Репортажі Уласа Самчука стали результатом його поїздок Україною у 1941-1942 роках - до Києва, Харкова, Полтави, Кременчука, та відрядження до Німеччини у 1943 році. Під час поїздок Україною Улас Самчук зустрічався з багатьма діячами української культури: у Києві – з І.Кавалерідзе, А.Любченком [44,с.65], у Кременчуці - з В.Петровим (Домонтовичем) [44,с.216-235], у Харкові - з Ю.Бойком, Ю.Шевельовим, А.Гаком, Д.Нитченком, О.Вараввою, О.Веретенченком [44,с.182-183], у Полтаві - з Г.Ващенком [44,с.250-258].
Одночасно, перебуваючи в Києві та інших містах, Улас Самчук підтримував організаційні контакти з діячами ОУН(м) - О. Ольжичем, О.Телігою, І.Рогачем, І.Ірлявським, О.Чемеринським, О.Штулем та ін. [75,с. 15], мав зустрічі з представниками української адміністрації - міським головою Києва В.Багазієм [44,с.16-18], міським головою Харкова О.Семененком, ректором Харківського університету М.Ветухівим [44,с.247], відбув виступи перед досить широкою аудиторією у Кременчуці 12 серпня 1942 року [44,с. 224-226], у Харкові 16 серпня 1942 року [44,с.246-247]. Зокрема, у Харкові Улас Самчук порушив питання розколу в ОУН, говорив про примарність перспектив утворення самостійної української держави під німецькою окупацією та ін.
Репортажі Уласа Самчука про перебування на Східній Україні під загальною назвою «У світі упадку та руїни», уривки з його художніх творів, зокрема роману «Марія», друкувались влітку-восени 1942 року в часописах «Лубенський вісник», «Дніпрова хвиля» (Кременчук), «Нова Україна» (Харків), «Український засів» (Харків) та ін. Вони мали значний резонанс і справили помітний вплив на українське населення Східної України. Так, кореспондент «Дніпрової хвилі», розповідаючи про зустріч Уласа Самчука з жителями Кременчука, оцінив роман «Марія» як «грізний акт обвинувачення проти Сталіна, проти всього большевицького режиму,... що тремтить болем, палає гнівом, кличе до помсти», а настрій аудиторії зафіксував як «схвильований і збуджений», бо літературний твір для неї став «канвою для відтворення образу власної пам'яті, власного спогаду про жорстокі й голодні часи московсько-большевицької окупації, про сплюндровану большевицькими володарями Україну» [44,с.225].
Подорожеві нариси Уласа Самчука дослідниця його творчості А.Власенко-Бойцун оцінила як «суб'єктивні спостереження, подані з погляду європейця-патріота, якого болить руїна і відсталість його батьківщини» [9,с.126]. Така оцінка точніше відображає характер публіцистики Уласа Самчука 1942-1943 років ніж та, що їй дав Юрій Безхутрий, назвавши «аполітичними подорожніми враженнями і нотатками» [11,с.14].
Він переконаний, узагальнює, що українські міста мають самобутньо удосконалюватися. Його проймає доля старовинних осередків України і особливо Волині (Кременця й Острога, Корця й Звягеля. Рівного та Житомира). Автора хвилює, що за панування більшовицької системи і в часи сталінського російщення українські міста втратили самобутність («Минаємо Житомир. Колись це місто гарне, опрятне, зараз нагадує якісь розкопки... цвинтар... З-за муру виглядають, ніби арештовані, хрести і пам'ятники старого часу. Як ніяково жити у місті, де кожний будинок нагадує обідраного жебрака. Де старі собори з обтрощеними хрестами говорять про якусь чуму чи землетрус»). Подібна ситуація в Кременці, Звягелі і т. д. Недбальство, на думку У.Самчука, заполонило Україну і його рідну Волинь через російщення рідної мови, культури, яке підтримувалося Російською православною церквою.
Коли серія публікацій («У світі упадку та руїни») викликала дискусії і звинувачення автора у надмірному згущуванні темних фарб до українського народу через більшовизм Улас Самчук відповів: «Я можу, як і кожна людина помилятись, для того все, що пишу, підписую завжди своїм повним прізвищем. А це значить, що за все, що пишу, цілком свідомо беру на себе відповідальність... І то відповідальність не так перед тими, що живуть тепер, як передусім перед тими, які прийдуть до нас і суд которих буде під кожним оглядом дуже і дуже непробачливий і дуже безкомпромісний». Автор стверджував, що дуже важливо мати, берегти рідну Батьківщину, жити для неї». Письменник вірив у її майбутнє, хоч застерігав молодь від політиканства, популізму, пропонував їй зайнятися належною працею. Особливо хвилююче і актуально нині звучать його рядки: «Героїчна молодь! Коли ти й надалі будеш лише носити жовтосині стрічки, займаючись тим чи іншим сільробівством, ніколи не бачити тобі України такої, якої би ти хотіла. Героїзм нашої доби — це праця. Чорна й біла. Мозку й рук...»
Сентенції нашого земляка не втратили значення й досі, хоч писалися півстоліття тому, самі звернені до збереження національних традицій, відродження України в конкретній праці.
