Не завжди ці та подібні їм слова прикрашають наукову працю, але вони є своєрідними дороговказами, які попереджають про повороти думки автора, інформують про особливості його творчого шляху. Слова «дійсно», «зрозуміло», «насправді» вказують, що наступний текст повинен бути доведенням, «з іншого боку», «навпаки», «але» готують читача до сприйняття протиставлення, «бо», «оскільки» – пояснення.
До обов’язкових вимог об’єктивності викладу матеріалу належить посилання на джерело повідомлення, автора висловленої думки. У тексті цю умову можна реалізувати за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень (на думку, за даними, за словами, як слушно зазначає).
Інколи зазначені словосполучення не тільки допомагають окреслити хід думки дослідника, а й сприяють удосконаленню композиції роботи. Вони, відіграючи роль невиділених частин, роз’яснюють внутрішню послідовність викладу, а тому в науковому тексті дуже потрібні.
Фразеологія наукової прози є вельми специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначати логічні зв’язки між частинами висловлювань («як показав аналіз», «на підставі отриманих даних», «підсумовуюче сказане», «звідси випливає, що» тощо), з іншого боку, позначити певні поняття, будучи, по суті, термінами.
3 Серед особливостей наукової мови, котрі суттєво впливають на мовно-стилістичне оформлення дослідження слід відзначити наявність великої кількості іменників із абстрактними значенням, а також віддієслівних іменників (дослідження, розгляд, вивчення тощо.).
У науковій прозі широко використовуються відносні прикметники, оскільки саме вони на відміну від якісних дають змогу з граничною точністю називати достатні і необхідні ознаки понять.
Використовуючи якісні прикметники, перевагу віддають аналітичним формам вищого та найвищого ступенів. Для утворення найвищого ступеня часто використовують слова «найбільш», «найменш».
Дієслово і дієслівні форми несуть особливе інформаційне навантаження. Дієслівні форми служать для окреслення постійної ознаки предмета (у наукових законах, закономірностях, встановлених раніше або в процесі даного дослідження), вони використовуються також при описі ходу дослідження, доведення, в описі будови приладів і машин.
Широко вживаються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, бо вони не фіксують відношення до дії, яка описується, на момент висловлювання. Рідше – дієслова умовного і майже ніколи – наказового способу. Часто використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що обумовлено необхідністю підкреслити об’єкт дії, предмет дослідження ( «У цій статті розглядаються»).
У науковій мові особливо поширені вказівні займенники «цей», «той», «такий». Вони не тільки конкретизують предмет, але й визначають логічні зв’язки між частинами висловлювання (наприклад, «Ці дані служать достатньою підставою для висновку...»). Займенники «щось», «дещо», «що-небудь» через неконкретність їх значення в науковій роботі не використовуються.
За традицією у наукових працях замість «я» використовувати «ми», з огляду на те, що вираз суб’єкта авторства як колективу додає об’єктивізму. Справді, вираз авторства через «ми» дає змогу відобразити власну думку як думку певної групи людей, наукової школи чи наукового напряму.
4 Синтаксис наукового стилю також має свої особливості. Окремі речення і частини складного синтаксичного цілого, всі компоненти (прості та складні), як правило, дуже тісно пов’язані один з одним, кожен наступний випливає з попереднього або є наступним ланцюжком. Для тексту дослідження, який потребує складної аргументації й виявлення причинно-наслідкової залежності, властиві складні речення різних видів з чіткими синтаксичними зв’язками. Звідси розмаїття складених сполучників підрядності: завдяки тому, що; між тим як; тому що; замість того, щоб; з огляду на те, що; зважаючи на те, що; внаслідок того, що; після того, що; в той час, як тощо.
У науковому тексті частіше зустрічаються складнопідрядні, ніж складносурядні речення, оскільки підпорядковуючі конструкції відбивають причинні, часові, наслідкові, умовні зв’язки, а окремі частини у складнопідрядному реченні тісно пов’язані між собою. Частини ж складносурядного речення немов би нанизуються одна на іншу, утворюючи своєрідний ланцюг, окремі елементи якого мають незалежність і легко піддаються перегрупуванню.
