У 1906 р. виповнилося 25 років від дня виходу журналу „Киевская старина”. Гостро відчувалася потреба ввести в національне інформаційне поле не лише газету, а й журнал, який би видавався рідною мовою і виходив у столиці України. Таким „переходовим до нових вимог” часописом став журнал „Україна”. Друкувався він двома мовами – українською і російською. Це був місячник, обсяг якого становив 10 – 12 друкованих аркушів, що складався з двох частин: наукової та інформаційно-публіцистичної. Друкувалися в ньому твори І. Нечуя-Левицького, В. Доманицького, І. Франка. Нерідко зі своїми публікаціями на його сторінках виступав С. Петлюра. Усі національні проблеми редакція вирішувала через призму соціалістичної ідеології.
Тим часом наприкінці 1905 р. В. Леонтович отримав дозвіл на видання щоденної політичної, економічної та літературної газети „Громадська думка” і в останній день року встиг видати її перший номер. Видання це побачило світ замість задекларованої газети „Українське слово”, на яку й, власне, було подане прохання на випуск.
Завдяки широкому колу авторів редакції, а серед них були Б. Грінченко, його дружина М. Загірня, В. Самійленко, А. Тесленко, А. Кримський, М. Лисенко, В. Доманицький та інші, редакція торкалася усіх важливих суспільно-політичних проблем, використовувала весь арсенал тогочасних газетно-публіцистичних жанрів – від заміток до великих аналітичних статей, від віршів до гумористично-сатиричних жанрів.
Серед інших часописів, які спричинили розвиток національної свідомості, – газети „Народна справа”, „Вісті”, які видавалися в Одесі у 1906 р., „Добра порада” і „Запоріжжя” (Катеринослав), „Слобожанщина” і „Порада” (Харків), низка часописів Києва. Однак із 34 друкованих органів, які видавалися в першій половині 1906 р., до кінця року залишилося менше десяти, та й названих часописів усього вийшло лише по кілька номерів. Проте розвиток української преси вже заборонити ніхто не міг.
1.3 Цензурні утиски щодо українських газет та журналів
Маніфест 17 жовтня 1905 р. поклав початок тому періоду в суспільно-політичному житті Російської імперії, який навіть ліберали не без іронії називали „епохою оновленого ладу”. Становище преси на той час регламентувалося низкою додаткових правил, законами про тимчасові та надзвичайні охорони, жорстким і постійним втручанням поліції та адміністрації. Одночасно з цензурними постановами і відповідно до розширення прав, що надавалися новими законами і циркулярами, до преси постійно „прикладали руку” губернатори і градоначальники. Необмежений простір відкривався перед ними з уведенням „правил” про надзвичайну та іншу „охорону”. Такі правила після 15 грудня 1905 р. почали поширюватися на більшість регіонів Російської імперії. У різних місцевостях губернатори мали право видавати власні „обов'язкові розпорядження” стосовно друку, що забороняли розповсюдження видань, публікацію статей і заміток, які вони вважали шкідливими.
Аналогічне відношення було і до друкарень стосовно періодичних видань:
1. Жодна друкарня не мала права починати набір і друк газети чи журналу без особливого свідоцтва, що видавався губернатором спеціально для друкарні на право друку цього видання. Це свідоцтво повинне зберігатися в друкарні.
2. В разі будь-яких змін в умовах виходу в світ даного періодичного видання, заміни відповідального редактора іншою особою, зміни друкарні видавець повинен був подати заяву про це губернатору до початку подальшого випуску у світ видання, а якщо зміна була не передбачуваною, то упродовж 3-х днів із вступом в силу обставин, що викликали зміни, попереднє свідоцтво мало бути замінене новим.
3. На кожному номері періодичного видання мали бути надруковані прізвища відповідального редактора і видавця, адреса редакції в друкарні, де віддрукований цей номер.
4. Кожний номер газети чи журналу, духовного чи світського, з усіма додатками, повинен був одночасно з випуском його з друкарні подаватися в узаконеній кількості примірників до Київського тимчасового комітету у справах преси (колишню цензуру) [39, с. 23].
Нелегким був шлях української національної преси до свого читача. Постійні прискіпування, перестороги, надумані заборони, політичні на та адміністративні штрафи переслідували видавців та редакторів кожному кроці. Чимало україномовних видань гинули під тиском місцевої влади на перших номерах, навіть не встигнувши зарекомендувати себе перед читацькою аудиторією. Так сталося з катеринославськими газетами „Запоріжжє” і „Добра порада”, одеським часописом „Вісті”, київською „Боротьбою”, петербурзькою газетою „Наша Дума”, що продовжувала демократичні традиції журналу „Вільна Україна”, та деякими іншими періодичними виданнями в Росії. Систематичних переслідувань зазнавала полтавська газета „Рідний край”. Незважаючи на те, що 1906 р. був відносно сприятливим для зародження української преси, чимало видань не змогли втриматися через несприятливі політичні, адміністративні та цензурні умови. Наприкінці року залишилося на території Наддніпрянської України тільки три видання: „Рідний край” (Полтава), „Світова зірниця” (Могилів-Подільський), „Рада” (Київ).
