Партійні уряди можуть бути і коаліційними (утворюються там, де жодна політична партія не має абсолютної більшості в парламенті, як, наприклад, в Італії, країнах Бенілюксу).
В залежності від підтримки уряду з боку парламентських партій нерідко можуть утворитися й уряди парламентської меншості (особливо характерними є такі уряди для Данії, Норвегії, Швеції, Індії). Державно-правовій практиці ряду країн відомо й існування інституту тимчасового уряду. Такий уряд утворюється, як правило, в умовах зміни режиму, коли скасовується раніше діюча і розробляється нова конституція (у Франції в 1944 і 1946 рр. і в 1958 р.).
Аналіз конституційних положень та й фактичного становища уряду в системі державних органів зарубіжних країн засвідчують, що уряд посідає центральне місце у цьому механізмі. І, хоча такий стан не завжди закріплюється конституціями, уряд є основним інструментом здійснення політики держави в усіх сферах суспільного життя.
§ 3. ПОРЯДОК ФОРМУВАННЯ І СТРУКТУРА УРЯДУ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Конституції і поточне законодавство, як правило, досить докладно регулюють ці питання. Чи не найдокладніше вони регулюються у конституціях, прийнятих після Другої світової війни (наприклад, у Конституції Іспанії цьому питанню присвячений IV розділ "Про уряд і державне управління"; в Конституції Португалії відповідний розділ має назву "Уряд").
Залежно від форми правління та ступеня участі парламенту у формуванні уряду в конституційній теорії та практиці зарубіжних країн застосовують дві основні моделі або два основних способи формальної процедури: парламентську і позапарламентську.
У державах зі змішаною республіканською формою, а також з парламентарними формами правління застосовується
т.зв. парламентський спосіб утворення уряду, суть якого полягає в тому, що орган народного представництва безпосередньо здійснює відповідні процедури, пов’язані з формуванням уряду. У будь-якому разі утворення урядів відбувається на базі підсумків парламентських виборів до нижньої палати (однопалатного парламенту). В якості прикладу конституційного регулювання парламентської моделі формування уряду наведемо положення ст. 37 Конституції Греції. Згідно з цією статтею, Президент Республіки призначає Прем’єр-міністра, а за його пропозицією решту членів Уряду і заступників міністрів – Прем’єр-міністр.
Прем’єр-міністром призначається лідер партії, яка має абсолютну більшість місць у парламенті. Якщо жодна з партій не має абсолютної більшості місць у парламенті, президент Республіки доручає лідерові партії, яка має відносну більшість місць, вивчити можливість формування Уряду, який користувався би довірою парламенту. У випадку його невдачі президент доручає таку ж місію лідеру партії, яка посідає за кількістю місць друге місце у парламенті, а якщо і ця спроба не матиме успіху – лідеру третьою за чисельністю місць у парламенті партії. У разі, якщо пробні мандати не дадуть результатів, президент скликає лідерів партії і доручає їм формувати уряд із представників усіх парламентських партій з метою проведення загальних виборів. У випадку невдачі і цієї спроби – доручає місію формування Уряду злагоди з цією ж метою на голову або Державної ради, або Верховного касаційного суду, або Контрольної ради і розпускає парламент.
У ряді країн (ФРН, Японія, Швеція та ін.) конституційні приписи встановлюють більш складну процедуру, при якій голова уряду формально обирається парламентом або нижньою палатою. У ФРН кандидат на посаду канцлера пропонується президентом і вважається обраним, якщо отримав абсолютну більшість голосів. Після цього його формально призначає на посаду сам президент. Членів уряду призначає президент за поданням канцлера.
У Швеції обраним вважається кандидат, проти якого не проголосувала більшість депутатів Риксдагу (Подібне правило призвело до того, що у жовтні 1978 р. у країні був утворений уряд, який користувався підтримкою 10% депутатів). Зовні майже абсолютної форми набув цей спосіб формування уряду в Швейцарії, де Федеральна рада (уряд) обирається на спільному засіданні обох палат парламенту на строк повноважень нижньої палати. Характерно, що від одного і того ж кантону може бути обраний лише один член уряду. Обрання уряду парламентом практикується і в деяких невеликих державах (Ванауту, Тувалу, Соломонові Острови).
Цікаво, що в ряді держав можливе й обрання парламентом (точніше парламентськими фракціями) окремих міністрів. В Австралії та Новій Зеландії члени урядів обираються парламентською фракцією правлячої партії, а прем'єр-міністру належить тільки право розподілу портфелів між міністрами.
