Тоді ж група петлюрівців, що потрапила в оточення, в числі яких перебував і Ф.Мелешко, отримала запрошення від Г. Кузьменко на зустріч з Н.Махно. При знайомстві Батько своєрідно пожартував, чи не боїться Мелешко, бо розповсюджується чутка, буцімто Н.Махно вбиває кожного зустрічного і національно свідомого співвітчизника. Петлюрівцям було запропоновано займатися культурною роботою, передбачаючи, що вони стануть посередниками в переговорах з УНР.
13 серпня 1919 р. [38] в районі Нового Бугу зчинили антибільшовицький заколот махновські полки 58 дивізії. Гасло махновського перевороту було відверто проукраїнським: “На захист України від Денікіна, від комуністів, від білих, від усіх бросаючих і насідаючих на Україну!”. З'єднавшись 30 серпня з РПАУ, було вирішено відступити на північ для налагодження контакту з УНР.
С.Петлюрі в даний момент махновці були не потрібні. Від бажав замиритися з Денікіним, так як політика війни на два фронти погрожувала катастрофою. Але махновці могли вельми згодитися у випадку невдачі переговорів. Сутність петлюрівської політики зводилася до того, аби одночасно проводити переговори і з Н.Махно, і з А.Денікіним при умові, що вони залишатимуться в невіданні відносно паралельних зносин. Як показали події проведення подібної політики було помилкою, вона дискредитувала С.Петлюру навіть серед махновців-патріотів, яких аж ніяк не задовольняла перспектива своєї загибелі, як застави україно-російської дружби.
Н.Махно здавався С.Петлюрі небезпечним не лише у військовому відношенні. При бажанні він міг виступити суперником УНР з репрезентації України на міжнародній арені. Так, вже 30 березня 1919р. під час переговорів з розміщеною в Маріуполі французькою ескадрою, О.Чубенко говорив від імені махновців, як від представників українського народу. До С.Петлюри дійшли відомості і про польську делегацію, що відвідала Н.Махна. Той відмовився вести переговори, хоча Польща і в подальшому не кидала спроб замінити представника України з С.Петлюри на Н.Махна.
20 вересня 1919 р., на ст. Жмеринка угода була підписана. З боку УНР це зробили: головний отаман С.Петлюра та генерал Ю.Тютюнник. З боку РПАУ/м/: армійський дипломат і скарбник О.Чубенко та завідуючий культпросвітом армії В.Волін. Оригінал договору на сьогодні не віднайдено, зрештою його планомірні пошуки ніколи не проводились. Перекази його змісту, що приводяться в різних місцях, зроблені на основі спогадів людей, скільки-небудь знайомих з ним. На сьогоднішній день можлива лише наближена реконструкція.
Г.Кузьменко згадувала, “що договір про перемир'я укладався аби не проливати української крові”. Обидві сторони зберігали свою самостійність згідно з принципом “військового нейтралітету” - продовжує П.Аршинов. “Обидві сторони зобов'язувались вести боротьбу з генералом Денікіним” - повідомляє В.Білаш, “до повного знищення білих” - додає більшовицьке донесення. В разі перемоги УНР зобов'язувалась надати махновцям територію для побудови на ній “Вільного радянського ладу”.
Пункти угоди, що торкались безпосередніх військових справ, досить докладно виклав В.Білаш. Махновці зобов'язувались узгоджувати свої оперативні плани з штабом головного отамана армії УНР. РПАУ/м/ отримувала боєзапаси й спорядження від армії УНР. Хворі й поранені махновці розміщуються в петлюрівських лазаретах, де повинні отримувати належне лікування. Для дислокації РПАУ/м/ в даний момент відводиться територія шириною в 40 і глибиною в 60 верст. Махновська пропаганда за цими межами заборонялась.
Трагедія ситуації полягала в тому, що ніякі акти доброї волі, типу турботи про поранених, вже не могли переконати Н.Махно в тому, що з ним ведуть чесну гру. Головною причиною подібної впевненості стали навіть не звістки про контакти петлюрівців з денікінцями, а відомості про існування в РПАУ/м/ внутрішньої змови.
Результати впливу українських активістів на Н.Махна не вдовольнили їх запитів. Посилаючись на важке військове становище, Н.Махно не пішов на негайне затвердження гасел національного визволення, перенісши їх “до кращих часів у площину теоретичної дискусії”. Навіювало тривогу і повернення до армії російських анархістів. В цих умовах “українська група” зважились па організацію змови з метою підпорядкування РПАУ/м/ командуванню УНР.
Джерела, що проливають світло на ці події, вкрай убогі, що пояснюється таємним характером справи. І.Тепер каже тільки, що змова були. І, що вірогідніше всього, українську групу заслало петлюрівське командування, що відображає офіційне сприйняття цих подій керівними махновцями. Досить конкретні відомості наводить В.Дубровський, посилаючись на свого інформатора Р.Копчунского, а той на почуте від Х.Шпоти під час його візиту до петлюрівців. З його слів, Х.Шпота вступив в змову з Ф.Щусем на випадок зміщення Н.Махна з посади командуючого на користь Х.Шпоти, отримавши в цьому підтримку Г.Кузьменко. Шанс для заколоту був втрачений тому, що Н.Махно дізнався про існування змови. По подальших його діях можливо визначити, що знання про змову було вкрай поверховим. Ані конкретних задумів, ані імен учасників Н.Махно не знав. Зрозуміло, що після випадку з Н.Григор'євим Н.Махно повинен був відчувати особливу чутливість до випадків таємних змов, а малопоінформованість давала простір для фантазії.
