Значну частину матеріалу автор присвячує переліку переваг Болонського процесу над рідною українською системою освіти. Серед цих переваг, на думку журналіста, особливої уваги заслуговують такі:
· двохциклічне навчання;
· кредитна система;
· контроль якості освіти;
· розширення мобільності — студент отримує більше можливостей для навчання за кордоном;
· працевлаштування випускників;
· забезпечення привабливості європейської освіти.
«На перший погляд, принципи, які декларуються й на яких ґрунтується Болонський процес, зрозумілі й цілком прийнятні для України. Однак після детального їхнього розгляду розумієш, що беззастережна європеїзація вітчизняної системи освіти не викликає оптимізму», — розмірковує Орест Чепурний.
Відповідно до Болонського процесу нам пропонують відмовитися від ступеня доктора наук і залишити всього один учений ступінь. Але для чого? Для того, щоб зрівняти нас із Заходом? Журналіст нітрохи не применшує гідностей західних учених і взагалі західної наукової школи, але і не приховує той факт, що "їхнім" докторам наук (тобто в нашому розумінні кандидатам) далеко до "наших". Вітчизняна наукова школа є однієї з найсильніших у світі. «І спроби підірвати систему підготовки наукових кадрів, впровадивши двохциклічну систему освіти є не чим іншим, як загрозою національній безпеці».
В Україні система підготовки наукових кадрів побудована на дворівневій основі: кандидати й доктори наук. Сутність кандидатської складається в дослідженні конкретної прикладної проблеми, аналізі існуючого досвіду, узагальненні наукового й практичного матеріалу, висуванні власних моделей рішення тих або інших питань. Основне призначення докторського дисертаційного дослідження складається у формуванні нової наукової теорії. Таким чином, у наявності диференціація наукових кадрів, їхніх можливостей в освоєнні або чисто прикладних, або загальнотеоретичних питань. Іншими словами, наявність ступенів доктора й кандидата наук дає можливість готувати висококласних фахівців у життєво важливих сферах суспільства. Згідно ж Болонської конвенції, ступінь доктора наук скасується, залишиться лише по своїй назві, по суті, будучи всього лише кандидатською. Що й кому це дає?
По-перше, невимовну радість тим, хто на останнім конанні (інтелектуальному, моральному, матеріальному й т.д.) захистив кандидатську, а про докторську міг тільки мріяти. Відразу всі кандидати стануть докторами наук. Що ж, ура! Кандидати всіх країн, поєднуйтеся!
Буквально по всьому тексту проходить основна думка (інколи вона завуальована): «Двохциклічна освіта — інтелектуальне рабство для нашої країни, зброя інтелектуального поневолення». На підтвердження цієї думки автор приводить доволі цікаві роздуми, на які, як мені здається, слід звернути увагу:
«Гірше те, що нова система зрівняє існуючих кандидатів з існуючими докторами, а це чревате розколом у науковому суспільстві. Об'єднання кандидатів і докторів під однією вивіскою - "доктор наук" подібно об'єднанню вовків й овець, коли останнім сказали: тепер ви одна зграя, живіть в злагоді й спокої. Не можна порівнювати непорівнянне й ставити в один ряд корифеїв науки й новачків. Особливо тих винахідливих, які за допомогою Інтернету пишуть дисертації за кілька місяців, не маючи поняття про роботу з літературою й першоджерелами. По суті, спроба інтеграції наукового співтовариства приведе до дезінтеграції.
Більше того, введення одного наукового ступеня не дозволить розвиватися далі. Він стане стелею для всіх — і тих, для кого це дійсно стеля, хоча й висока, і тих, для кого кандидатська слугує лише відправною точкою у світі науки. Наслідком такого заниження наукового рівня стане відсутність стимулу в науковому розвитку, а пізніше й деградація держави. Що піде за деградацією догадатися неважко: ми не зможемо керувати власною країною, а інтелект представників західних країн буде вище».
«Цікавою є запропонована в конвенції процедура оцінки знань, що буде проводитися незалежними від держави європейськими комісіями, – пише О.Чепурний. — Це однаково, що на футбольне поле вийде команда футболістів київського "Динамо", що до гри проти "Шахтаря" готував тренер самого "Шахтаря". Звичайно, це не відповідає національним інтересам, тому що кваліфікацію наукових кадрів будуть здійснювати представники інших держав.
Скажіть на милість: чи дуже Україна зацікавлена в підготовці наукових кадрів в Албанії, що підписала Болонську конвенцію? Думаю, ні. А от у тім, щоб наша молодь була інтелектуально розвинута і могла вирішувати складні завдання в період глобалізації світової економіки, вона зацікавлена. Нам потрібна наша країна, нам потрібно керувати нею, тому нам потрібно готовити кадри, і ми повинні контролювати рівень їхньої освіти й відповідності, насамперед, нашим запитам і потребам у тій або іншій сфері державного керування».
