- справи, що виникають з адміністративно-правових відношень, перелічених в ст.236 ЦПК (деякі порушення закону про вибори, скарги на дії посадових осіб та ін.)
- справи особливого провадження, перелічені в ст.254 ЦПК (визнання громадянина беззвітно відсутніми чи померлими, всиновлення дітей, встановлення фактів, які мають юридичне значення).
Можливість застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів та свобод громадян та організацій постійно розширюється, про що свідчить встановлена підвідомчість суду справ по трудових, земельним, державним, адміністративним, фінансовим правовідношенням.
Єдність судової влади викликає необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного та рівного для всіх громадян та організацій державного суду з покладенням на нього виконання функцій правосуддя по справах, що виникають з правовідношень, врегульованих нормами цивільного, трудового, сімейного, земельного, адміністративного та інших галузей матеріального права у об’єднаному процесуальному порядку.
Виходячи з діалектичного зв’язку цивільного права з цивільним процесуальним (єдність змісту та форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні з цивільним судочинством можливо розглядати умовно в тому плані, що їй забезпечується життя (реалізація, захист) цивільного права (змісту), однак слід мати на увазі, що цивільне судочинство має свій притаманний йому зміст та процесуальну форму.
Змістом буде діяльність суду та учасників процесу (дії та правовідношення), а цивільною процесуальною формою – об’єктивний (зовнішній) вияв створення, закріплення та оформлення відповідної діяльності.
Наприклад, діяльність суду по розгляду справи складається з сукупності дій спрямованих на розгляд доказів за допомогою визначених законом засобів доказування. Така діяльність виконується у чітко визначеному законом порядку, по встановлених правилах, у встановленій процесуальній формі судового засідання, безпосередньо, усно, а саме процесуальні дії виконуються у визначеній процесуальній формі та фіксуються у визначених процесуальних документах.
Таке розуміння процесуальної форми відбивається у деяких нормах ЦПК : ст..137 – позовна заява подається до суду у письмовому вигляді; ст..211 – постановлене судом рішення виноситься у письмовому вигляді; ст..159 – розгляд справи проходить в судовому засіданні; ст..160 – розгляд справи проходить безпосередньо, усно та при незмінному складі суддів. Таким чином, під цивільною процесуальною формою слід розуміти встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній засіб виконання процесуальних дій, що виконуються по встановленим правилам, у встановленому порядку судом, органом судового виконання та всіма учасниками процесу при розгляді та вирішенні справи, перевірці законності та обґрунтованості постановленого по ньому рішенні, а також закріплення процесуальних дій у передбачених процесуальних документах.
Цивільна процесуальна форма обумовлена існуючими в Україні суспільними відношеннями та характеризується демократизмом, який базується на закріплених в нормах цивільного процесуального права принципах, оптимально поєднуючи в собі простоту та доступність, необхідність та доцільність, вона має забезпечити як оперативність так й результативність виконання завдань, покладених на цивільне судочинство.
Ось чому діяльність суду у цивільному процесі чітко регламентована ЦПК. Суд (суддя) не може виходити у процесі ведення справи за рамки прав та обов’язків, що йому надано законодавством.
Кожна стадія процесу чітко обмежена нормами права для більш глибокого та правильного розгляду справи судом та винесення відповідного, відповідаючого нормам закону рішення.
Об’єкти цивільно-процесуальних правовідношень
Різні суб’єкти вступають у правові відносини, преш за все, з метою задоволення певних своїх інтересів і потреб: матеріальних, політичних, духовних та інших. Для досягнення поставлених цілей суб’єкти, в рамках правових відносин, шляхом реалізації своїх прав та обов’язків здійснюють певні дії, чим досягається результат, заради якого і відбулося правовідношення і зветься він об’єктом правовідношення.
Таким чином, об’єкт правовідношення – це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що служать задоволенню інтересів і потреб громадян та їх організацій, з приводу яких суб’єкти вступають в правовідносини і здійснюють свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки.
Коло можливих об’єктів правовідносин визначається законом.
Об’єктом цивільно-процесуального правовідношення є суспільні відносини по захисту в суді порушеного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу.
Дані суспільні відносини виникають виключно з ініціативи суб’єктів – позивачів, а набирають розвитку тільки після прийняття позову до розгляду судом (судією).
Об’єктом процесуальних правовідносин слід назвати інтерес учасників процесу, безпосередньо зацікавлених в його результатах. Що здійснюють притаманні їм функції у межах своїх повноважень.
