У 1674 р. собор Російської православної церкви постановив здійснити переклад Біблії на основі грецьких текстів. Займався цією справою виходець із України Епіфаній Славинецький. Однак цю справу він так і не довів до завершення.
Ще одна спроба здійснити переклад Біблії старослов’янською мовою була здійснена за часів Петра І. У 1712 р. він видав указ про те, щоб звірити пєрвопєчатную Біблію із грецькими текстами. Знову ж таки цією справою займалися вихідці з України Феофілакт Лопатинський та Софроній Ліхуд. Нагляд за цією роботою було доручено українцю, митрополиту рязанському Стефану (Яворському). Робота над Біблією тривала біля семи років (з 1714 по 1720 рр.). Попередній старослов’янський переклад всіх старозавітних канонічних книг, окрім Псалтиря, був звірений із Септуагінтою. Лише деякі з неканонічних книг (Товіт, Юдіф), початково перекладені з латинської Вульгати, з нею ж і були звірені. Було вказано на найбільш значні розходження між старослов’янським текстом та грецьким. У окремих місцях, де існували труднощі для ясного перекладу з грецької, на полях давався переклад з латинського чи єврейського, а подекуди навіть з халдейського, арабського, сірійського й самарітянського перекладів.
Був також введений поділ глав на вірші. Главам значної частини старозавітних книг були дані заголовки, які запозичили з латинської Біблії. Також у тексті давалося пояснення єврейських та інших слів, які залишилися без перекладу. Рукописний переклад Ф.Лопатинського й С.Ліхуда складався із 8 томів. Його передали до друку. Однак у силу різних обставин, зокрема, смерті Петра І, цей переклад так і не був надрукований .
У наступні десятиліття в Росії постійно зверталися до питань виправлення тексту Біблії та її видання. З приводу цього виникали різноманітні дискусії. Проте справу було доведено до завершення лише в середині ХVІІІ ст. У 1747 р. роботу над редагуванням старослов’янського тексту Біблії було доручено Варлааму Лящевському та Гедеону Слонімському, які були викладачами в Києво-Могилянській академії. Завершили вони свою працю в 1751 р.
Ці редактори звірили всі книги Біблії із грецьким текстом. Тим не менше, в основі їхнього перекладу все таки лежав текст Острозької Біблії. 18 грудня 1751 р. з’явилася друком виправлений В.Лящевським та Г.Слонімським переклад біблійних книг. Це видання отримало назву Єлизаветинської Біблії. Остання була взята за основу для Почаївської Біблії 1798 р., яку надрукували греко-католики. Вона вийшла в п’яти томах великого формату. У цій книзі супроводжувався маргінальними коментарями та підтекстовими примітками. Даний Біблії, але вже з ілюстраціями, був перевиданий у Перемишля в 1859 р. Отже, нинішній канонічний текст Біблії цієї церкви - фактично Острозька Біблія з певними редакційними правками. При чому ці редакційні правки часто робилися українськими руками. Тому маю право сказати: саме українці створили для православних росіян їхню канонічну Біблію.
РОЗДІЛ ІІ СТАРОДРУКИ XVII – XVIII ст
2.1 Початки друкованого слова
Тематика книг, що друкувалися в Україні, залежала від багатьох чинників — і від попиту на ті чи інші видання, від наявності меценатів видавничої діяльності, і від доступності книжок, друкованих за межами України. Дедалі більший вплив на характер книжкової продукції мали цензурні умови.
Аж до останніх десятиліть XVIII ст. більшість тих великих за обсягом книг, які друкувалися значними, як на той час, накладами і розповсюджувалися по всій Україні та за її межами, — це книги релігійні, насамперед богослужбові тексти і молитовники, меншою мірою християнка повчально-моралізаторська література. Друкувалися такі книги переважно церковнослов'янською мовою кириличним шрифтом, однак у певних їх структурних частинах (передмови, присвяти) вживалася і українська книжна мова. Сприйняттю церковнослов'янської мови як "високого стилю" книжної мови українців сприяли специфічно українські риси вимови традиційних текстів. З 20-х рр. XVIII ст. на українських землях, що перебували під протекторатом Російської імперії, друкарство українською мовою і українським варіантом церковнослов'янської було повністю заборонене. Ні Правобережжі й у Східній Галичині обмежень щодо мови не існувало, але лише в практиці василіанських монастирських друкарень, головно Почаївської, українська мова посіла помітне місце. З освітніх видань масовими тиражам і досить часто друкувалися букварі. Хоч уривки для читання в них подавалися церковнослов'янською мовою, оволодівши ними, учні могли вільно читати й українські тексти.
Якщо богослужбові книги, молитовники й букварі набули значного поширення, то чисто літературні публікації (вірші, програми п'єс, панегірики) і окремі публікації з гуманітарних та природничих наук (тези диспутів, посібники, граматики з історії тощо), за поодинокими винятками, виходили невеликими накладами і призначались для певного кола читачів. Вони видавалися різними мовами — книжною українською, церковнослов'янською, але найчастіше — польською або латинською.
Ситуація змінилася в останні роки XVIII ст., коли у Центральній, Південній і Східній Україні почали виходити різноманітні світські видання російською мовою, а в Східній Галичині після 1772 р. — німецькою, польською, латинською, французькою. Почаївська друкарня й далі користувалась у числі інших українською книжною мовою. Однак 1798 р. — з виходом у світ першої частини "Енеїди" І. Котляревського — в друковану книгу, як уже зазначалося, впевнено входить українська народно розмовна мова.
