Право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) є не що інше, як закріплення в Конституції України принципу приватної власності, яка є економічною основою громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин.
Саме приватна власність (а не "нічия", соціалістична) виховує у людини почуття відповідальності перед собою та перед суспільством за її найефективніше використання. Виходячи із цього. Конституція України закріплює в ст. 13 положення про те, що "власність зобов'язує" і що "усі суб'єкти права власності рівні перед законом". Практика розвинутих західних країн свідчить, що будь-яка форма власності, за винятком особистої, може використовуватися і як засіб експлуатації, і як засіб соціальної підтримки тих членів суспільства, які об'єктивно потребують цього. Саме другий спосіб використання приватної власності, особливо її різних колективних форм, що набуває усе більшого поширення у цивілізованих країнах, гарантує розвиток усього суспільства.
Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями українського права. Її статус характеризується непорушністю, грунтується на силі закону. До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть бути здійснені виключно за рішенням суду.
Можливі винятки, обмеження права використання приватної власності пов'язуються Конституцією України із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству, погіршує екологічну ситуацію тощо.
Зазначені принципові положення статусу власності поширюються й на інтелектуальну власність.
Право на підприємницьку діяльність (ст. 42) пов'язане з приватною власністю, яка становить матеріальну основу підприємництва. Під підприємництвом розуміється діяльність, що здійснюється Її суб'єктами на власний ризик і спрямована на одержання ними прибутку. Держава зобов'язана сприяти розвитку підприємництва, охороняти права підприємців, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність організацій, що займаються підприємництвом. Державний контроль може поширюватися лише на виконання законів та інших правових актів, які регулюють порядок здійснення підприємництва в Україні. Йдеться, зокрема, про такі нормативні акти, як Закони України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 p. (з багатьма доповненнями), "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р., "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р., "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 p.
Держава може заборонити підприємницьку діяльність у деяких сферах виробництва та торгівлі, наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів тощо. Винятки із загальних правил щодо виробництва деяких видів продукції реалізуються шляхом надання суб'єктам підприємництва спеціальних ліцензій.
Нормальному розвитку підприємницької діяльності заважають монополізм, тобто зосередження завдяки застосуванню протиправних методів виробництва якогось вигідного виду товарів в одних руках, і недобросовісна конкуренція, які заборонені чинним законодавством.
Важливе значення має розвиток малого підприємництва, що, як правило, безпосередньо спрямоване на задоволення повсякденних потреб споживачів. Державні органи здійснюють контроль за реалізацією прав споживачів.
Зазначені питання регулюються рядом законодавчих актів, серед яких насамперед треба назвати Закон України від 12 травня 1991 р. "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 15 грудня 1993 p.).
Право на працю (ст. 43) зумовлене свободою трудової діяльності людини, вільним вибором нею місця та характеру праці (трудової спеціалізації). Людина може займатися будь-яким видом трудової діяльності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання примусової праці. Природно, що за таких умов людина має право залишити роботу в тій чи іншій організації, перейти до іншої організації, займатися індивідуальною трудовою діяльністю, підприємництвом, будь-якою діяльністю, що не заборонена законом.
Заборона примусової праці не поширюється на військову або альтернативну (невійськову) службу, працю, пов'язану з виконанням судового вироку або необхідну за надзвичайних умов.
Кожен власник засобів виробництва, організовуючи роботу трудового колективу або окремих працівників, зобов'язаний створити їм безпечні та здорові умови праці. Ця вимога, в першу чергу, поширюється на жінок і неповнолітніх. Конституція і чинне законодавство захищають громадян від незаконного звільнення, несвоєчасного одержання винагороди за працю.
Невиконання зазначених та інших вимог щодо організації роботи, передбачених законом, надає тим, хто працює, право на страйк (ст. 44). Воно передбачене не тільки українським законодавством, а й Міжнародним договором про економічні, соціальні та культурні права. При цьому повинні дотримуватись вимоги закону тієї країни, де проводиться страйк. Треба зазначити, що право на страйк не може мати універсального характеру, оскільки є такі сфери суспільного життя, де зупинення виробництва може призвести до небажаних наслідків, а в деяких випадках — до катастроф.