Безособові, неозначено-особові речення вживаються при описі фактів, явищ та процесів.
Писемна форма наукової мови має й суто стилістичні особливості. Об’єктивність викладу – основна її риса. Звідси наявність у тексті наукових праць вставних слів і словосполучень на позначання ступеня достовірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи інший факт можна подати як достовірний (дійсно, насправді, зрозуміло), припустимий (треба гадати, як видно), можливий (можливо, ймовірно).
5 На рівні цілого тексту для наукового стилю важливою прикметою є цілеспрямованість і прагматизм. Науковий текст характеризується тим, що його складають лише точні, отримані в результаті тривалих спостережень і наукових експериментів відомості та факти. Це обумовлює точність їх словесного виразу і, таким чином, використання спеціальної термінології.
Завдяки спеціальним термінам з’являється можливість у короткій та економічній формі давати розгорнуті визначення й характеристики наукових фактів, понять, процесів, явищ. Як відомо, термін – це не просто слова, а втілення сутності даного явища. Отже, добирати наукові терміни і визначення необхідно дуже уважно. Не можна довільно змішувати в одному тексті різну термінологію, пам’ятаючи, що кожна галузь науки має свою, притаманну тільки їй термінологічну систему.
Не допустиме використання в науці професіоналізмів. Професіоналізми – це не наукові поняття, а умовні, у вищому ступені диференційовані найменування реалій, які використовуються в середовищі вузьких фахівців і зрозумілі тільки їм. В основі професіоналізмів лежить побутове уявлення про наукове поняття.
Рисами, які визначають культуру наукової мови, є точність, ясність і стислість. Смислова точність – одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації, вміщеної в тексті наукової праці. Недоречно вжите слово може суттєво викривити значення написаного, призвести до подвійного тлумачення тієї чи тієї фрази, надати всьому тексту небажаної тональності.
Точність наукової мови забезпечується ще й дотриманням стилістичних норм і зв’язків слів у реченні. Порушення їх породжує неправильне тлумачення висловленої думки.
Ще одна вимога наукового стилю – його ясність, тобто доступність і дохідливість написаного. Практика показує, що багато непорозумінь виникає там, де автор використовує багатозначні слова і словосполучення.
Простота викладу сприяє розумінню наукової роботи. Проте не можна ототожнювати простоту з примітивністю.
Слід пам’ятати й про таку рису, як стислість, реалізація якої потребує уникнення зайвих слів, іншомовних, які дублюють українські, невиправданих повторів, надмірної деталізації. Кожне слово і вираз служать меті, яку можна сформулювати так: якомога точніше й стисліше донести сутність дослідження.
9. Загальні правила цитування та посилання на використані джерела
1 Обов’язковим елементом наукової роботи є огляд джерел, за допомогою яких з’ясовується стан розробки порушеної проблеми й підтверджується необхідність подальшого її розроблення. Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне джерело або для критичного аналізу того чи іншого друкованого твору дослідник наводить цитати. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного висловлювання може спотворити зміст, закладений автором.
Загальні вимоги до цитування такі:
а) текст цитати починається і закінчується лапками й наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий в джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз «так званий»;
б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всередині, на кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається;
в) кожна цитата обов’язково супроводжується посиланням на джерело;
г) при непрямому цитуванні (переказі, викладенні думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути гранично точним у викладанні думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів, і давати відповідні посилання на джерело;
д) цитування не повинно бути ні надмірним, ні недостатнім, бо це знижує рівень наукової праці: надмірне цитування створює враження компілятивності праці, а недостатнє – знижує наукову цінність викладеного матеріалу;
е) якщо необхідно виявити ставлення автора наукової роботи до окремих слів або думок з цитованого тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику або знак запитання;
є) якщо автор дослідження наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться крапка, потім дефіс і вказуються ініціали автора роботи, а весь текст застереження вписується у круглі дужки. Варіантами таких застережень є (курсив наш – О.Т.), (підкреслено мною – О.Т.), (розрядка моя – О.Т.).