До конституційних положень, пов’язаних із регламентацією підвалин економічної організації суспільства, належать проголошені в більшості конституцій новітнього часу принципи державної політики у цій сфері. Так, розділ сьомий Конституції Іспанії присвячує цьому питанню декілька статей. Ч. 1 ст. 128 зазначає ―усі види багатства країни в своїх різних формах, незалежно від власника, служать загальним інтересам‖. Разом з тим у ч. 2 визнається право державної ініціативи в економічній діяльності. Закон може резервувати за державним сектором найважливіші ресурси або послуги, особливо у випадках монополії, а також дозволяти участь в управлінні підприємствами, коли це вимагають загальні інтереси. Ст. 130 зобов’язує органи державної влади турбуватися про модернізацію та розвиток усіх галузей економіки, зокрема землеробства, тваринництва, рибальства та різних ремесел, у цілях вирівнювання рівня життя всіх іспанців. З цією ж метою повинна приділятися особлива турбота про гірські райони.
Загальною рисою новітніх основних законів, прийнятих у 90-і рр. ХХ ст., є більш широкий обсяг регламентації економічної основи суспільства. Практично в усіх конституціях визначене коло головних об’єктів державної власності та зафіксовані основи режиму їх використання, а також задекларовані принципи державного регулювання економічної діяльності. У багатьох конституціях регламентації засад економічної організації суспільства присвячено спеціальні розділи. В конституціях Італії, наприклад, це розділ ―Економічні відносини‖; Португалії – ―Економічні права та обов’язки‖; Македонії – ―Основи економічних відносин‖; Узбекистану – ―Економічні основи суспільства‖ тощо. Із основних законів соціалістичних країн на увагу заслуговує Конституція В’єтнаму 1992 р., в якій є спеціальний розділ під назвою ―Економічна система‖.
Звернемося до аналізу найважливіших конституційноправових інститутів, які відносяться до економічної системи будь-якого суспільства.
Базовим елементом економічної системи суспільства є відносини власності. Ще з часів буржуазно-демократичних революцій суспільством був усвідомлений зв’язок між економікою та свободою особи. Визнання свободи особи передбачає існування певної матеріальної бази, на якій ця свобода базується. Адже можливість вільного розпорядження собою, своїм часом і силами прямо пов’язана з наявністю для цього матеріальних передумов у індивіда і суспільства в цілому. Протягом тривалого часу її конституційна регламентація зводилася до закріплення в основних законах права приватної власності. При цьому це право розглядалося як природне право людини. Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. у ст. 17 проголошувала: ―Власність є правом недоторканим і священним, і ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку встановленої законом явної суспільної необхідності і за умов справедливого і попереднього відшкодування‖. Це формулювання знайшло своє відображення у багатьох конституціях, прийнятих у ХVIII-ХІХ ст.ст. Щодо Конституції США, то її особливістю є те, що в ній формально не було закріплено право приватної власності. Тільки V поправка запровадила судовий захист майна і закріпила принцип компенсації у випадку відчуження приватної власності для суспільного користування.
Традиція скромного висвітлення цих питань зберігається до цього часу в деяких діючих конституціях, прийнятих ще у ХVIII – ХІХ ст. ст. (наприклад, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії та деяких інших).
Водночас у силу вказаних вище обставин конституція будь-якої країни містить положення про власність. У науковій літературі виділяють такі аспекти регламентації власності в конституціях зарубіжних країн[86].
А. Закріплення статусу власності без вказівки її форми. Наприклад, ч. 1 ст. 14 Основного закону ФРН проголошує: ―Власність і право успадкування гарантуються‖. ―Право власності не повинно порушуватися‖, - сказано у ст. 29 Конституції Японії. Майже аналогічні положення можна знайти у ст. 16 Конституції Намібії 1990 р.: ―Будь-які особи в межах Намібії мають право набувати власність, позбуватися та володіти будь-яким рухомим та нерухомим майном особисто або спільно з іншими особами, а також заповідати своє майно спадкоємцю‖. Нарешті, в Конституції Туркменистану 1992 р. у ст. 9 міститься такий припис: ―Власність недоторканна‖.
Аналізуючи зміст таких конституційних норм, можна зазначити, що відсутність в основних законах вказівок про форму власності має ту позитивну рису, що передбачає рівні можливості для різних форм власності, можливість вибору оптимальних, як з точки зору індивіда, так і суспільства форм господарювання.
