У 60-80-х рр. 19 ст. у Західній Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох правописів («етимології» і «фонетики») велася боротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. перемогою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова — драгоманівка. Позиції «фонетистів» значно зміцніли після виходу 1886 «Малоруско-німецького словаря» Є. Желехівського, надрукованого фонетичною орфографією, пристосованою автором до особливостей української мови в Галичині. Цей правопис, відомий під назвою желехівка, набув значного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922, а деякі твори друкувалися ним аж до 1940. На Закарпатті в 20—40-х рр. існував правописпанькевичівка.
У середині 19 ст. в Галичині робилися спроби латинізації українського алфавіту. Після здобуття Україною незалежності Центральна Рада 17 січня 1918 видала «Головні правила українського правопису», але вони не встигли впровадитися в практику. У травні 1919 Українська Академія наук схвалила «Найголовніші правила українського правопису» (вид. 1921), які стали основою всіх наступних правописів. Новий правопис, затверджений РНК УСРР 1928 (т. з. скрипниківський), передбачав, зокрема, літеру г для іншомовних слів, запозичених після 1860, позначення м'якості іншомовного л (аероплян, бльокада, блюза) та ін. У 1933 цей правопис було переглянуто і значно перероблено (вилучено літеру г, змінено правило вживання роду в деяких іншомовних словах, скасовано пом'якшення іншомовного л тощо).
В кінці 30-х рр. постало питання про нове врегулювання українського правопису. Новий проект українського правопису за редакцією М. Грунського, підготовлений у 1940, через воєнні обставини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов «Український правопис», а в 1960 - його 2-е, доповнене й виправлене І видання. Третє видання «Українського правопису» 1990 базується, як і попередні, на фонематичному принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх позицій в слові і впливів асиміляційно-дисиміляційних процесів), традиційно-історичним (подвійна функція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в словах, написання слів разом, окремо і через дефіс) принципами. У ньому відновлено літеру г, дещо змінено вживання літер і та й у власних іншомовних назвах тощо. Виправлене і доповнене 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншомовного і через и після «дев'ятки» на низку власних назв, розширено сферу використання закінчень -у(ю) в родовому відмінку іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо.
За офіційною нумерацією редакція 1993 року є четвертим виданням; попередні датовано 1946, 1960 та 1990 роками. Тобто до війни ми офіційного правопису нібито не мали зовсім. Але ж ні: бачимо фотографії титулів дискусійних видань 1918 й 1919 років та офіційних видань 1921, 1926 (проект), 1928, 1929 (коментоване видання Олекси Синявського), 1933 та 1938 років. Просто 1960 року чергове видання оголосили «другим», редакція 1946-го автоматично стала першою, а всі попередні – невиданнями. Про правопис 1928 року дехто трохи чув: це ж саме той, що його називають то «діяспорним» та «галицьким», то «харківським» та «скрипниківкою» – за вибором епітета можна одразу з’ясувати, в кого яке щодо нього наставлення. Але що ж то за редакції 1933 та 1938 років? І що ж то за засідання правописної комісії 1943 року під щойно звільненим від німців Харковом, за участи найвищих партійних керівників? Мабуть, недарма ця проблема знов і знов постає так гостро, мабуть, не завжди і не лише наукові чинники були в її розгляді визначальними.
Про словникарські проблеми, пов’язані з недосконалістю чинної редакції правопису 93 року [УП-93] і недоопрацьованістю термінологічного питання у новому Проекті вже було сказано немало. Праця над великим (близько 120 тисяч гасел) термінологічним словником пов’язана з потребою дати користувачеві нормативне написання довжелезних списків слів, зокрема новотворів, що їх поява неодмінно супроводжує розвиток науки. Деякі терміни мають вкрай обмежене застосування, до загальномовних словників вони ніколи не потраплять, проте у фаховому термінологічному словнику їх треба давати неодмінно й насамперед. Реєстр природничого словника концентрує в собі найскладніші правописні проблеми, як збільшувальне скло виявляє дискусійні моменти, суперечності, хиби, недоопрацьовані чи загалом невисвітлені питання. Брак чітко й несуперечливо сформульованих правописних норм катастрофічно гальмує роботу, а стан невизначеності, що триває вже понад десять років, ускладнює навіть прості проблеми й робить нерозв’язними трохи складніші. Про найскладніші годі й говорити: суцільний глухий кут. А по виході друком словників наш головний біль відгукнеться у головах користувачів.
Отож, чи зможе стати засобом проти нього нова редакція правопису?
