У США, де, як відомо діє принцип "позитивного" регулювання (аналогічно до інших держав англосаксонської системи права), обсяг повноважень місцевих органів влади встановлюється шляхом їх докладного перерахування у конституціях штатів. Федеральна ж Конституція США обмежилась тим, що у десятому розділі першої статті встановила обмеження прав штатів. Вони були, зокрема, позбавлені права укладати міжнародні договори, вступати до союзів, викарбовувати метод, обкладати митою і податками ввіз і вивіз товарів. Без згоди Конгресу штати не можуть утримувати у мирний час війська, вступати у війну, укладати угоди з іншими штатами та іноземними державами.
На відміну від інших федеративних держав, у Канаді в силу особливостей її Конституції, провінції не мають свого окремого Основного закону. Провінційні конституції представляють собою сукупність норм V розділу "Конституційного Акту 1867 р. та конституційних актів про приєднання провінцій до федерації. Питання місцевого самоврядування регулюються окремими провінційними законами. Можна стверджувати, що федеральна Конституція надає провінціям виключні повноваження щодо регулювання проблем місцевого характеру. Так, пп. 7, 9, 10 ст. 92 Конституційного Акту 1867 р. відносить до їх виключної компетенції видання законів з питань заснування, утримання та управління лікарнями, притулками, благодійними установами і будинками опіки для бідних; щодо видачі патентів на торгівельні заклади, бари, готелі та аукціони з метою отримання доходів на місцеві потреби.
У цілому можна зробити висновок, що підходи щодо конституційного регулювання компетенції місцевих органів управління у зарубіжних державах спрямовані на вирішення триєдиного завдання: зберегти даний інститут стосовно центральної влади, захистити цей інститут із принципових питань, а також забезпечити послідовний та ефективний розвиток цього інституту. Аргументом на цю користь може слугувати такий приклад: з 1984 р. Федеральна рада Австрії отримала абсолютне право вето на зміни компетенції у бік погіршення становища земель[269].
Компетенція місцевих органів управління та самоврядування у зарубіжних державах є досить типовими. Цілком зрозуміло і те, що в конституціях накреслені тільки їх основні контури.
Так, у Конституції Іспанії її норми розмежовують предмети відання між державою і автономними місцевими спільнотами шляхом виключної сфери кожної з них (ст. 148 і 149). Зокрема, у переліку предметів відання місцевих органів влади є 22 пункти (ст. 148). До того ж Конституція передбачає, що через кожні п’ять років місцева спільнота може розширити свої повноваження у межах, які не зачіпають виключну компетенцію держави.
На Кубі місцеві асамблеї народної влади наділені чи не найбільш широкими повноваженнями дія здійснення державних функцій у межах своєї території. Згідно зі ст. 102 Конституції Куби 1976 р., вони керують економічними, виробничими та обслуговуючими підприємствами, які знаходяться в їхньому підпорядкуванні, а також здійснюють ту діяльність, яка необхідна для задоволення економічних, культурних, освітніх потреб населення, і допомагають у виконанні планів, розташованих на їх території підприємств, що знаходяться в їх безпосередньому підпорядкуванні. Місцеві асамблеї народної влади відповідно до своїх повноважень і на основі закону беруть участь у підготовці та виконанні плану соціально-економічного розвитку (ст. 104). До їх повноважень також входять обрання суддів і призначення керівників адміністративних управлінь (ст. 105 Конституції). Отже, у класичній тріаді влади на муніципальному рівні місцеві представницькі органи місцевої влади посідають лідируюче становище і володіють практично функціями виконавчої влади.
Прикладом конституційного регулювання компетенції місцевих органів влади у федеративних державах може служити Основний закон Австрії. Згідно зі ст. 118 Конституції, сферу компетенції громади складають: а) її владні повноваження і б) повноваження, передані їй Федерацією або землею, а відповідно до п. 7 ст. 119-а громада з дозволу уряду землі може передати здійснення окремих повноважень, що відносяться до власної компетенції, будь-якому державному органу. Цікавим, на наш погляд, є австрійський досвід щодо посилення кооперації та координації у взаємовідносинах між федерацією та землею з питань їх компетенції, зокрема діяльність постійних конференцій членів уряду та керуючою адміністрацією земель і природних ресурсів[270].
