Звісно у питання національних систем засобів масової комунікації можна заглиблюватися дуже довго, але ми у своїй роботі лише виокремимо особливості національних систем ЗМІ у контексті їх приналежності до різних типів здійснення державного режиму. Бо, як свідчить практика, яке суспільство, така й система масової комунікації. Це дозволить побачити основні закономірності їх функціонування, не вдаючись у подробиці та не виходячи за межі обраної теми.
У тоталітарній і інших диктаторських державах ЗМІ з одного боку стають жертвою режиму, втрачають всі переваги вільної діяльності та інформування населення, а з іншого – вони самі є засобом здійснення антидемократичного режиму. Широко використовуються можливість емоційного впливу ЗМІ на особистість. Політична пропаганда збагачується емоційним змістом та використовуються технології політичного маніпулювання, що впливають на розум людини.
Інтенсивне використання ЗМІ, на думку багатьох дослідників, важлива особливість цих режимів. Власне засоби масової інформації своєю інфраструктурою і функціональною діяльністю відтворюють наймогутніший потік політичної інформації, і є найдосконалішим простором політичної комунікації. Тому, усвідомлюючи маніпуляційні можливості ЗМІ, керівництво держави намагається контролювати їх будь-якими засобами, заволодіти інформаційною монополією.[8;445]
Потреба політичної системи у засобах комунікації прямо залежить від функції, яку вона виконує у суспільстві, чисельності політичних агентів, способів прийняття політичних рішень, розмірів держав та деяких інших факторів.Найбільш повно політичні функції ЗМІ знаходять відображення у державах з демократичним устроєм. У такому суспільстві найважливіша політико-соціальна задача ЗМІ – масове впровадження заснованих на повазі до закону та прав людини цінностей, спрямування громадян на мирне вирішення конфліктів, затвердження демократичних засад державного устрою.[23]
У демократичних державах перевагу надають моделі масових комунікацій заснованої на раціональному поданні матеріалу. Вона розрахована на переконання людей з допомогою інформування та аргументації. Ця модель передбачає конкурування різноманітних ЗМІ за увагу та довіру аудиторії.
У ліберально демократичних державах західного світу і суспільствах «демократичного транзиту» ЗМІ намагаються максимально розширити автономність свого статусу, але згідно з сучасному контексті поширення інформаційного впливу на процеси у суспільстві відбувається модернізація функцій ЗМІ, з’являються нові тенденції і специфічні уявлення щодо діяльності каналів інформації, спостерігається посилення ролі ЗМІ у політичній діяльності держави.[2;351-352] Основними факторами, що сприяють цьому процесові є:
-Відсутність офіційної цензури, що відкриває необмежене поле діяльності. Зокрема, можливість вільного розкриття та поширення серед людей різнобічних поглядів на ту чи іншу ситуацію, подію сприяє збагаченню політичної тематики.
-Розширення мережі незалежних ЗМІ, які визначають власний погляд на політику держави, що ,закономірно, вимагає посилення впливу офіційних ЗМІ, спрямованих на підтримку політичної діяльності держави.
-У контексті сучасних тенденцій розвитку суспільства помітним є зростання значення інформації, важливості володіння нею та її використання. Результатом цього є необхідність використання прогресивних технологічних засобів поширення політичної інформації.[12;295-296]
У демократично-правовому суспільстві кожний громадянин має забезпечене законом право знати про все, що відбувається в країні та світі. Як справедливо завважується у багатьох дослідженнях, основна мета ЗМІ у демократичному суспільстві - це досягнення згоди. Тому національні системи ЗМІ в них мають переважно вільний характер, є незалежними від влади та досить активно захищають свої права.[28;225]
Важливою особливістю становища національних систем ЗМІ у демократичному суспільстві є їх активна участь у відродженні, становленні та закріпленні національно-держаної ідентичності, що має на увазі не лише різке підвищення кількості матеріалу стосовно цієї теми на сторінках газет та журналів, в передачах телебачення та радіо, палку спори з приводу національної історії, політики, міжнаціональних відносин, проблем суверенітету і т.і. Вимога оволодіти народним духом та сповнити його ідеями національної приналежності та державності, лунає особливо гостро, коли нація прагне до створення єдиної держави, але реально її не має, або, коли є фактична державність, але вона не досягла належного рівня.