Тогочасна влада оголосила боротьбу з усіма прогресивними органами, що з'явилися на хвилі демократичних здобутків революції. Так, у жовтні 1905 – грудні 1906 р. у Росії конфісковано понад 430 періодичних видань, майже 370 газет і журналів закрито, 97 друкарень опечатано, 607 редакторів і видавців оштрафовані або арештовані. Вже наступного року цей перелік поповнився новими даними: уряд призупинив випуск 413 періодичних видань, засудив 175 редакторів, оштрафував 556 видавців і редакторів на загальну суму 333950 карбованців. Таким чином, стали очевидними даремні сподівання на конституційні обіцянки, примарні свободи та розрахунок на здоровий глузд місцевої влади. Таким чином влада закреслювала свободу преси, проголошеної 17 жовтня 1905 р.
Що стосується періодичних видань, які друкувалися в Києві, то варто зазначити, що усі газети, окрім вечірніх, друкувалися вночі, щоб вранці надійти до замовника. Одним із джерел даних про тиражі газет можуть бути протоколи про обшуки та конфіскації, проведені жандармами у випадках накладення арешту на той чи інший номер якоїсь газети. Друкувалася величезна кількість газет, так наприклад, газета „Работник” друкувалася у 8000 примірників, з яких 2100 опечатувалося. „Друкувалася величезна кількість таких газет, як „Закон и правда” та „Юго-Западный край” в кількості 2600 екземплярів перша, а друга – 3700 екземплярів” [39, с. 25].
Тиражі журналів були значно меншими. Наприклад, перший номер „Киевской старины” за січень 1905 р. обсягом 18 аркушів віддрукований у кількості 913 примірників, а журнал „Україна” за січень 1907 р. – 1110 примірників.
Надруковані газети з друкарні передавалися розповсюджувачам, на пошту, а також на книжкові склади, звідки розподілялися в кіоски. Коли на четвертий номер газети „Боротьба” був накладений арешт, жандарми влаштували справжнє „полювання” за примірниками газети, які не вдалося конфіскувати безпосередньо в друкарні. Розпорядження про затримання арештованих газет київський цензор надсилав і на пошту. Начальник київського поштово-телеграфного округу повинен був звітувати про кількість газет і журналів, які були конфісковані та арештовані. Всі відомості про це він передавав цензорам.
На початку ХХ ст. редакції могли існувати лише за рахунок меценатства, адже дуже часто тиражі та кількість передплатників були незначними і прибутків майже не приносили. Так, „Журнал „Киевская старина” був збитковим: і 1905, і 1906 рр. редакція завершила з дефіцитом. Тираж журналу „Україна” (спадкоємець попереднього часопису) у січні 1907 р. становив 1110 примірників (у порівнянні з 913 примірниками „Киевской старины” в січні 1905 р.), це підвищення тиражу дозволило редакції отримати незначний прибуток. Цікаво простежити за відомістю витрат на журнал „Україна” у 1907 р. Відомі такі цифри: „Друкарня – 3403 крб. 86 коп. Папір – 1682 крб. 38 коп. Пошта і дрібниці – 851 крб. 74 коп. Прислуга – 216 крб. Редакційні засідання – 114 крб. Телефон – 75 крб. Секретарство – 240 крб. Огляди газет – 100 крб. Квартира, освітлення й опалення – 451 крб. 60 коп. Гонорари, вінки, листування – 205 крб.” [29, с. 65]. Нерідко журнали підтримували українських письменників, маючи для цього преміальний фонд. Так, „Киевская старина” тисячу карбованців такого фонду розподілила між письменниками: В. Винниченком, М. Коцюбинським, М. Чернявським, О. Кобилянською, Лесею Українкою.
Основні газети й журнали на території України в межах Російської імперії упродовж 1905 – 1907 рр. видавалися в Києві, що зумовлено значною кількістю обладнаних і модернізованих, як на той час, друкарень. Ця преса надходила читачам шляхом розгалуженої і налагодженої мережі. Хоча не завжди легко було розібратися у безлічі назв (у 1906 р. їх налічувалося 82) періодики, що мала різноманітне політичне спрямування. Чимало видань залишалися збитковими через незначну кількість передплатників, а отже, й тиражі.
1.4 Мовні питання на сторінках періодичних видань, що знаходяться у Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського
Періодика кінця ХІХ – початку ХХ ст. значну увагу приділяла обговоренню питань розвитку української літературної мови, її функціонування в суспільстві, унормування, зв’язку з російською мовою та місцевими територіальними діалектами.