У цілому громадяни будь-якої держави на конституційному рівні наділяються широким колом політичних прав і свобод, зокрема такими, як право на участь у законодавчому процесі (народна законодавча ініціатива), право на обіймання будь-яких посад, свободу думок, свободу друку, право вимагати звіт у будь-яких посадових осіб, свобода союзів і асоціацій, виборчі права та іншими.
Ще до середини ХХ ст. практично всі політичні права зводилися до виборчих прав, маючи на увазі право обирати і бути обраним. Оскільки про це піде мова в іншому розділі, тут обмежимо тільки констатацією того факту, що у більшості країн світу виборчими правами володіють усі дорослі громадяни, які досягли певного віку (18, 20, 21 рік). У деяких країнах, наприклад, у Бахрейні до цього часу жінки не володіють цим видом прав.
У конституціях переважної більшості держав поряд із загальним проголошенням права громадян на об’єднання спеціально визначені засади політичних партій (ст. 4 Конституції Франції, ст. 21 Основного закону ФРН). Одночасно врегульований правовий статус профспілок (п. 1 ст. 23 Конституції Греції, ст. 39 Конституції Італії, п. 1 ст. 49 Конституції Болгарії та ін.); підприємницьких союзів (ст. 18, 39 Конституції Італії, ст. 7, ч. 2 ст. 37 Конституції Іспанії, ст. 28 Конституції Японії та ін.).
Особливе значення в теорії та практиці зарубіжного конституціоналізму надається правам, які забезпечують свободу висловлювання думок, – свобода слова, друку, права на отримання інформації, а також свобода розповсюдження інформації. Чимало теоретиків стверджують, що кожна людина має право висловлювати будь-які думки і судження з будь-якого питання і що в справжній демократичній країні повинен існувати "вільний ринок ідей". Зокрема, К.Маркс писав, що будь-яке втручання держави у сферу духовної діяльності людини є свавіллям і беззаконням: "Закони, які роблять головним критерієм не дії як такі, а спосіб думок діючої особи, – це не що інше, як позитивні санкції беззаконня"[76].
Ця група прав охоплюється в сучасній конституційноправовій літературі поняттям "свобода інформації", "свобода комунікацій" і отримала закріплення в формулюваннях конституційних текстів багатьох держав світу (наприклад, у ст. 22 Конституції Туреччини, п. 1 ст. 39 і п. 1 ст. 41 Конституції Болгарії, ст. 16 Конституції Македонії, ст. 31 Конституції Румунії).
Більш докладно відповідні права фіксуються в ст. 20 Конституції Іспанії: "1. Визнаються й охороняються права на : а) вільне висловлювання та розповсюдження поглядів, ідей та думок усно, письмово або іншими засобами; б) технічну, наукову, художню, літературну творчість і виробництво; в) свободу викладання; г) вільне передавання й отримання інформації за допомогою будь-яких засобів її розповсюдження. Закон визначає обмежувальні умови в користуванні цим правом з мотивів совісті та збереження професійної таємниці. 2. Здійснення вказаних прав не може бути обмежене жодним видом попередньої цензури".
Водночас у конституційному праві багатьох зарубіжних країн свобода висловлювання думок аж ніяк не розглядається як абсолютне право. Так, Конституція Швеції досить докладно викладає підстави, з яких можуть бути обмежені свобода висловлювання і свобода інформації. До них, зокрема, відносяться і забезпечення безпеки Королівства, а також національної економіки, інтереси збереження громадського порядку та безпеки, забезпечення цілісності індивіда, святості приватного життя та кримінального переслідування за злочини (ст. 13). Право США передбачає кримінальну або цивільну відповідальність за такі зловживання свободою висловлювання думок, як підбурювання до скоєння злочину, зневага до суду, наклеп на приватних або офіційних осіб, розповсюдження непристойностей.
Чільне місце в конституційному праві зарубіжних країн посідають питання, пов’язані з регламентацією свободи зборів і маніфестацій. За формою закріплення цих свобод у конституційних текстах можна виділити два способи – дозволення та оповіщення. Так, у США Верховний суд ще у 1941 р. в ухвалі у справі "Кокс проти Нью-Хемпшира" постановив, що з метою охорони громадського порядку законодавець має право регламентувати час, форму і місце проведення демонстрацій у громадських місцях. Головна умова проведення демонстрацій – "мирність, організованість і наявність спеціаль-
1 ного дозволу від міських‖ . Такий же порядок проведення зборів передбачає і ст. 31 Конституції Російської Федерації. В деяких державах існує явочний порядок, тобто не вимагається ніякого сповіщення влад (наприклад, ч. 2 ст. 17 Конституції Італії). У ст. 47 Конституції Естонії сказано: "Усі люди мають право без попереднього дозволу мирно збиратися і проводити зібрання. Це право може бути обмежене в установлених законом випадках і порядку з метою забезпечення державної безпеки, громадського порядку, моральності, безпеки дорожнього руху та учасників зібрання, а також для припинення розповсюдження інфекційних хвороб".