Підстави виникнення та припинення цивільно-процесуальних правовідносин
Виникнення, зміну або припинення правових відносин норми права пов’язують з конкретними життєвими обставинами – юридичним фактами. Без юридичних фактів правовідносини неможливі. Отже, юридичні факти, як і правосуб’єктність є необхідною умовою виникнення, зміни або припинення правовідносин.
Виникнення суб’єктивних особистих та майнових прав громадян та організацій, їх зміну та закінчення закон завжди пов’язує з настанням або зміною визначених обставин, а саме з юридичними фактами. У більшості випадків підставою для виникнення цивільно-процесуальних правовідносин є подання громадянином, юридичною особою позову про захист свого порушеного матеріального права. Саме позов у цивільному процесі є основною підставою для виникнення правовідношення.
Право на судовий захист є засобом встановлення порушених суб’єктивних цивільних, сімейних, трудових прав. Відповідно до ст..4 ЦПК будь-яка зацікавлена особа може у порядку, встановленому законом звернутися до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Засобом такого захисту найчастіше є позов, зовнішнією формою якого є позовна заява. Саме в ньому проявляються та втілюються всі сторони позову. Таким чином, позов – це звернена через суд до відповідача матеріально-правова вимога про відновлення порушеного чи оспорюваного права.
Як і позов, поняття “право на позов” є складним, має дві сторони : матеріально-правову та цивільно-правову. Матеріально-правова сторона права на позов – це право на його задоволення. Цивільне процесуальне право визначає процесуальну сторону права на позов, а саме на пред’явлення позову.
Право на пред’явлення позову мають всі громадяни та юридичні особи. Якщо в суб’єктивних цивільних правах можуть бути обмеження у встановлених законом випадках, то в праві на пред’явлення позову ніхто не може бути обмежений . Більш того, ст.4 ЦПК не дозволяє навіть самообмеження в цьому праві: відмова від права на звернення в суд недійсна.
Наявність чи відсутність права на звернення до суду з позовом у кожному конкретному випадку у кожного конкретного суб’єкта залежить від визначених обставин, що мають назву передумов виникнення права на пред’явлення позову. Тому передумови права на позов можна визначити як обставини, з наявністю або відсутністю яких процесуальний закон пов’язує можливість пред’явлення позову до суду.
Передумови можуть залежати від особи, що звертається до суду або не залежати. Тому їх можна поділити на суб’єктивні та об’єктивні. Суб’єктивною передумовою права на пред’явлення позову є правоздатність особи, що звертається до суду з заявою. В літературі по цивільному процесу часто стверджують, що наявність правоздатності треба перевіряти тільки у організацій: чи є вони юридичними особами. Для громадян це робити не треба, тому що правоздатність у громадян виникає з моменту народження, отже всі вони правоздатні. Здається це неправильно. Перевіряти правоздатність треба в усіх випадках, тому що стосовно юридичних осіб та громадян по конкретній справі перевіряти треба не наявність взагалі цивільної процесуальної правоздатності, а правоздатності по даній справі, а саме особистої юридичної зацікавленості. В ст.4 ЦПК вказано, що будь-яка зацікавлена особа може в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного чи оскаржуваного права чи охоронюваного законом інтересу.
Передумови діляться на позитивні та негативні, залежно від того з їх наявністю чи відсутністю закон пов’язує можливість пред’явлення позову.
Позитивні передумови – це передбачені в цивільному процесуальному законі обставини, які мають бути в даному випадку при пред’явленні позову. Позитивних передумов дві.
Відповідно до п.1 ст.136 ЦПК право на пред’явлення позову є та суддя повинен прийняти заяву якщо вона підлягає розгляду в суді. Що таке підлягає? Заява підлягає розгляду в суді, якщо :
А) особа, що звертається з вимогою про судовий захист правоздатна, юридично зацікавлена у цій справі;
Б) її вимоги підвідомчі суду
В) захист даної вимоги законом не забороняється, наприклад закон забороняє подання заяви про розлучення чоловіком, коли жінка вагітна або має дитину віком до одного року;
Г) вимога не відноситься до фактично незначущих для права (деякі вимоги, що походять з шлюбних відносин).
Відповідно до п.2 ст.136 ЦПК право на пред’явлення позову у звертающогося є та суддя повинен прийняти цю заяву, якщо позивачем додержано передбачений законом для даної категорії справ порядок попереднього позасудового вирішення справ.