Право на відпочинок (ст. 45) також належить до основних прав людини. Положення, спрямовані на гарантування кожній людині, яка працює, цього права, закріплені у Загальній декларації прав людини і в Міжнародному договорі про економічні, соціальні та культурні права. У принципі право на відпочинок має кожна людина, бо це є її фізіологічною потребою. Законодавче ж регулювання цього права поширюється на людину, яка працює за трудовим договором (контрактом). Саме вона може вимагати від роботодавця дотримання вимог закону щодо тривалості робочого дня, відпочинку у вихідні та святкові дні. Усі спори щодо здійснення права на відпочинок вирішуються відповідно до настанов Кодексу законів про працю України.
Право на соціальний захист (ст. 46) передбачає широке коло питань, які держава, різні громадські організації повинні вирішувати, щоб гарантувати людині цивілізований рівень повсякденного життя. Особливо це стосується тих, хто з огляду на похилий вік, хворобу не може забезпечити собі належні умови життя. Однак право на соціальний захист поширюється й на кожного громадянина.
У ст. 48 Конституції України зазначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що передбачає достатнє харчування, одяг, житло. Всього цього людина, всі члени її сім'ї повинні досягати завдяки своїй трудовій діяльності. Але через поважні причини природними є винятки з цього права. У таких випадках допомогу повинні надавати держава, інші структури соціального захисту. При цьому критерієм надання матеріальної допомоги, здійснення різноманітного за формами соціального захисту у багатьох випадках є офіційно встановлена межа малозабезпеченості, яка з 1 січня 1997 p. згідно з постановою Верховної Ради від 16 жовтня 1996 р. "Про розмір вартісної величини межі малозабезпеченості" встановлена в Україні у розмірі 70,9 гривні.
Поряд із загальними заходами соціального захисту існують надзвичайні. Такі заходи, наприклад, передбачені Законом України від 28 лютого 1991 р. "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (в редакції Закону від 19 грудня 1991 p.)
Вдосконалення соціального захисту тих верств населення, які цього потребують, — одна з найважливіших функцій демократичної, соціальної, правової держави.
Відомо, яке важливе значення для кожної людини має конституційне право на житло (ст. 47). Основною формою реалізації цього права згідно з Конституцією є придбання громадянином житла на різних підставах (побудова, придбання у власність, оренда). Водночас громадянам, які потребують соціального захисту, державні та місцеві самоврядні органи надають житло безкоштовно або за доступну для них плату. Примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону за рішенням суду.
Право на охорону здоров'я (ст. 49) органічно пов'язане з правом на безпечне для життя і здорове довкілля (ст. 50). Як перше, так і друге спрямовані на захист найбільш дорогоцінного, що є в людини — її здоров'я та самого життя.
Право на охорону здоров'я є комплексним суб'єктивним правом, оскільки воно передбачає здійснення відповідних різнобічних заходів. Можна, наприклад, послатись на виробництво ліків, роботу лікарень, підготовку медичних кадрів тощо. Зрозуміло, що безпосереднє відношення до охорони здоров'я громадян має і стан навколишнього середовища. Адже нині, коли безліч чинників зумовлюють його подальше погіршення, особливого значення набуває збереження і покращення довкілля, що безпосередньо пов'язане з охороною здоров'я.
Держава забезпечує розвиток мережі та покращення роботи медико-лікувальних закладів, вживає заходів щодо запобігання захворюванням. Медичне обслуговування у державних і комунальних закладах охорони здоров'я здійснюється безкоштовно. Водночас для покращення медичного обслуговування населення держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності.
Здійснення конституційного права на охорону здоров'я передбачає й заборону приховувати від населення факти, що становлять загрозу для здоров'я.
Важливе значення для охорони здоров'я населення і запобігання захворюванням має розвиток різних форм медичного страхування.
До конституційних прав соціального захисту людини належить право, пов'язане з гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також із захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (ст. 51).