Комерційне телебачення України
Добра новина: телебачення в незалежній Україні набагато краще, ніж в СРСР. Погана новина: телебачення так і не стало незалежним. Кажучи про незалежність телебачення, потрібно розрізнювати три аспекти: інформаційну незалежність телеглядача у виборі якісного телепродукту, фінансову незалежність телеканалів, незалежність тележурналіста у висловлюванні своїх поглядів. Почнемо з першого аспекту — багатства вибору телепродукції в Україні, що, власне, й визначає інформаційну незалежність громадян. За всього багатства вибору самого вибору не так уже й багато.
Насамперед домовимось про те, що саме ми будемо називати телебаченням. З часу здобуття незалежності в Україні розширився перелік телеканалів «ефірного» телебачення, яке дивиться основна частина міських жителів, з’явилося кабельне телебачення, яке дивиться інша досить велика частина міських жителів. У життя деяких наших громадян увійшло супутникове телебачення. І все це в корені різниться від ситуації в селах, де в багатьох випадках з усього «ефірного» телебачення йдуть три загальноукраїнські канали.
Проте збільшення вибору в міської частини населення ми можемо вважати першим кроком інформаційної незалежності громадян у телепросторі України. А створення та стрімкий розвиток кабельних мереж — другим кроком інформаційної незалежності громадян, позаяк усі абоненти кабельної мережi сплачують за трансляцію, а це вже досить перспективний бізнес.
Незмінним по всій території України в різних наборах «ефірного» і кабельного телебачення залишаються тільки три центральні українські телеканали, які конкурують у різних місцях із місцевими телеканалами та російськими телеканалами. Два канали — ICTV і СТБ — мають перспективи стати загальнонаціональними каналами, але на сьогодні тільки три загальноукраїнські канали мають найбільше покриття по території України: лідирує перший канал «УТ-1», далі за ним — «1+1» та «Інтер». Тому українським телебаченням можна назвати те, що дивляться в різних місцях України — три українські телеканали «УТ-1», «1+1» та «Інтер» .
Яку телепродукцію вважають за краще дивитися телеглядачі України або, точніше: що вважають за краще дивитися міські жителі України, вибір яких найбільший? На сьогоднішній день найбільше дивляться українські теленовини, російські серіали і американські фільми. При цьому, коли раніше здавалося, що поява 18 — 20 телеканалів (саме стільки найчастіше йде в Києві) залишає можливість вибору, то тепер уже багато кому так не здається. Перші спроби деяких громадян обзавестися супутниковим телебаченням також не принесли їм бажаного задоволення. По-перше, навіть якщо є гроші на платні зарубіжні телеканали, немає знання іноземних мов. По-друге, музичні телеканали також постійно дивитися не будеш. Тому супутникове телебачення в дуже незначній кількості випадків використовується для перегляду європейського і американського телебачення. А в основному дивляться російські канали і значною мірою — НТВ+, де йдуть ті ж американські фільми. А вони також уже набридли. У 60-ТІ РОКИ ТБ ДАЛО ЗМОГУ ПОБАЧИТИ РЕПОРТАЖІ З КОСМОСУ, АЛЕ НЕ ВСІ ГЕРОЇ КОСМІЧНОЇ ЕРИ З’ЯВЛЯЛИСЬ НА ТЕЛЕЕКРАНАХ
Телебачення не стало в Україні конкурентним бізнесом
Другий аспект незалежності, фінансова самостійність телеканалів вимагає експертної оцінки. З інформації, одержаної мною iз компетентних джерел, можна зробити висновок, що фінансовою самостійністю не володіє жоден телеканал в Україні. Сьогодні можна впевнено стверджувати: Україна в конкуренції за продаж телепродукції поки ще програє Росії. І річ зовсім не в неправильній вітчизняній інформаційній політиці або якійсь особливій російській експансії. Річ у тому, що в Росії телебачення — вже конкурентний бізнес, де заробляють на рекламі, а в Україні телебачення — бізнес політичний, де заробляють на продажу телеканалів як засобів політичного впливу представників великого українського бізнесу. Ми не можемо конкурувати з російським телебаченням з тієї причини, що ми заробляємо гроші в різних секторах ринку. Російське телебачення заробляє гроші на ринку продажу реклами, а українське телебачення заробляє гроші на ринку проектів політичного впливу.
Навіть монополісти вітчизняного ринку реклами — телеканали «1+1» та «Інтер» не можуть відверто заявити про те, що вони заробляють прибуток, який може дозволити розвивати нові телепроекти, знімати вітчизняні серіали, запускати нові технічні потужності на зароблені гроші. Майже всі нові українські телепроекти було зроблено на основі інвестиційних або, точніше, спонсорських внесків (позаяк гроші не повертаються). Тобто, просто кажучи, українське телебачення є збитковим.
Таким чином, державну незалежність України в українському телепросторі було реалізовано так, що ми, будуючи інформаційну політику незалежно від Росії, не стали інтенсивно розвивати телебізнес, який заробляє гроші на рекламі. За допомогою телебачення Україна все ще намагається підтримувати вплив влади на свідомість громадян, управляти мовною політикою, підтримувати політичні позиції великого бізнесу. Прогнозувати зміну ситуації на телеринку в Україні досить складно, бо російський досвід комерційного розвитку телебізнесу, що впливає на нас, поки негативний.