До числа політичних прав конституції деяких держав відносять право петицій (від лат. petitio – позов, вимога) – це право громадян звертатися з вимогами, пропозиціями, скаргами до органів державної влади (як правило, вищих), на що вони в принципі зобов’язані в установленому порядку реагувати. Право петицій відоме з ХІІ ст. (дарована Генріха І англійському місту Вернейль у Нормандії). Пізніше воно було зафіксовано у ―Білль про права‖ 1689 р., французькій Конституції 1791 р.
У наш час зміст петицій не обмежується проханням "про задоволення скарг" у вузькому розумінні, але може торкатися будь-яких питань функціонування держави, служити засобом спонукання державних органів до певних дій в інтересах заявників і засобом виразу політичних поглядів2.
У конституціях ряду країн (наприклад, Угорщини) визнається право петицій не тільки за громадянами, але і за будь-якою людиною (ст. 64).
У Конституції Іспанії (ст. 29) це право сформульовано де-
1 Див.: Сравнительное конституционное право. – М., 1996. – С. 300.
2 Див.: Мишин А.А., Власихин В.А. Конституция США. Политикоправовой комментарий. – М., 1985. – С. 188.
що інакше: "1. Усі іспанці будуть мати право індивідуальної або колективної письмової петиції у формі і з наслідками, які визначаються законом. 2. Особи, які перебувають у Збройних силах або установах чи у формуваннях, які підкоряються військовій дисципліні, будуть користуватися цим правом тільки індивідуально і за правилами, встановленими у відповідному спеціальному законодавстві". Конституція же Російської Федерації, не використовуючи самого терміну "петиція", у ст. 33 закріплює за громадянами "право звертатися особисто, а також направляти індивідуальні або колективні звернення до державних органів та органів місцевого самоврядування".
Аналіз новітніх конституцій зарубіжних країн дозволяє зробити висновок про значне розширення кола політичних прав і свобод на сучасному етапі, що піддаються регулюванню. До сфери конституційного регулювання можуть бути віднесені права на участь у вирішенні державних справ, право на самоврядування, право на посаду на державній службі тощо. Визнання цих прав і свобод на конституційному рівні є велінням часу, і, звичайно ж, є прогресивною тенденцією, яка вже давно окреслилась у конституційному праві більшості країн світу.
Особливу групу основних прав і свобод людини і громадянина утворюють права і свободи, які входять до блоку економічних, соціальних і культурних прав і свобод. У зарубіжній доктрині ці права і свободи завжди інтерпретувалися як такі, що мають особливий характер. Вважається, що ступінь і форми гарантованості соціальних і економічних прав з боку держави знаходиться в залежності від стану економіки, тобто "соціальної дієздатності" держави. З цієї причини конституційно-правовий режим їх регулювання, відповідно до цієї доктрини, повинен бути оптимально гнучким і відлитим у систему загальних настанов на соціальну захищеність[77].
Економічні, соціальні та культурні права і свободи – це ті , які покликані гарантувати людині можливість задовольняти свої життєві потреби, отримати від держави захисту своєї економічної свободи, соціальних пільг, а також вільного доступу до культурних цінностей, свободи творчості та наукових досліджень. Зауважимо, що в наші час у переважній більшості країн розуміння цього блоку прав і свобод базується на концепції соціальної держави, сутністю якої є принципи відповідальності останньої за забезпечення прожиткового мінімуму. Вперше формула про соціальну правову державу з’явилась у конституції Веймарської республіки, а потім в Основному законі ФРН 1949 р.
Розкриваючи зміст цієї формули, німецький конституціоналіст К.Хессе вказує на три взаємопов’язані завдання, що випливають із змісту Основного закону:
1. Всезростаюче втручання в управління та планування з боку держави (наприклад, держбюджет ФРН понад 50 відсотків коштів спрямовує на соціальне регулювання, соціальне забезпечення, стимулювання економіки та підвищення життєвого рівня населення).
2. Завдання держави не вичерпується сферою захисту, охорони та втручання від випадку до випадку. Вона є плануючою, керуючою, виробляючою, розподіляючою; вона є державою, що робить можливим індивідуальне і соціальне життя. Вона забезпечує ті правові сфери, які відносяться до сутності соціальноправової держави, таких , як право на охорону праці, тривалість робочого дня, на соціальне забезпечення та соціальне страхування, на створення статуту підприємства і договорів про тарифи.
3. Виконання соціальних завдань є функцією держави. Це передбачає здійснити комплекс планових, стимулюючих і стабілізуючих заходів, економічну, соціальну політику, політику в галузі культури, освіти, охорони здоров’я та сім’ї (наприклад, "Зелений план" або державні субсидії в галузі професійної освіти"[78].