Однак, перебільшувати значення всіх цих конституційних процедур не варто. Питання про формування уряду зумовлене передусім не юридичними чинниками, а реальною розстановкою партійно-політичних сил та їхнім представництвом у парламенті. Вважається, що уряд має підтримку нижньої палати доти, доки вона не проголосує проти його пропозиції з принципово важливого питання або прямо не висловить йому недовіру. В сучасних умовах у багатьох державах голова уряду після його призначення повинен у встановлений основним законом строк подати парламенту (нижній палаті) склад уряду й урядову програму, щоб отримати довіру. Відповідне рішення парламенту (палати) приймають абсолютною більшістю голосів. Така процедура називається інвеститурою уряду. Парламентська інвеститура (затвердження) дається або нижньою палатою (Великобританія), або обома палатами окремо (Бельгія, Італія), іноді на спільному засіданні палат (Румунія).
У президентських республіках застосовується суто позапарламентський спосіб формування уряду. В країнах Латинської Америки право президента самостійно і незалежно від будь-яких органів формувати уряд, як правило, ніяк не обмежується. Так, Конституція Коста-Рики у п. 1 ст. 139 надає главі держави право "вільно призначати і звільняти міністрів уряду", а в ст. 146 вказує, що "для призначення і звільнення міністрів досить підпису президента". В США, Нігерії, Еквадорі призначення главою держави міністрів вимагає схвалення парламенту (найчастіше верхньої палати). На Філіппінах же необхідне схвалення спеціального комітету із парламентських призначень, до складу якого входять голова сенату і по 12 членів від обох палат, які обираються пропорційно чисельності партійних фракцій.
Завершуючи розгляд порядку формування урядів, не можна не вказати на особливості процедур, які застосовуються в ряді країн. У Росії, наприклад, голову уряду призначає президент за згодою Держдуми – нижньої палати парламенту. Якщо палата тричі відхилить запропоновані їй на розгляд кандидатури, президент призначає голову уряду сам, розпускає палату і призначає нові парламентські вибори. Голова уряду у тижневий строк після призначення подає президентові пропозиції кандидатур на посади членів уряду. З одного боку, такий спосіб формування уряду визначається як позапарламентський. Проте, з іншого боку, наявність інституту політичної відповідальності уряду перед парламентом, відрізняє його від способу, який прийнятий у президентських республіках. Отже, цей спосіб можна визначити як змішаний, який поєднує елементи і парламентського і позапарламентського способів формування уряду.
Звернемо увагу й на те, що і в наш час демократичних перетворень в абсолютних монархіях, прикритих конституційно-парламентською оболонкою, глава держави призначає членів уряду, звичайно, зі своїх найближчих родичів (Бахрейн, Бруней, Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.). В абсолютній монархії Бруней, наприклад, глава держави султан Хассанал Болкіах обіймає посади прем'єр-міністра та міністра оборони. На чолі міністерств фінансів і закордонних справ знаходяться брати султана.
Досить суттєвими є і питання, пов’язані з організацією самого уряду як колегіального органу. І хоча деякі з них мають конституційне значення, проте у переважній більшості випадків в Основних законах про них нічого не сказано. Насамперед, докладно зупинимось на використанні термінів, які застосовуються в різних країнах для позначення членів уряду. До складу уряду поряд з його головою входять державні міністри, міністри, міністри без портфеля, статс-секретарі, а також молодші міністри і парламентські секретарі. В одних країнах державні міністри очолюють найбільш важливі департаменти і в силу цього координують діяльність деяких суміжних міністерств (Португалія, Франція). Даний ранг тут вважається більш високим, ніж просто ранг міністра. В інших же країнах (Великобританія, Індія) він, навпаки, вважається більш низьким, оскільки державні міністри в них є тільки заступниками голів великих міністерств. У Японії ж державними називаються взагалі усі члени уряду. В Норвегії Державний міністр очолює уряд.
Міністри (фр. mіnіstrе, лат. mіnіstеr – слуга) – це родова назва керівників найбільш важливих органів державного управління, які входять до складу уряду (закордонних справ, торгівлі, освіти тощо). Вони завжди є членами уряду. Міністри без портфеля - це посадові особи, члени уряду, які не керують міністерствами, але виконують окремі доручення голови уряду і які мають право вирішального голосу на засіданнях уряду. Деякі з них включаються до складу уряду з урахуванням їхньої важливої ролі у правлячій партії. У даний час вони існують у багатьох країнах, зокрема в Росії. Парламентські секретарі (іноді їх іменують молодшими міністрами) функціонують в основному в окремих країнах англосаксонського права із парламентарною формою правління (наприклад, Великобританія). Головним їхнім завданням є надання допомоги міністрам, главам департаментів у здійсненні їх парламентських обов'язків. Цікаво, що у Великобританії діють усі ці чотири категорії міністрів. Нарешті, в деяких країнах поряд з міністром для керівництва департаментом призначається статс-секретар, який виконує або функції заступника міністра, або відає певною ділянкою роботи всередині даного відомства.