Погляньте на визначення журналіста у радянські часи. Маємо ототожнення журналізму й публіцистичності. У радянський час ці речі не розрізнялися, бо їх не треба було розрізняти. Публіцист - це не професія, це соціальний статус людини, це вміння перейматися соціальними проблемами і говорити від імені великих соціальних груп до народу. Публіциста не готують, його виховують. Тому для образу публіциста такими важливими є соціальні характеристики на зразок "правдолюбство, відданість...". Сукупність цих характеристик дає змогу називати публіцистом будь-кого: лікаря, учителя, інженера, робітника, домогосподарку. Публіцистові завжди властиве творче начало, яке переважає над виробничим, професійним, технологічним, "поставленим на потік".
Публіцистичність - це не погано. Це прекрасно. Бо публіцисти потрібні в усі часи й в усі епохи. Але не можна зводити роль професійного мовця тільки до рівня публіцистичного звучання. Це добре, коли професійний мовець за своїм вихованням досяг рівня публіциста, але це не означає, що всі професіонали такими є.
Журналісти належать до професійних мовців. Журналістика - це професія. Публіцист - це журналіст у соціальному вимірі. Публіцист - це чітка політична позиція, яскраво виявлена ідейна основа, це пристрасть у боротьбі за свої погляди, що виражають погляди певного мікросоціуму.
Якщо ми відділяємо журналістику від публіцистики на тій підставі, що публіцистика - це творчість душі, це соціально заданий політ думки, то журналістиці ми залишаємо професійну основу, тобто рівень знань, умінь та навичок, необхідних для сфери інформаційного виробництва, для володіння технологією цього виробництва. А це зобов'язує нас розділити сферу виробничого й соціального у підготовці фахівців та не підміняти одне іншим. Це зобов'язує нас зробити професіограму журналіста і включити в неї те, що лежить поза сферою соціального виховання, у виробничій сфері. Бо сфера виховання не зможе бути диференціюючою, оскільки позитивні результати виховання треба було б включити в усі професії. Погано виховані не потрібні на жодному виробництві.
Хочу ще раз наголосити на тому, що такий, професійний підхід зовсім не означає, що не треба займатися вихованням. Навпаки, необхідно постійно наголошувати на тому, що питання виховання є актуальним, особливо в недосконалому суспільстві, в якому ми й живемо. І поки в такому суспільстві житимемо, доти це питання буде актуальним. Необхідно говорити про професійне виховання, бо професіоналізм реалізується в конкретних соціальних умовах, тим більше, коли мова йде про сферу спілкування, яка за своєю природою соціально залежна. Професійне виховання - це питання професійної самореалізації всупереч соціальному тискові, недосконалості суспільної системи. Це питання професійного самовиживання.
Проте за результати виховання, на жаль, дипломи не дають. Диплом спеціаліста дають за опанований фах, за ті знання, уміння й навички, якими має володіти фахівець, незалежно від його політичних поглядів та уподобань.
Висновки
Не вдаючись до історичного екскурсу, зазначу лише, що:
Перше. Десять років незалежності не дали і не могли дати різкого перевороту в суспільній думці. До основ демократії і до її невід'ємної частини — преси слід було звикнути як до модельного взуття, що його провінційний обиватель взув замість патріархальних постолів.
Нове взуття, звісно, спершу муляє і навіть заважає селянину, та без нього не пускають до європейської зали. Тому поява репортерів, як віддзеркалення змін у засобах масової інформації, сприймалася ще п’ять років тому, як екзотика.
Лише зараз на самому початку третього тисячоліття обиватель України став сприймати репортера не як міфологічний образ сінематографа Антоніоні чи Олівера Стоуна, а як явище повсякденного життя. Слово "репортер" стало повсякденним на телебаченні України.
Друге. Підтвердився той невтішний для багатьох факт, що журналістами народжуються, а не стають у ході тривалої професійної підготовки.
Третє. Журналісти, що мають набір психофізіологічних характеристик (вміння миттєво орієнтуватися в навколишніх умовах; азарт пошуку; прагнення ризику і т. д. і т.ін.), виявляють себе одразу: вже під час першого, максимум другого практичного заняття.
Журналісти (журналіст — це стан душі й тому не можна говорити "майбутні репортери" чи "колишній репортер") одразу інстинктивно обирають у ставленні одне до одного і до викладача (редактора) своєрідну стилістику спілкування, що її можна охарактеризувати як приязно-довірливу.
Принцип репортерства не визнає колективізму, тому студенти інстинктивно поводяться з викладачем, як зі старшим за досвідом, але аж ніяк не за здібностями! Молодий максималізм неодмінно стверджується в кращих за попередників журналістських творах і розслідуваних справах.
