 1982. – С. 54.
27. Юровский А.Я. История советской телевизионной журналистики. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1982. – С. 43–45.
28. Юровский А.Я. Телевидение: поиски и решения: Очерки истории и теории советской телевизионной журналистики. – М.: Искусство, 1975. – С. 18–19.
29. http://comin.kmu.gov.ua
30. http://journlib.univ.kiev.ua/
31. http://www.inopressa.ru.
32. http://www.ukraine.ru/elections2004/media/tv.html
33. http://portal. lviv.ua/article/2005/05/26/141446.html.
34. http://www.telekritika.kiev.ua.