Комерційне телебачення в Росії зіткнулося з серйозними проблемами, через які інтенсивність розвитку комерційного телебачення була сильно обмежена. Щойно російські комерційні телеканали (йдеться, звичайно, про НТВ) одержали досить фінансової свободи, вони почали проводити незалежну політику, що призвело до серйозного конфлікту з владою. Російська влада вдалася фактично до руйнування бізнесу великої незалежної телекомпанії. Обмеження розвитку телеринку з боку російської влади завдало удару не тільки по російському телебізнесу, але й по українському, який, ніде правди діти, всі свої кроки найчастіше просто копіює з російських прикладів.
Останнім часом дехто з українських теледіячів намагається нас запевнити в тому, що ситуацію на українському телеринку може виправити так зване громадське українське телебачення. На наш погляд, громадське телебачення, особливо за безпосередньої участi державних структур, не сприяє виходу з цієї ситуації. Громадське телебачення, породжене з найсвітліших і найчистіших намірів, не зможе мати незалежної позиції, якщо воно не матиме бюджету, незалежного від держави або будь-якої партійно-корпоративної групи. Громадське телебачення має бути платним для телеглядачів. Громадське телебачення повинно заробляти гроші на глядачах. Тільки тоді воно зможе бути прибутковим і перспективним проектом, що розвивається.
Телебачення бреше
Третій аспект незалежності телебачення — незалежна журналістська позиція — є досить умовною вимогою. Досить складно, на перший погляд, визначити, в якого журналіста незалежна позиція. Хотілося б наголосити на тому, що ані популярність телеведучого, ані образ телеканалу, на якому він працює, не дають можливості зробити однозначний висновок щодо незалежності його позиції. Про «незалежність» того чи іншого журналіста можуть досить багато розповісти його колеги, вони ж його конкуренти. Особливо некоректно робити висновок про незалежність журналіста на основі довіри до нього телеглядачів або його рейтингу. Ставлення телеглядачів до тележурналістів будується не на довірі до їхньої правди, а на довірі до мінімальної брехні. Телеглядачі вважають за краще довіряти тележурналістам, які брешуть не так нахабно, як решта, і намагаються дотримуватися певної пристойності.
Сьогодні українське телебачення належить декільком великим партійно-корпоративним групам. Найвідоміші і найбільш рейтингові журналісти з потреби працюють на одну з партійно- корпоративних груп — у такий спосіб влаштовано український ринок телеканалів як проектів політичного впливу. Загальний образ телеканалу визначається його програмами новин та публіцистичними телепрограмами. Журналісти, які працюють у таких програмах на телеканалі однієї партійно-корпоративної групи, скеровують зміст інформації (тобто брешуть) проти конкуруючої партійно-корпоративної групи. Змінити цю ситуацію можна лише шляхом розвитку комерційного телебачення, що залежатиме від глядача, а не від спонсора. Поки телебачення від нас усе ще не залежить.
Ситуація вибору
Ситуація виборів, що насувається на нас, робить питання брехні на телебаченні особливо актуальним. З такою ситуацією не можна воювати, але її можна зробити публічною, відкритою. Для цього необхідне створення незалежних рейтингів довіри до новин та публіцистичних передач українських телеканалів. Ми повинні знати, хто, скільки і наскільки грамотно бреше. Такі рейтинги повинні бути створені на громадських началах, з наявністю спостережної ради, яка б складалася з авторитетних і шанованих у суспільстві людей. Якщо ми не можемо боротися з брехнею, то принаймні ми можемо її виміряти.
Процес комерціалізації телебачення України
Система засобів масової комунікації складалася століттями, розвивалася поступово, поетапно. Теорія журналістики багата дослідженнями системи ЗМК. Жоден підручник журналістики і, практично, жодна монографія на цю тему не обходяться без викладу автором своєї позиції з даного питання. Здебільшого вчені сперечаються про те, які засоби передачі та фіксації інформації належать до системи ЗМК, які - залишаються за її межами, а також про саму назву системи, що в одних роботах трактується як "система засобів масової інформації" (ЗМІ) або "система засобів масової інформації і пропаганди" (ЗМІП), а в інших - як "система засобів масових комунікацій" (ЗМК) [1]. Причому кожна точка зору зміцнена безперечними аргументами і має право на існування. Однак це питання не є предметом нашого дослідження.
У даній статті використано термін "ЗМК", незважаючи на те, що в теорії журналістики сьогодні частіше вживається термін "ЗМІ", що пов'язано з традицією минулих часів. Однак більш змістовним, таким що відповідає сучасному статусу журналістики в суспільстві, на наш погляд, є термін "ЗМК", який в рамках суб'єктно-об'єктних відносин припускає наявність зворотного зв'язку. Тим більше, що тут розглядається не засіб масової інформації, а реклама і, зокрема, телевізійна.