Б. Можливість відчуження власності у суспільних інтересах. У переважній більшості сучасних конституцій передбачена можливість відчуження власності у суспільних інтересах. Як правило, це зроблено в досить лаконічній формі: ―У передбачених законом випадках приватна власність може бути відчужена у суспільних інтересах за умов винагороди за втрати‖ – записано у ст. 42 Конституції Італії. П. 5 ст. 17 Конституції Болгарії фіксує таку норму: ―Примусове відчуження власності для державних та общинних потреб може проводитися лише на основі закону за умови, що ці потреби не можуть бути задоволені іншим способом, і після попереднього та рівноцінного відшкодування‖. Найбільш докладно це питання регламентується в Конституції Греції. В ній установлюється, що відчуження власності може здійснюватися тільки:
а) з мотивів належним чином доказаної суспільної користі; б) у випадках, установлених законом; в) із попереднім повним відшкодуванням. Окрім того, в цій конституції визначені порядок обчислення розмірів відшкодування, встановлюється перелік монастирських земель, які не підлягають відчуженню.
Г. Закріплення різного статусу окремих форм власності. Існують різні варіанти закріплення в конституціях форм власності та встановлення їх правового режиму. Так, у конституціях Італії, Казахстану розрізняють дві форми власності: суспільну (вона іменується іноді публічною, іноді державною) та приватну. В Конституції Азербайджану 1995 р. говориться про державну, приватну і муніципальну форми власності. В конституціях Єгипту, Португалії сказано про державну, кооперативну і приватну форми власності. В Конституції Мексики 1917 р. у числі інших згадуються сімейна та община форми власності. А в п. 2 ст. 98 Конституції Намібії проголошується: ―В економіці Намібії допускаються такі форми власності: суспільна, приватна, об’єднана суспільноприватна, кооперативна, спільна, сімейна‖. Однак у багатьох конституціях, навіть новітніх, лише йде мова про власність, без диференціації її видів (наприклад, в основних законах Гвінеї 1990 р., Мавританії 1992 р., Мадагаскару 1992 р. та ін.).
Різним є закріплення статусу окремих форм власності в конституціях зарубіжних країн. Так, у ст. 6 Конституції Казахстану 1995 р. державна і приватна власність захищаються однаково, жодна форма власності не володіє перевагами за ст. 29 Конституції Азербайджану 1995 р. Конституція Російської Федерації у п. 2 ст. 8 містить припис про те, що в Росії ―визнається і захищається однаково приватна, державна, муніципальна та інші форми власності‖. Водночас Конституція Італії у ст. 42, визнаючи, що власність може бути державною або приватною, і що економічні блага належать державі, товариствам або приватним особам, все ж віддає перевагу приватній власності, яка ―визнається і гарантується законом‖. Конституція Перу 1993 р. встановлює, що покарання подвоюється, якщо чиновник зазіхатиме на державну власність (ст. 41). У В’єтнамі конституційні норми закріплюють вирішальну роль загальнонародної та колективної власності (ст. ст. 15, 19). Разом з тим держава створює усі необхідні умови для розвитку приватнокапіталістичних підприємств (ст. 21), заохочує вкладення у в’єтнамську економіку іноземного капіталу (ст. 25).
Г. Закріплення об’єктів власності у конституціях. У сучасних зарубіжних конституціях нерідко можна зустріти переліки об’єктів різних форм власності, але найчастіше – публічної. В найбільш загальній формі це зроблено у ст. 43 Конституції Італії, яка припускає можливість публічної власності ―на певні підприємства або категорії підприємств, які відносяться до основних публічних служб, або до джерел енергії, або монополій, які експлуатують природні ресурси і складають предмет важливих суспільних інтересів‖. Основний закон ФРН у ст. 15 також допускає перехід у публічну власність ―землі, природних ресурсів і засобів виробництва‖. Але чи не найдокладніший перелік об’єктів державної власності містить Конституція Куби. В ст. 15, наприклад, перелічені такі види об’єктів державної власності: а) землі, які не належать дрібним землевласникам або кооперативам; б) надра, шахти, морські природні і тваринні ресурси у межах зони суверенітету держави; в) ліси, води, шляхи сполучення; г) цукрові заводи, фабрики, основні засоби транспорту і всі підприємства, банки, обладнання та майно, ―націоналізоване й експропрійоване у матеріалістів, латифундистів і буржуазії‖; д) народні маєтки, фабрики, підприємства і споруди економічного, соціального, культурного і спортивного призначення, побудовані, засновані або придбані державою.