Четверте. Вражає високий, у порівнянні з іншими студентами, інтелектуальний рівень репортерів. Більшість із них вільно оперує поняттєвим апаратом літератури, історії, мистецтва, філософії. Причому (і це дивує) репортери виходять як з інтелігентних родин великих міст, так і з провінційних містечок України. Отже, соціальний статус батьків і географія істотної ролі не відіграють. Дається взнаки талант, даний цим людям при народженні, а отже, нестримна жадоба пізнання навколишнього світу.
Спершу цей позитивний егоїзм у сприйнятті оточення реалізувався в "захопленні" художньою літературою. Трохи згодом репортери почали самі увічнювати світ, в якому вони існували.
П'яте. Звичайно, вихованню репортерів сприяла і сприяє атмосфера в навчальному закладі, створена навколо вирішення цієї проблеми. Підготовка журналістських кадрів мала початися в Україні рано чи пізно.
Шосте. Дуже істотно на підготовку журналістських кадрів впливає брак спеціальної літератури. Причому йдеться не про один-два посібники, які незабаром побачать світ. Бракує досвіду в наукових виданнях саме репортерів-професіоналів. Для всебічної підготовки репортера слід мати принаймні чотири-п'ять гарних підручників і півтора-два десятки практичних розробок. Вони мають включати в себе такі специфічні моменти, як розробка теми; оптимальні методи збору фактажу; забезпечення власної безпеки і турбота про безпеку фотокореспондента тощо.
Нічого цього поки що немає, але за такий недовгий час і не могло з'явитися через суто об'єктивні причини, а саме: суспільна свідомість тільки призвичаїлася до неологізму "репортер".
Тим часом потреба репортерів в українській журналістиці невпинно зростає. Потреба ця досить швидко задовольняється на телебаченні, значно складніше з репортерами, які реалізують себе в друкованому слові.
Найтрагічніше (іншого терміна годі шукати), що ситуація ця взагалі може зайти в безвихідь. У сучасній Україні на пересічного індивіда видається 0,3 умовних книги на рік. У Франції, Німеччині — до 20 книжок, Росії і Білорусії — по 6,5.
Люди, які не вміють читати, не будуть і писати. Це — аксіома. Тож репортер, який хоче передати динаміку події виразними дієсловами, яскравими епітетами, залишивши на фінал вишукану метафору — просто не може їх знайти у своєму особистому словнику. Кінець Гутенбергової галактики за Маршалом Маклюеном розпочався, здається, в Україні. Не хочеться закінчувати коротку наукову розвідку безпорадними прогнозами.
У стилі репортерського жанру зробимо це парадоксально. Тому. Коли і закриється останнє друковане видання в центрі Європи, то свідченням цієї "оптимістичної" трагедії стане останній репортер. Проте, заради справедливості, слід назвати ще один потужний і досить несподіваний для України чинник, що в змозі вплинути на розвиток репортерської майстерності и вітчизняної журналістики взагалі.
Однак у цьому випадку слід повністю абстрагуватися від власне друкованого слова і розглянути питання щодо розвитку Інтернету в Україні.
Загалом чіткої переконливої статистики про кількість людей, які звертаються до послуг Інтернету (а нас цікавлять передусім Інтернет-видання), в Україні немає. За дуже приблизними підрахунками, Інтернетом користуються від двох до трьох з половиною відсотків наших громадян. Причому статистика така "розмита", і незрозуміло, про який саме відсоток йде мова.
Одне відомо достеменно. Серед користувачів Інтернету майже половина — ці хлопці та дівчата віком до двадцяти п'яти років! Причому цифра ця зростатиме в міру того, як зростатиме кількість комп'ютерів, що збувається на ринк України. Саме "збувається", бо це, як правило, комп'ютери, що їх збирають десь у Тихоокеанському регіоні чи в Африці. Але відносна дешевизна цього товару і насиченість ринку компонентами для збирання електронної техніки із країн Західної Європи дозволяють спрогнозувати досить повне і швидке опанування новою генерацією українців Інтернету.
Звісно, не лишаються поза увагою й Інтернет-видання, що складуть серйозну конкуренцію друкованій пресі, яка потерпає браку паперу та його фантастичної ціни. Інша справа — які саме Інтернет-видання будуть до вподоби молодим прагматикам.
Об'єктивно перше місце все одно автоматично залишається за інформаційними жанрами. Інтерв'ю і репортаж домінуватимуть і в електронних версіях (а вже зараз ми з переконаністю констатуємо наявність принаймні кількох десятків суто електронних видань) сучасних друкованих видань.
Список використаних джерел
1. Наукові записки Інституту журналістики. - 2001. - Т. 2. - С. 97.
2. «Киевский телеграф». - 2001. - 17.09-23.09. - С. 24.
3. «День».-№89 (п'ятниця)- 2008. - 23 травня
4. Василенко M.K. – «Перші підсумки підготовки репортерських груп». - УДК 71. 422
5. Різун В. В. - «Журналістська освіта в Україні». - УДК 054.37(477)