Наявність цензури в СРСР ретельно приховувалася за невинною назвою „Державний комітет з охорони державних таємниць у пресі”. Жодна книжка, журнал чи газета, інша продукція для масового поширення не могла вийти без санкції на те даного комітету [18].
2.2 Цензура як контроль за діяльністю журналістики
під цензурою розуміється систематичний контроль за діяльністю журналістики та книговиданням шляхом конституційних, судових, адміністративних, фінансових або чисто фізичних заходів, що проводяться владою або за її рекомендацією. Є і інші визначення терміну „цензура”. Зокрема „ за академічним словником української мови слово цензура має два тлумачення: 1) попередній політичний перегляд на лояльність творів, призначених для друкування, театральних постановок, будь-якої кореспонденції; 2) державна установа яка відає наглядом, та особи, які такий нагляд здійснюють [29].
Сьогодні в суспільній свідомості усталилася думка: наявність цензури – перша ознака тоталітарного політичного режиму, відсутність цензури – ознака демократичного способу організації суспільства. У всіх розвинутих країнах світу цензура законодавчо заборонена, а конфлікти з пресою громадяни та установи розв’язують лише в судовому порядку [18].
За твердженням багатьох вчених, дослідників, журналістів класичної, за формою цензури в Україні немає. Маємо на увазі те, що немає відповідних установ та осіб котрі мають обов’язки здійснювати нагляд за інформацією. Це офіційно забороняє Конституція України. Але все таки цензура в Україні є незмінним явищем, зокрема у пресі. „Про це свідчить розповсюдження „темників”, гоніння на опозиційну пресу, переслідування (...) працівників пера [29].
2.3. Поняття „свобода преси”: визначення, зміст, структура
Розглянемо кілька висловлювань відомих вчених про свободу преси:
· Свобода преси – це право громадян та їх організацій вільно викладати свої погляди через газети, журнали та інші ОМІ, це життєво необхідна умова для найповнішого виявлення політичного змісту і суспільних функцій друкованого слова [18].
· Свобода преси – це коли законодавчими актами, Конституцією країни забороняється попередня цензура, і влада ні при яких посиланнях на тимчасову необхідність не може адміністративними засобами обмежувати діяльність засобів масової інформації [7].
Свобода преси, однак, не означає уседозволеність і безвідповідальність. Навіть у цивілізованих країнах заборонено руйнівні дії преси, що можуть привести до соціального вибуху, працюють на дестабілізацію країни [18].
Свобода преси та шляхи її досягнення давня, якщо не сказати вічна тема, яка активно обговорюється у багатьох країнах світу. Питання про свободу преси є найбільш фундаментальним у будь-якій системі ЗМІ: „Свобода – це політичний кисень преси, без якого вона не може нормально існувати й належно виконувати свою громадську функцію. Щоправда, теорії журналістики проблема повної свободи преси ще й досі є одним з найбільш дискусійних питань. Проте більшість авторів висловлюється за повну свободу преси, переконливо стверджуючи, що цензурні обмеження є більш небезпечні ніж найбільша воля вислову [2].
Основна мета свободи преси – це створення передумов для формування освіченого й поінформованого електорату, здатного самостійно оцінювати стан громадських справ. Свобода преси означає, що мас-медіа можуть зайняти будь-яку позицію щодо влади – лояльну чи непримиренну, бути її рупором чи контролювати дії влади, критикувати її політику, вади та зловживання. Свобода преси – це, по суті, і є свобода ставлення громадян до влади, свобода робити надбанням гласності всі владні дії, свобода їх критики або підтримки [5].
У сучасному світі виробилися такі засади теорії свободи преси:
1) люди прагнуть знати істину, щоб керуватися нею;
2) єдиним джерелом досягнення істини є вільна конкуренція поглядів на вільному ринку ідей;
3) кожній людині має бути надане право висловлювати свою точку зору за умов, якщо вона визнає це право за іншими людьми;
4) у наслідку зіткнення протилежних поглядів буде утверджуватися і набувати загального визнання те, що буде найбільш раціональним і доцільним [18].
Вивчивши праці відомих вчених з даної теми ми дійшли думки, що свобода преси є однією з форм безпосередньої участі громадян у політиці. Свобода означає для індивіда можливість свідомо робити свій вибір, а свідомий вибір можна зробити лише тоді, коли йому передує достатній обсяг різноманітної об’єктивної та оперативної інформації.
Свобода преси як одна з політичних свобод здійснюється в площині громадянин-держава через інститут вільних ЗМІ і, як виділяють дослідники, включає в себе:
1) свободу доступу до інформації;
2) свободу поширення інформації;
3) свободу дотримування своєї думки, не зазнаючи зовнішнього втручання [28].