2.2 Біблія ІІ пол. ХVII – XVIII ст
У богослужінні в українців, як і в інших православних народів Східної Європи, церковнослов'янська мова здавна відігравала таку роль, як латинська у богослужінні католиків. Збереглась вона як літургійна і в католиків східного (візантійського) обряду. Зрозуміло, що церковнослов'янською друкувалася і головна для християн книга — Біблія. Поява 1581 р. Острозького видання повного тексту Біблії була визначною подією в церковному і культурному житті не лише українців, а й сусідніх православних народів. Попри високий рівень філологічного опрацювання цього видання, за Петра Могили було розпочато нове редагування тексту Біблії з метою його подальшого вдосконалення. Ця робота, однак, не була завершена, і друге в Україні повне видання церковнослов'янської Біблії вийшло у друкарні Києво-Печерської лаври 1758 р. Кияни на той час не мали іншої можливості, як тільки передрукувати текст московського видання 1756 р. Інша річ, що це видання повторювало текст опрацьованої українськими книжниками єлизаветинської Біблії 1751 р., в основі якої лежала московська Біблія 1663 р., а та, в свою чергу, як було підкреслено в її передмові, була лише передруком "с готоваго перевода князя Константина Острожскаго печати неизменно, кроме орфографии и некоторых вмале имен и речений".
Передруки тексту Острозької Біблії сприяли тому, що використаний у ній варіант церковнослов'янської мови став найавторитетнішим. За цим текстом почали вживатися і прислів'я та афоризми біблійного походження. Біблія в Києво-Печерській лаврі видавалася ще (судячи з кількості збережених примірників, меншими тиражами) 1779 р. у великому форматі, а 1788 р. — у зменшеному. Істотним внеском у спробу подальшого розповсюдження біблійних книг стало почаївське видання Біблії 1798 р. Цікаво, що з якійсь незначній частині примірників зазначалося, що книжка видається "по велінію, данном в Санкт-Петербурзі 1797, сентября дня 14». Напевне, уніатська Почаївська друкарня вмістила ці слова, щоб не мати перешкод у розповсюдженні книги у межах Російської імперії.
Повний текст Біблії — Старого і Нового Завіту — був доступний і потрібний обмеженому колу читачів — богословам, церковній ієрархи, вченим ченцям, вчителям середніх шкіл. Із старозавітних книг лише з Псалтирем знайомилися всі, хто вмів читати: ця книга слугувала молитовником, її тексти звучали на богослужіннях. З новозавітних книг у богослужіннях використовувалися насамперед Євангеліє і Апостол. Всі три названі книги мусили бути в кожній церкві (у деяких — по кілька); в окремих священиків, дяків, пізніше й учителів вони були і вдома. Спершу в храмах користувалися виключно рукописними богослужбовими книгами, але від часу появи друкарства їх швидко стали витісняти друковані.
Найважливішою церковною книгою християн залишалося Євангеліє. В кожному храмі мало бути напрестольне Євангеліє, за можливості гарно оправлене, яке відігравало надзвичайно важливу роль у богослужіннях, насамперед у літургії. (Додаток № 6) Крім напрестольного, в багатьох церквах були й інші примірники. Нерідко побожні парафіяни дарували Євангелія своїм церквам. Впродовж другої половини XVII—XVIII ст. Євангеліє в Україні друкувалося 24 рази: 5 видань у другій половині XVII ст., 12 — у першій половині, 7 — у другій половині XVIII ст. Зменшення кількості видань пояснюється тим, що більшість храмів цією книжкою на той час вже були забезпечені, а нові церкви будувалися не так часто. Спершу видання цієї книги зосереджувалось у Львові: друк М. Сльозки 1665, Львівського братства 1670 і 1690 рр. Всі вони повторювали текст видань Львівського братства 1630 і 1644 рр. 1697 р. вийшло перше київське лаврське видання, і з того часу Києво-Печерська лавра стала основним видавцем Євангелія, випустивши до 1784 р. ще шість видань у напрестольному форматі і чотири в зменшеному, зручному для індивідуального читання. Почаївська друкарня надрукувала у XVIII ст. п'ять видань (з них одне малоформатне), Львівська братська — три, Чернігівська — одне. Українські видання Євангелія друковані шрифтом великого розміру (який так і називали — євангельським), багато з них прикрашені сюжетними ілюстраціями.
За другу половину XVII—XVIII ст. зафіксовано 122 різних за обсягом видання Псалтиря, 67 різних Часословів, 63 Молитвослови, 42 видання Каноника. Велику кількість видань Псалтиря і Часослова можна пояснити тим, що їх читали не лише в церкві, а й удома, ними користувалися для навчання грамоти. Слід при цьому мати на увазі, що певна частина малоформатних шкільних Часовничків і Псалтирок не збереглась. До тих літургічних книжок, які мусили бути в кожній церкві, належали ще Служебники (44 видання за 1651—1800 рр.), Требники (37 видань за цей час), Апостоли (20 видань), Октоїхи (24 видання), Тріоді пісні (17 видань), Тріоді цвітні (18 видань). Дуже популярними були різнотипні видання Акафістів (не менш як 47 видань) і укладеного Йоасафом Кроковським Акафіста св. Варварі (не менше 30 видань у XVIII ст.). Найбільша за розміром церковна книга Анфологіон (Мінея святкова і загальна) видавалася 11 разів. Далеко не кожна сільська церква могла собі дозволити придбання цієї книжки. Ще менш доступними були Мінеї місячні: здійснено лише три видання цієї 12-томної книги (Київ, 1750 і 1787 р.; Почаїв, 1761 р.).