Необхідність захисту національно-державної ідентичності та місце ЗМІ у цьому процесі
1. Важливість захисту національно-державної ідентичності в контексті глобалізації
Глобалізація - це процес, що охоплює усі сфери суспільного життя, шляхом якого здійснюється формування єдиної економічної системи, ерозія державного суверенітету, "розмиття" кордонів держав, зрощення між внутрішньою та зовнішньою політикою, поширення західних культурних традицій. Процес набуття певними тенденціями, феноменами, і процесами планетарного (глобального) поширення. Вона має спонтанний та значною мірою некерований характер, її наслідки неможливо передбачити.[30;129]
Глобалізацію також можна визначити як набуття людством рис певної однорідності – як у наслідок дії чинників конвергенції, так і внаслідок глобальної експансії найбільш розвинених країн світу – «цивілізаційних лідерів».[31;184-185]
Чому ж постало питання важливості захисту національно-державної ідентичності?
Глобалізація – це, безперечно, експансія, своєрідне подолання меж між культурами, народами і державами, яке нерідко відбувається примусово, без урахування вірогідних руйнівних наслідків, думок і настроїв тих, кого «глобалізують». У цьому виявляє себе беззастережна ліберативна складова процесів глобалізації. Агенти глобалізації (ТНК, «великі» світові держави-лідери) виходять із аксіоматичної впевненості в тому, що втягування націй і країн, як і окремих людей, у глобальну комунікаційну гру, у вир всесвітнього ринку є безперечним благом і прогресом, а чинення опору цьому — це гріх, злочин, реакція чи регрес.[8;485]
Отже, у соціокультурному розумінні глобалізація репрезентує процес владного (інколи — руйнівно-примусового) втягування народів і культур до всесвітнього комунікаційного загалу. Вона втілює в дію правила і зобов'язання, що передбачають підпорядкування ним суверенних держав. По мірі глобалізації ринків і культури неоліберальна теорія, що апологетує глобалізації, прогнозує «зів'янення» суверенності окремих країн, формування нового типу «громадян світу», чия прихильність вже буде віддана не окремим урядам, а позадержавним структурам і утворенням.[31;184-196]
Водночас відомо, що експансія назовні несе негативні наслідки існуванню та культурній самобутності самих суб'єктів (експансії) глобалізації. Якою б сильною і міцною не була культура, що несе себе через кордони і відстані, вона завжди повинна зважати на фактори культурної «вірулентності», інфільтрації та асиміляції, які безпосередньо загрожують її «чистоті» й прозорості за умов поширення на певній геополітичній відстані та оточення іншими самодостатніми культурами. Так, поширення англійської мови у глобальному масштабі немовби моделює культурні процеси глобалізації; проте сьогодні в світі існує ціла сім'я англійських мов, але їх носії далеко не завжди можуть зрозуміти одне одного.
Усім цим і визначається суперечливий дуалізм, нездоланна амбівалентність глобалізації, що поєднує позитивний потенціал поширення культури з руйнівною силою примусовості й безпідставної самовпевненості деяких суб'єктів глобалізаційних процесів.[32]
Відносини між націями, а крізь них і між державами у контексті сучасного цивілізаційного розвитку базується на двох концептуально протилежних, але взаємозалежних тенденціях: диференціацією та інтеграцією. Диференціація полягає у тому, що кожна нація прямує до самовизначення, розвитку, рівноправності, суверенного державного існування, намагається захистити власні інтереси, зберегти свою ідентифікацію, закріпити її у загальновизнаних нормах. А з іншого боку процес інтеграції характеризується руйнуванням національних та перегляд державних кордонів, посилення зв’язків та взаємозалежного співробітництва на основі об’єктивного процесу інтернаціоналізації. Ці обидві тенденції виявляються у русі єдиного глобального соціального процесу. Ігнорування питання взаємодії цин тенденцій викликає загострення національного питання у різних державах світу та може спричинити непередбачувані наслідки у світовому масштабі.
Отже, дві зазначенні тенденції в розвитку національно-державних відносин виражають у наш час загальносвітові суспільні суперечності і водночас є серцевиною національного питання багатьох країн світу. Вони входять з внутрішньої сутності національних відносин і мають об’єктивний характер. Але це не знімає автоматично суспільної напруги, постійних прихованих та відкритих зіткнень в етнононаціональній сфері.[8;463]
Легко уявити світосприйняття, в якому поняття нації та держави розділенні, однак XX століття є підтвердженням тієї точки зору, що національні ідеали повинні мати вихід в організації уряду та держави. Національно-державна ідентичність має бути захищеною як від зовнішніх, так і від внутрішніх нападів, бо вона є обґрунтуванням держави. Дійсно, період кінця 1980-х — початка 1990-х років доволі не очікувано став живим та диким прикладом цієї суперечки, коли пошук вирішення питання відносин між державою та нацією вирвався за межі академічних конференцій та прийняв форми вуличних сутичок та безладдя.