Резюмуючи враження власних подорожей Україною, Улас Самчук виніс присуд радянській комуністичній системі. «Хто вірить у большевизм - є свідомий злочинець проте себе самого, своєї родини, свого народу. Хто толерує большевизм, є дурень. Хто надіється, що большевизм зміниться - ідіот. Большевизм є зараза. Де він ступає, там смерть», - написав письменник у репортажі «Весела вдова», який був опублікований 1 жовтня 1942 року в циклі «У світі упадку та руїни» [55]. Такий висновок Уласа Самчука опирається на конкретні факти, що надає його репортажам документального характеру. Документальний характер Самчукових репортажів дозволив йому пізніше відкинути звинувачення в образі українського народу, на що він зауважив, що написав тільки правду про більшовизм. Що ж до відповідальності, то письменник її декларував «перед тими, які прийдуть по нас і суд котрих буде під кожним оглядом дуже і дуже непробачливий і дуже безкомпромісовий» [44,с.234].
У зв'язку з нарисовими серіалами та іншими постредакторськими публікаціями Уласа Самчука виникає проблема ідентифікації їх авторства, оскільки далеко не все письменник підписував повним ім'ям. Найпростіше з криптонімом «У.С.», котрий, без сумніву, належить Уласу Самчуку, і «П.Б.» (підпис був? буде?), яким він підписував загальновідомий репортаж «Крізь бурю й сніг» та деякі інші матеріали. Вперше Улас Самчук використав цей криптонім (як і «М.П.») у серії репортажів з Карпатської України у 1938-1939 роках.
Складніше з публікаціями, поміченими іншими псевдо- або криптонімами. На власне авторство статей, підписаних «Б.П.» (без підпису?) [43,с.181], «М.П.» (місце підпису?) [44,с.283], «Кай» [44,с.310,348] вказує сам Улас Самчук. Окрім того, певні характерні деталі свідчать, що з-під його пера вийшли публікації, у кінці яких стоїть «М.К.» (місце криптоніму?) та «В.Р.» (?). На витинках з деякими статтями, вміщеними без підпису, Улас Самчук пізніше поставив свій автограф [20,с.88].
Загалом, журналістський доробок Уласа Самчука 1941-1943 років складає, за неповними підрахунками, близько 115 оригінальних матеріалів, між якими – 35 передовиць, 4 нарисових серіали (більше 33 нарисів), 4 уривки з художніх творів, 43 інших - різнопланових та різножанрових публікацій (статті, огляди, рецензії, замітки, критика, репортажі, фейлетони), які друкувались, окрім «Волині», у багатьох інших українських часописах. Вдалося виявити публікації Уласа Самчука у таких виданнях періоду окупації: Українське слово (Київ), Заславський вісник, Кременецький вісник, Нова доба (Бердичів), Український голос (Луцьк), Український голос (Проскурів), Лубенський вісник, Голос Волині (Житомир), Коростишівські вісті, Пінська Газета, Український засів (Харків), Українка (Костопіль), Голос Сарненщини, Костопільські вісті, Орленя (Рівне), Дніпрова хвиля (Кременчук), Нова Україна (Харків), Наші вісті (Любомль).
Окремо виділимо статтю «Літературно-науковий вісник» [216], у якій Улас Самчук назвав це видання «альфою і омегою», «певного роду тепломіром» не тільки літературно-наукового, а й громадсько-політичного життя України від початку XX ст. Характеризуючи головного редактора (1922-1939) «ЛНВ» (з 1933року - «Вістника») Д.Донцова, він писав: «Його розмах, темперамент, його вольова і активна постава, його цілесвідома спрямованість робить в українському суспільстві цілий переворот... Немає питання чи важнішої проблеми, що торкається нас у минулому і тепер, якого б не торкнувся Дм.Донцов. І це дало свої наслідки. Не тільки молодь України на Заході, але й там, за бувшим кордоном, у Харкові, Києві, слухають і дуже гарно чують голос Донцова... Рух Хвильового, Шумського, ферменти в комсомолі багато завдячують йому і тільки йому. Питання «Схід чи Захід», таке у нас актуальне від початків нашої історії, знаходить у Донцова тільки одну відповідь: Захід. Захід, як протиставлення до Сходу, як культурний і психологічний комплекс». Тут бачимо витоки формування поглядів українських політиків покоління Уласа Самчука. Важливо й інше: ця характеристика родоначальника українського інтегрального націоналізму, а на той час політичного опонента автора, відкрито давалась у легальному часописові на початку 1943 року, що сприймається як чергова спроба досягнення політичного консенсусу українських сил, з одного боку, і як виклик окупаційній владі, з іншого.
Оцінюючи Самчукову публіцистику 1941-1943 років, особливо періоду редагування ним «Волині», можна, до певної міри, погодитись з думкою Ю.Шаповала про те, що висловлені Уласом Самчуком «україністичні сподівання» не завжди відшукував «між рядками» [29,с.123]. Це засвідчує і сам Улас Самчук в пізніших нотатках, наводячи як приклад випадок з написанням статті «Вимоги твердого часу», коли від нього вимагали написати одне, написав він у переносній формі друге, а читач потім витлумачив третє [67].
Однак підстав для оцінки всієї публіцистики Уласа Самчука як «буф-клоунадної» це не дає, особливо коли зважити на роль, яку відігравали газета «Волинь» і її дочірні видання («Український хлібороб», «Орленя», «Бібліотека антикомуніста», «Театральна бібліотека») у формуванні національної самосвідомості населення краю протягом 1941-1942 років.
Близькими або ж безпосередньо заангажованими в газеті були члени ОУН(м) р.Штуль, О.Теліга, О.Ольжич-Кандиба, М.Капустянський, А.Демо-Довгопільський, члени ОУН(б) Н.Хасевич, Р.Волошин, представник екзильного уряду УНР отаман Т.Бульба-Боровець, один з організаторів УПА-Північ Л.Ступницький. Ряди УПА поповнили співробітники редакції А.Мисечко, В.Штуль, П.Зінченко, М.Огородник, Н.Хасевич.