Відчутну політичну діяльність в Україні вели також партії соціалістичного спрямування, зокрема, Революційна українська партія (РУП) (з 1900 року), яка 1905 року була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Вона виступала разом з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП) за соціалістичну революцію та соціалізм, за автономію Україну.
З 1906 року в Україні функціонує Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яка після певної перерви у квітні 1917 року знову відновила свою діяльність і набула великої популярності, особливо серед українського селянства.
Певний вплив на політичне життя українства справляла й Українська партія соціал-федералістів (УПСФ), створена 1905 року. На виборах до Установчих зборів Росії отримала близько 100 тисяч голосів.
Серед інших політичних партій, які виникли та діяли в дореволюційний період, слід назвати також Українську соціалістичну партію (УСП), Революційну українську партію (РУП), Українську народну партію (УНП), Товариство українських поступовців (ТУП) та ін. Політична палітра цих партій була досить різноманітною, але їх об’єднувало одне головне питання – відродити націю та державність.
У революційний 1917 рік в Україні виникло чимало нових політичних партій та активнішою стала діяльність існуючих. До складу Центральної Ради входили представники майже всіх 17 політичних партій, які діяли на той час. Проте здійснити свою мету – утвердити Українську Народну Республіку – цим партіям не судилося. Після захоплення влади в Росії та в Україні комуністичною партією всі інші партії було розігнано, а їхня діяльність заборонена. Остання українська партія – Українська комуністична партія (УКП), яка стояла на засадах нової самостійної УРСР, проіснувала до 1925 року.
Отже, процес формування багатопартійності у 20-ті роки був перерваний більшовицькою владою. Велетенська машина тоталітаризму розчавила партії та їх ідеали. Щоб остаточно знищити прогресивно мислячих діячів, які продовжували мріяти про українське відродження, більшовицький режим вигадував, а відтак “знищував” різноманітні міфічні політичні організації та партії, які нібито займалися терористичною діяльністю, вели антирадянську пропаганду. Так 1929 року за сфабрикованими органами ДПУ матеріалами була “викрита” Спілка визволення України (СВУ), яка нібито мала на меті об’єднати навколо себе “українські антирадянські елементи”. Понад 400 осіб було репресовано у цій справі, більшість з них – розстріляно або загинуло у сталінських таборах Сибіру. Впродовж наступних 1930-1937 років ДПУ було сфабриковане ще шерег так званих справ: Українського національного центру (УНЦ), Української військової організації (УВО), Об’єднання українських націоналістів (ОУН) та ін.
Проте в той час почали виникати нові політичні партії та об’єднання в українській діаспорі та у закордонній Україні. Досить зазначити, що у 20-30 роки у Галичині, Буковині, на Закарпатті діяло близько 30 українських національних партій. Такі партії, як Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП), Українське селянське об’єднання, Комуністична партія Західної України, Партія народної волі, СЕЛЬРОБ; ці партії створювали соціальну і політичну лівицю. Українська партія національної роботи (УПНР), Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Українська республіканська партія (УРП), Українська партія революціонерів на Волині, Українське соціалістичне об’єднання “Соціалістичний Союз”, Українська національна партія (УНП), незважаючи на деякі теоретичні відмінності в соціальних поглядах, належали до центристських партій; Християнсько-суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом – Українська католицька народна партія), Фронт національної єдності та інші відносилися до правих політичних партій.
Хвиля появи нових політичних партій в українській діаспорі, насамперед у Західній Європі, припадає на 1945-1955 роки. Як правило, їхніми активними членами ставали інтерновані колишні військовики та робітники. З часом свою штаб-квартиру і головну діяльність вони перенесли на терени США та Канади, що значно активізувало діяльність уже діючих там політичних партій та організацій, угрупувань, товариств.
Політична активність української діаспори, безперечно, не могла не вплинути на визрівання дисидентського руху, соціально-політичного потенціалу багатопартійності в Україні за часів існування СРСР, особливо в період так званої горбачовської “перебудови”.
З 1989 по 1996 рік зареєстровано понад 40 політичних партій у незалежній Україні. Багатопартійність стає реальним фактом нашого політичного буття. Йдеться насамперед про такі політичні партії, як Українська республіканська партія (УРП), Демократична партія України(ДемПУ), Партія демократичного відродження України(ПДВУ), Соціал-демократична партія України(СДПУ), Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія Зелених України (ПЗУ), Українська національна консервативна партія (УНКП), Народна партія України (НПУ) та ін.