Стосовно мобільності студентів автор статті має також не дуже оптимістичний настрій. Він вважає, що сучасним українським студентам ніхто і зараз не заважає навчатися за кордоном при умові знання іноземної мови і наявності коштів. «По суті, українські студенти і так мобільні», — розмірковує Чепуренко.
«Питання в іншому: хто зможе скористатися можливістю вчитися за кордоном? Так ті ж, хто нею користується й зараз. Виходить, європейська освіта стане долею багатих людей, а це межує із появою касти не просто забезпечених, але й інтелектуально розвинених людей, які згодом і будуть керувати країною, тобто становити її бюрократичний апарат. На цей рахунок влучно виразився Макс Вебер у своїй знаменитій роботі "Бюрократія": кастовість бюрократичного апарату типова для васальних відносин.
Що стосується працевлаштування, то навряд чи можна повірити в те, що коли-небудь будуть рівними права на працевлаштування корінних громадян й іноземних студентів. Немислимим представляється конкурс між естонцями й румунами для одержання роботи в Таллінні».
Але за усім вище сказаним слідує все оптимістична кінцівка, яка немовби є надією автора і всієї України: «Є й інший шлях. З огляду на наукові традиції вітчизняної наукової школи, розглянути Болонський процес крізь призму можливостей підвищення ефективності функціонування системи навчання. Хочеться вірити, що зробимо правильний вибір, і Україною будуть керувати вітчизняні кваліфіковані кадри, що відстоюють національні інтереси. Найвище благо - благо знання, і його не можна відняти».
«ПРИЄДНАТИСЯ ДО БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ ЯК РІВНІ ПАРТНЕРИ»
Авторка цього матеріалу Олена Зоріна4 підійшла до вивчення проблеми впровадження європейських стандартів освіти у систему вищої освіти України, використовуючи метод інтерв’ю. Журналістка звертається до авторитетної думки людини, яка вивчила проблему як дослідник, розібралася в механізмах здійснення такого реформування, бачила, як це робиться в інших країнах, інших системах освіти. О.Зоріна звернулася до доктора філософських наук, професора, завідувача кафедрою політичних наук Таврійського національного університету імені В. Вернадського, регіонального представника програми академічних обмінів імені Фулбрайта Олега Габрієляна . В останній науковій праці вченого, присвяченої тим історичним викликам, з якими в цей час зіштовхнулася система вищої освіти України, дається концепція сучасного університету, здійснюється аналіз майбутніх реформ, ставляться завдання для прориву країни із суспільства індустріального в суспільство знань.
«Не потрібно бути особливим провидцем, щоб пророчити, до яких грандіозних соціальних наслідків повинен зрештою привести заявлений «болонський процес», - вважає Олег Аршавирович. - Європейське співтовариство прагне до створення в першому десятилітті ХХ століття загального поля освіти, формуванню єдиної освітньої мережі. Студенти, які будуть мати можливість мігрувати в Європі залежно від вакансій в університетах, тематики лекцій, іміджу місцевої професури, інтересів ринків праці, що пройшли, скажемо, один курс у Празі, другий - у Сорбонні, можливо, займуть місця в системі європейського менеджменту, і тоді... останні бар'єри усередині ЄС будуть природно зняті.
Були часи, коли, написавши докторську дисертацію, учений міг сказати: «Дев'яносто дев'ять і дев'ять десятих відсотка всього, що стосується моєї спеціальності, я вивчив». Сьогодні це вже принципово неможливо. До випускника ВНЗ пред'являються особливі вимоги: вільно орієнтуватися в складних інформаційних потоках, віртуальному просторі, ураховувати особливості інших культур, розуміти, як виглядає досліджувана проблема в іншій системі цінностей, стратегічно мислити, концентруватися на абстрактних концепціях і вміти їх застосовувати на практиці. Нинішньому студентові потрібні навички роботи в команді, коли результати праці збільшуються багаторазово.
У такий спосіб стара парадигма освіти переміняється новою. Якщо раніше у ВНЗ існували зовнішній контроль і примусова дисципліна, то тепер це внутрішній контроль і самодисципліна».
Олег Аршавирович Габрієлян вважає, що Україна ще поки не сприйняла нову філософію освіти. До цього додається й маса інших досить хворобливих обставин: низький ступінь комп'ютеризації ВНЗ, методика викладання, що не відповідає сучасним вимогам, не розвинена матеріально-технічна база, мізерна оплата викладачів й ін.
Той експеримент, що сьогодні ведеться в ряді університетів України, - це реформи зверху, які поки не мають соціальної підтримки не тільки в суспільстві, але й у самих університетах. Болонський процес припускає корінні зміни в усіх напрямках, які, звичайно ж, будуть вимагати чималих зусиль.