Перше, що шукаєш, розгорнувши Проект – абетка. Чи повернено знак м’якшення на його логічну останню позицію? Адже безглуздість перенесення його 1990 року на інше місце вже всім очевидна, треба просто виправити помилку. У Проекті він стоїть після «щ». Словникарі хай собі далі сперечаються, де ставити той клятий знак, і щораз переналаштовують сортувальні програми у своїх комп’ютерах. Зате маємо унікальний, вартий відзначення в книзі Г[ў]ін(н)ес(с)а винахід: правопис без абетки.
Передмова дослівно така сама, як передмова до УП-93, крім останніх двох абзаців із даними про те, хто нову редакцію готував. Не змінено навіть фразу «якщо брати до уваги графіку, то український правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття» (в обох виданнях на с. 3). Якщо 1993 року таке твердження датувало початок українського правопису кінцем десятого сторіччя, то року 2003 воно спрямовує читача до нової інтерпретації, поданої в статті проф. Русанівського, де із чотирьох періодів розвитку українського правопису, що їх розглядає проф. Німчук, реальним визнано лише останній, тобто XIX–XX сторіччя. А може, автори Проекту взагалі починають історію нашого правопису від УП-93 (точніше, УП-90, бо УП-93 містить лише неістотні редакційні поправки)? Адже саме на кінець минулого тисячоліття і припадає їхня праця. Стає ще цікавіше – що ж побачимо далі?
Перший дискусійний пункт – про літеру «и» на початку слова. Без особливого подиву бачимо, що відповідне положення (§3) таке саме, як в УП-93, однак додано ще один абзац, що містить аж три (!) невизначених твердження: «и» належить писати на початку «іншомовних власних назв переважно [отже, не лише] тюркських, палеоазіатських та деяких інших [яких саме?] мовних сімей, а також у словах икати, икання і т. ін.». Оце найстрашніше! Пропозиція Проекту багатьом мовцям і мовознавцям видавалася незвичною й непотрібною, проте вона містила легкозрозуміле правило без жодних і т. ін. Проект, натомість, додав ще одну проблему: чи не підпадає під оце і т. ін., зокрема, прикметник і[и]растовий (yrast)? Звичайно, це вузькофаховий термін, що ніколи не потрапить до орф[т]ографічних словників (і, зрештою, не треба), мовознавці не повинні ним перейматися, але саме тому словник термінологічний має зорієнтувати науковця, як його правильно писати.
Пункт про правопис складних слів у Проекті йде точнісінько за УП-93, за винятком кількох загальних зауваг, проте ось доповнення: до прикладів складних слів, що дістають м’якого знака перед о, цілком переписаних з УП-93 (верхньодніпровський, середньовіччя тощо), бачимо одне нове: меншовартісний. Де тут м’якшення? До чого воно тут? Може, це слово так муляє авторам Проекту, що змучена підсвідомість прагне витіснити його будь-куди, хай і недоречно? А може, й весь Проект – його сублімація?
Далі знов бачимо цікавинку: у Проекті вилучено заувагу УП-93 про написання перед голосними о та а кількісних числівників із кінцевим приголосним х; Проект її поновлює, та ще й додає і. Отже, маємо писати двобічний, двоповерховий, але двох’ярусний; чотиримісячний, але чотирьохактний. І це спрощення правописних правил?
Звичайно ж, відкинуто пропозицію Проекту щодо написання складних іменників із першою частиною пів-. Відповідний пункт Проекту точно відтворює УП-93. Тут уже виникає нова підозра: може, Проект просто списано з УП-93, щоб усе поліпшити, нічого не міняючи, Проектові щось формально протиставити і за виконану тяжку роботу прозвітувати? Подивімося ще один ключовий розділ: велика літера у прикметниках, утворених від прізвищ. Нічого втішного не знаходимо. Хоч формулювання та приклади дещо відмінні, плутанина та сама, знов на одній сторінці (57) бачимо три словосполуки з прізвищем Шевченко: Шевченкові поезії, Шевченківська премія та шевченківські традиції – то як тепер писати сполуки Ш[ш]евченківський стиль та Ш[ш]евченківська енциклопедія, наведені в УП-93 та Проекті? Правда, із прикладів «стійких фразеологічних сполук або наукових термінів», що їх треба писати з малої літери, прибрано піфагорову теорему, проте залишено архімедову спіраль – і ніде нема простенької зауваги, що якщо присвійний прикметник пов’язаний з авторством, його треба писати з великої літери (хіба що зробивши виняток для назв хвороб, щоб уникнути двозначності). Втім, якщо спіраль Архімеда не такий самий термін, як Архімедова спіраль, то, може, слід писати правопис Русанівського, але русанівський правопис?