Щодо регламентації компетенції органів місцевого самоврядування у конституціях постсоціалістичних держав, то вона, за винятком Основного закону Угорщини, визначена лише у найбільш загальних рисах. Наприклад, у Конституції Румунії (ст. 120) сказано, що місцеві ради і примари розв’язують публічні справи міст і комун, а до компетенції повітових рад входить координація діяльності низових рад і реалізація публічних служб повітового значення. Конституція Болгарії фіксує такі положення органів місцевого самоврядування, як право на об’єднання з іншими громадами для вирішення загальних питань (ст. 137), право на власність і самостійний бюджет (ст.ст. 140, 141). Ст. 62 Основного закону (конституції) Монголії визначає в якості основоположних повноважень територіальних органів самоврядування вирішення питань соціально-економічного життя та організацію участі населення у розв’язанні питань, які відносяться до компетенції вищестоящих органів.
Свої особливості має конституційне регулювання цих питань у державах Латиноамериканського регіону. Згідно зі ст. 311 Конституції Колумбії 1991 р., муніципії як базові одиниці в адміністративно-територіальному поділі повинні надавати державні послуги, визначені законом, здійснювати необхідно для місцевих потреб будівництво, сприяти розвиткові своєї території, активізації суспільної участі, поліпшенню соціальних і культурних умов життя своїх мешканців і виконувати інші функції, передбачені законом.
Конституційне законодавство багатьох держав у тій чи іншій формі та у неоднаковому обсязі виділяє і т.зв. "делеговану" (доручену) компетенцію місцевих органів. Наприклад, у ФРН функції місцевого управління поділяються на три основні групи: добровільні, обов’язкові та делеговані (доручені). До третьої групи відносяться питання, що не вважаються безпосередньо місцевими й утворюють т.зв. "делеговану сферу впливу"[271]. Законодавство Фінляндії також передбачає три групи функцій управління: добровільні (ті, що відносяться до загальної сфери діяльності комун), безпосередньо встановлені законом, а також делеговані зверху (т.зв. "агентні")[272].
Як слушно зазначається у науковій літературі, загальна тенденція для багатьох сучасних держав полягає у скороченні власне комунальних справ і розширений обов’язкових і доручених, що відображає всезростаючу інтеграцію місцевих органів до державного механізму, їх пристосування до вирішення завдань, які мають загальнодержавне значення. У ФРН подібні справи у даний час складають 80-90 відсотків від загального обсягу справ, які виконують місцеві органи[273].
Свої повноваження місцеві органи здійснюють під контролем центральних влад, які є важливим елементом функціонування всього державного механізму. При цьому у різних державах взаємовідносини між місцевою та центральною владами будуються залежно від прийнятої в тій чи іншій країні моделі. Якщо у США, Нідерландах та Швейцарії відносини ці будуються на основі концепції (моделі) партнерства, то у таких країнах як Франція, Італія, Португалія, Японія – на т.зв. "агентській моделі". Перша концепція розглядає відносини місцевих і центральних влад як відносини партнерів і рівноправних учасників (за аналогією з цивільним правом), які переслідують загальні цілі та які надають необхідні послуги населенню. Подібний підхід передбачає наявність невеликих і компактних муніципальних одиниць, наділених значною автономією у різних сферах, включаючи і галузь фінансів. У рамках агентської моделі відносини між центральними і місцевими владами розглядаються як відносини агента і принципала, тобто акцент робиться на головній ролі центра стосовно місцевого управління. Та останнім часом у науковій літературі утверджується нова модель взаємовідносин центральних і місцевих влад, в основу якої покладена концепція взаємозалежності. Згідно з цією моделлю, відносини центральних і місцевих органів характеризуються як у деякій мірі їхньою незалежністю, так і взаємозалежністю і визначаються реальним владним потенціалом сторін і ресурсами, які знаходяться в їх розпорядженні[274].
Ці концепції знаходять свій відбиток у текстах основних законів зарубіжних держав. У конституціях багатьох держав, прийнятих після Другої світової війни, отримали відображення різні аспекти інституту адміністративного нагляду (контролю). Насамперед, зафіксована необхідність законодавчого регулювання адміністративного нагляду. Зокрема, в Конституції Болгарії сформульована така вимога: "центральні державні органи та їх представники місцях здійснюють контроль за відповідністю актів органів місцевого управління закону тільки коли це передбачено законом" (ст. 144). Конституція Греції у п. 5 ст. 102 містить припис про те, що "держава здійснює нагляд над органами місцевого самоврядування, не перешкоджаючи їх ініціативі та вільній діяльності". Аналогічні норми можна зустріти в Конституціях Італії (ст. 125), Португалії (ст. 243) та інших держав.