Зазначимо, що процес становлення багатопартійності в Україні набув нині двох найхарактерніших рис:
1) інтенсивно виникають партії східно-регіонального та південно-регіонального походження (Партія праці України (ПП), Громадський Конгрес України (ГКУ), Ліберальна партія України (ЛПУ), Партія економічного відродження Криму та ін.;
2) стали оформлятися у політичні партії досить впливові лобістські угрупування підприємців, керівників державних та орендних підприємств, колективних селянських господарств та інші (Селянська партія України (СелПУ), Українська партія справедливості (УПС), Українська партія солідарності та соціальної справедливості та ін.).
На додаток до головних політичних партій, діючих в Україні, у містах існують розрізнені й малочислені групи, групки або відділення Марксистської робітничої партії диктатури пролетаріату, ДС, КАС та інших політичних формувань. Цілий шерег партій заявили про себе у засобах масової інформації та на мітингах, але не провели установчих зборів.
Становлення багатопартійності в Україні відбувається за екстремальних умов. Продовжується поглиблення соціально-економічної кризи, зростає соціальна напруга, девальвуються в очах значної частини населення демократичні цінності. Монополію на владу від КПРС-КПУ перехопила “партія влади”. Замість єдиної ідеології, яка виконувала державницько-охоронні функції, виникло безліч нових концепцій, теорій, програм, які претендують на істину в першій інстанції. Чимало партій намагаються нав’язати свою модель соціального розвитку посткомуністичного суспільства. За винятком однієї-двох партій інші не мають достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Розколи, що відбулися у деяких партіях, свідчать про їхню внутрішню нестійкість, залежність від волі різних партійних фракцій. Діяльність більшості партій є соціально безадресною, не спирається на конкретну соціальну базу. Чимало партій є “загадковими”, невідомими для широкого загалу. Згідно з дослідженням Національного інституту стратегічних досліджень, проведеного влітку 1993 року, лише 5.5 відсотка опитаних погодилися з тим, що саме політичні партії визначають політико-економічний розвиток України, і тільки 5.4 відсотка згодні довірити проведення реформ у нашій державі лідерам нинішньої політичної опозиції.
А яка ситуація в процесі формування багатопартійності склалася з Комуністичною партією України? Хоча юридично однопартійність і керівна роль її були усунені ще в середині 80-х років, усе ж партія комуністів залишалася наймасовішою політичною силою, яка фактично домінувала у політичному житті. Її авторитарна сутність не змінилась. Тому вже до серпневого путчу Комуністична партія України, як і КПРС загалом, перебувала в стані глибокої політичної, організаційної та ідеологічної кризи, свідченням чого був масовий вихід з партії. Комуністична партія України не змогла і не могла трансформуватися у принципово іншу, адекватну демократичному режимові партію, а після серпневого путчу 1991 року взагалі перестала існувати згідно з Указом Президії Верховної Ради України. Неминучий крах КПРС, її республіканських організацій став крахом моделі соціалізму під проводом цієї партії.
Проте нині на тлі економічної дестабілізації в Україні активізують свою діяльність політичні угрупування соціал-комуністичної орієнтації (Соціалістична партія України, Комуністична партія України, Комуністична партія Криму, Союз комуністів України, Фронт трудящих). Вони, здобувши більшість у парламенті України, виступають принциповими опонентами націонал-радикалів і націонал-демократів у становленні до:
1) ідеї державної незалежності;
2) історичного періоду перебування України в складі Росії та СРСР;
3) нинішньої Росії та СНД;
4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму;
5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ;
6) державної атрибутики України;
7) української мови як державної (офіційної) мови в Україні.
Викликає занепокоєння спроба комунно-партійних депутатів Верховної Ради України на парламентському засіданні 18 жовтня 1994 року очиститися від гкчепістів 19-21 серпня 1991 року, скасувавши Указ Президії Верховної Ради України про тимчасове призупинення і заборону діяльності Комуністичної партії України. Ортодоксальні комуністи наполягають на поверненні старих форм державності і централізованого управління, виступають за примусове будівництво ладу, модель якого заздалегідь будується в свідомості теоретиків, на їхню думку, “згідно с теорією Маркса-Леніна” і під яку треба підтягувати дійсність, хоч би цього хтось і не хотів.
Виникнення партій не є випадковим явищем. Їх поява зумовлена об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки. Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об’єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності, шляхом створення таємної групи змовників з метою змінити існуючий політичний режим або об’єднати навколо парламентської групи депутатів одного політичного напрямку, представників у місцевих органах влади, що їх підтримують.