Один із провідних дослідників преси на Заході професор В. Ґаґеманн сформулював такі умови здійснення свободи преси:
1) безпристрасна, всебічна інформація;
2) коментування, незалежне від напрямків громадської думки та партійних поглядів;
3) видання масової преси в живій, близькій народу формі, але з повним дотриманням відповідальності;
4) духовна незалежність талановитих журналістів. Які мають сміливість і мужність відстоювати істину;
5) вивільнення преси від необхідності враховувати урядові інтереси, але при суворій відповідальності;
6) високий діловий рівень видавців, їх повага до духовної свободи журналістів [1].
Федеральний суддя Ірвінг Кауфман (США) констатував, що свобода преси залежить від захисту трьох аспектів комунікаційного процесу: 1) збору інформації; 2) обробки інформації; 3) поширення інформації [17].
Питання про свободу преси є надзвичайно важливим, бо, за словами О. Лосєва, структура – це найповніше, адже без структури немає ніякої роздільності (...). Називаючи свободу синонімом незалежності та аналізуючи структуру поняття „свобода преси”, один із теоретиків вітчизняної преси В. Владимиров виділяє такі основні компоненти цієї свободи:
1) економічна самостійність ЗМІ;
2) правовий захист свободи журналістської діяльності;
3) політична незаангажованість редакцій, їх орієнтація на загальнолюдські цінності;
4) творча свобода журналістів [4].
Структуруючи поняття „свобода преси”, дослідники журналістики зазначають, що воно включає такі основні положення : 1) ЗМІ та юридичні рамочні умови їх існування; 2) ЗМІ та економічні рамочні умови їх існування; 3) ЗМІ та становище журналіста; 4) відносини між ЗМІ і політикою, напруженість цих відносин; 5) ЗМІ та підготовка і підвищення кваліфікації журналістів [5].
Під час семінару „Перешкоди свободи слова в Україні та шляхи їх подолання”, який відбувся у Києві в 1996 році, зазначалося, що взагалі є дві свободи слова:
1) свобода слова як абсолютна цінність;
2) свобода слова як політичний аргумент.
Під час парламентських слухань з проблем свободи слова у 1997 році О. Мороз виділив два аспекти свободи слова:
1) свобода слова як правова категорія;
2) свобода слова як моральна категорія [22].
Узагальнюючи дослідження вчених у галузі журналістики можемо виділити вісім аспектів проблеми свободи преси: 1) правовий (юридичний); 2) економічний; 3) історичний; 4) філософський; 5) політичний; 6) моральний; 7) психологічний; 8) технічний.
Проте стверджувати однозначно, який з них є найважливішим досить важко. Тому їх розташування у цьому списку досить умовне.
З розвитком суспільства, ускладненням його політичної структури, з усвідомленням цінності демократичного шляху історичного руху проблема свободи слова висунулася в число першорядних проблем. Це сталося у XVIII столітті. Найбільш чітко сформулював загальні ідеї щодо цього теоретик і практик американської революції XVIII століття Томас Джеферсон ( 1743-1826). „Наша свобода залежить від свободи преси, – твердив він ,– а цю останню не можна обмежувати, не загубивши її цілком. Свобода не така небезпечна, як її придушення” [18].
2.4. Юридичні гарантії свободи преси
Свобода преси вважається однією з основних конституційних свобод. Найбільш важливою передумовою існування свободи преси та інших політичних свобод є саме конституціоналізм, бо „регулювання основних засад журналістики правом здійснюється через конституційні норми” [22]. Конституційні гарантії свободи преси є невід’ємною ознакою системи ЗМІ.
Законодавство України забезпечує широкі можливості для творчої реалізації журналіста, гарантує йому право на свободу слова, преси та творчості, визнані міжнародними нормами і закріплені в міжнародних правових документах.
М. Драгоманов розглядав свободу слова ґк одну з обов’язкових конституційних норм, причому зробив вагомий внесок у реалізацію цього принципу (...). Прагнучи, за словами професора Р. Іванченко, допомогти визвольному рухові знайти правильну теорію побудови демократичного суспільства. Драгоманов розробив у 80-х роках XIXстоліття федеральну конституцію, у проекті якої наголос робиться на саме на свободу слова, інші демократичні свободи та їх гарантії [10].
Параграф 17 Конституції УНР (1918) проголошував, що „...громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути обмежений в правах слова, друку...” [28]. Однак, розділ VIII цього документа передбачав: „У випадку державної необхідності (під час війни або внутрішніх заворушень) можуть громадянські свободи бути частю обмежені, частю припинені... Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути тоді припинені. Має означати спеціальний закон, виданий звичайним порядком” [17].