Спроба змови привела до протилежних наслідків, ставши головною причиною переходу махновців на антипетлюрівські позиції й випуску відповідної відозви. Більш того. Н.Махно вирішив помститися, організувавши замах на життя С.Петлюри і вступивши в зговір з групою вороже настроєних проти С.Петлюри галицьких офіцерів. Спільний план зазнав невдачі. Особиста зустріч лідерів, під час якої планувалося вчинити замах, не відбулася, але ні про яку співпрацю після подібних додій не могло бути і мови.
Укладена угода не вирішувала всіх протиріч, але багато в чому готувала їх вирішення. Сторони визнавали право на взаємне існування, створювали об'єднаний фронт проти спільного ворога. В разі перемоги передбачався розподіл сфер впливу в Україні і можливо федеративний характер її існування. Оцінити втрачені перспективи можна, нагадавши ситуацію листопаду 1918 р., коли згідно донесень розвідки УНР, чисельність РПАУ/м/ досягла 100000 чол., перевищивши чисельність державних армій, відступаючих і уражених епідемією. Тоді штаб Махно знову відвідав Ю.Тютюнник, але вже як прохач, згодний за озброєння повстанців Київщини визнати зверхність РПАУ/м/. Та надто багато довіри було втрачено за цей час. “УНР - наш класовий ворог, - кричав Н.Махно на Ю.Тютюника – жодної гвинтівки я не відпущу для цього імперіалістичного васала”.
З осені 1919 р. махновські програмні документи й друкові органи висувають претензії щодо розповсюдження руху всю територію України і його гегемонію в політичній репрезентації країни, По суті претендуючи на новий варіант української ідеї, затвердженої в Декларації РПАУ/м/. Згідно з її положеннями, Україна стала колискою “третьої” революції, що має охопити всю Україну і “визволити її від всіх сальників і владників”. “Путь к свободе” розвивав ідею: “Ми повинні прийти трудящим на допомогу з об'єднаними зусиллями, встановити знамена трудового народу по всій Україні від крайньої півночі до крайнього півдня”. В зверненні українського “трудового народу” від 7.ХІІ.1919 р. Н.Махно закликав надати руху загальної підтримки. Тут же містися апеляції загального змісту до світової громадськості, що мала зрозуміти сутність українських подій і стати на заваді узурпаторам влади на Україні”, серед яких значився і “ворог революції” Петлюра.
Справжнім рупором патріотичної пропаганди стала полтавська газета “Анархіст-повстанець”. Згідно з її визначенням “Анархо-махновський рух на Україні є рух самобутній, національний”. Ця ж таки газета запитувала: “В чому спасіння української нації? Який ідейний рух дійсно спасе українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь ясна. Сам народ уже давно усвідомив, що єдине його спасіння в анархізмі, безвладній трудовій федерації, що є єдино вільна незалежна організація, яка повинна привести націю до давноомріяної свободи і процвітання українського народу”.
Махновці доклали багатьох зусиль, аби залучити на свій бік масу українських повстанців, особливо влітку 1920 р., після звістки про союз УНР з Польщею. Махновська преса кілька днів повідомляла про колишніх петлюрівців, що вступали в РПАУ/м/. Так, влітку 1920 р. на Полтавщині до махновців приєдналися загони петлюрівських отаманів Скирди та Молчанова. За свідченнями члена ЦК УПСР Лизанівського, Махно створив з полтавськими повстанцями спільний штаб і писав у відозвах, “що український народ треба визволити від великоросів, але ні я, ні Петлюра не захистимо вас, захищайтесь самі. За нами йде Врангель, а тому озброюйтесь!” Винниченко додає, що відозви Н.Махно мали підпис: “Син України”.
Постійних зв'язків махновців з урядом УНР в цей час не було. Існують лише окремі свідчення про відвідини махновського табору представниками петлюрівського проводу в липні 1920 р. та в січні 1921 р. Начальник махновського штабу В.Вілаш свідчив на допиті: “не було ніяких офіційних зв'язків з петлюрівськими з'єднаннями за винятком випадкових, так як петлюрівці боялися нас як опозиційний табір і уникали зустрічей”.
В квітні 1921 р. пройшло обговорення проекту 2-ї Декларації РПАУ/м/, де не прямо закликалося до поновлення союзних відносин з українськими державниками. Н.Махно вбачав у цьому чи не єдиний вихід з ситуації, коли треба було створити якомога потужніший антибільшовицький фронт. Про те, що Н.Махно реально розраховував затвердити цей документ, свідчить той факт, що напередодні, в кінці лютого, він вступив у відносини з “Комітетом врятування України”, очолюваним отаманом Струком і через деякий час мав прибути до нього для випрацювання плану спільних дій. І.Тепер говорить, що сутність проекту зводилася до “національного визволення України”. Однак штаб та Рада революційних повстанців України не підтримали командарма. Дві течії українського визвольного руху розходились назавжди. В 1921 р. махновці подекуди співробітничали з петлюрівцями на місцевому рівні, але питання союзу між ними до рівня практичної реалізації школи більше не порушувалося.