Лаконізм - ще одна вимога до мови законодавця. Закон повинен мати чіткий нормативний зміст, оскільки його ціль -розробка нормативних приписів, регламентуючих поведінку людей. Юридична мова не терпить словесних повторів, склад-них оборотів, зайвих епітетів. Але лаконізм припису не повинен йти в розріз з повнотою відображення державної волі, що досяга-ється за допомогою використання понятийного (термінологіч-ного) апарату.
Вимога точності мови полягає в найбільш повному та вірному, відображенню суті правовогу припису. Точність, в розумінні юридичної мови - стилістична та граматична вірність, необхідне використання слів та зв"язок між ними.
Для більш чіткої уяви про досконалу юридичну мову, слід звернутися до дифініції самих правових визначень, складо-вих її основи. Правові визначення повинні адекватно відобра-жати сутність визначеного явища. Це зумовлює цінність такого логічного прийому, як узагальнення відповідно нормативно-правовою точкою зору. Складність полягає в тому, що абсолю-тно всі ознаки досліджуваного явища охопити, як правило не можливо, при цьому правовове визначення повинно бути вір-ним, тоб-то не росходитися з об'єктивною дійсністю, відобража-ти її оптимально та повно.
Юридична мова не може використовувати приблизних визначень. На жаль, правові визначення в діючому законодав-стві не відзначаються науковою досконалістю. (Приклад) Присутні, зокрема, визначення логічно непослідовні, недоста-тньо повно аба невірно характеризучих сутність того чи іншого явища.
Не менш розповсюджені в законах слова, які використо-вують для різного роду замовчувань або, навпаки, зайвої деталі-заціїї.
Правові визначення повинні базуватися на консенсусі Слова та вислови, які мають юридичне значення, повинні використовуватися водному й тому ж значенні в усіх правових актах.
В сфері правових відносин протиріччя при визначенні понять не припустимі, оскільки це порушувало б всі критерії за-конності формування й застосування правових норм, що особ-ливо важливо на нинішньому етапі реформування правової системи, коли заявляються нові юридичні поняття, відроджу-ються забуті терміни. Однак, це не означає, що всі правові поняття повинні бути закріплені законодавче. Де-які правові терміни, які мають загальне значення повинні бути закріплені в Конституції, інші - на рівні актів місцевих органів влади.
Наприклад, де-які поняття, вживані в міжнародних угодах, закріплені в Конвенції "Про право міжнародних угод". Так, ст.2 вказаної Конвенції визначає цілий ряд термінів, таких як "угода", "ратифікація", "треті особи", "учасники", "міжна-родна організація" та ін.
Однак, тут існує доповнення, що дані терміни не задіва-ють використання цих визначень, які можуть бути схвалені у внутрішньому праві.
Такі ситуації вказують на необхідність складання термінологічного словаря законодавства. При цьому, в законодавстві не буде неоднозначностей та подвійної трактовки термінів, а це» в свою чергу, скоротить кіпькістьактів, конкретизуючих та роз'яснюючих закони. Вивільняться юридичні сили, які насьо-годні вивчають розвиток та трансформацію в праві. Зростуть можливості вірного використання правових приписів самим ши роким колом осіб.
Законодавчими визначеннями повинні бути охаракте-ризовані всі правові поняття головного значення, тобто поняття, за допомогою яких розуміються як загальний сенс конкретної законодавчої акції, так й оперативний сенс її логічних структур-иих частин.
Загальні правові поняття повинні бути достатньо абетра-ктні й разом з тим достатньо конкретні. Самими загальними ви-стуиають конституційні поняття ("суверенітет", "власність", "свобода слова" й т.п.), менш загальними - міжгалузеві поняття, за якими йдуть галузеві, й в де-якій мірі приватні поняття.
Ще одна необхідна вимога до правових визначень - вони повинні бути дискурсивними, тобто, пов"язані логічно з переду-ючими загальновизнаними визначеннями.
Всі правові поняття, так чи інакше, взасмо пов"язані. Одні поняття можуть прирівнюватися по змісту, другі, певним чином перетинатися, треті знаходяться в підлеглості. Кожне
поняттязнаходиться в неприривному логічному русі, що обумов-лено уточненими, змінами. Задача полягає в тому, щоб, відпо-відно з поставленою ціллю знайти таке визначення, яке послідовно відображало б головні ознаки того чи іншого явища, й, відповідно, гарантувало належне використування його в пра-вовикористовуваному процесі.
Ще одне зауваження, як доповнення: в нинішньому законодавстві широко використовуються слова "як правило", "відповідний", "відповідно до того" та ін. Ці вислови, вбудовані в правовий контекст, ще до використання законодавчого акту відкривають широкі можливості для його порушення. Натомість повного перелічення виключень, необхідність яких може бути дійсно потрібна, відкривається простір суб"єкти-вному тлумаченню закона. Природньо, що для оцінки ясності законодавчого акту не існуг зважених критеріїв. В ряді випадків такі питання вирішуються органом (особою), які будуть користуватися законом, але й від законодавця в багатьох випадках залежить межа суб'єктивного розуміння закону, можливість його ситативного тлумачення правокористувачем. Як висновок: за допомогою легальних дефініцій необхідно якомога чітко та ясно викласти вимоги нормативного акту, що в наступному визначатиме його життєздатність.
ПРИНЦИП МОДАЛЬНОЇ СБАЛАНСОВАНОСТІ.
Модальний феномен будь-яких нормативних реалій виражається в модусах: "дозволено", "вимагається", "обов"яз-ково", "заборонено". Правовий характер модальний момент надбає в суспільних відносинах, однією з сторін яких виступає влада. Ефективність функціювання таких відносин обумовлена тим, наскільки збалансовані та в яких логічних відносинах знаходяться складові частини правової модальності, як вони
співвідносяться між собою. Соціальне здорове законодавство - не випадковий комплект тієї чи іншої кількості нормативів. Кожен модус має конкретні логічні передумови. Будь-яке, нез-начне протиріччя в законодавстві - це функціональна "безодня", яка деформує та дестабілізує процес правовикористання.
Зокрема, жоден правовий норматив видового (менш загального) значення не може функціонувати без правового нормативу родового (більш загального) значення. В цьому розу-мінні законотворчий процес можливо відобразити єдиним розгалудженим процесом, який забезпечує необхідний контек-стуальний зв"язок правових нормативів на кожному функціо-нальному рівні.
На жаль, не існує відпрацьованої концепції модусної сбалансованності правових нормативів, прийнятих законо-давцем. Окремі поняття "правовий дозвіл", "правова вимога", "правова заборона" науково не визначені. Логічна межа дозво-леного та забороненого практично розмита для розуміння - як законотворчого, так і при використанні права. Древній принцип "Коли дозволено більше, менше вважається дозволеним" не працює. В умовах існування права, яке захищає, в основному права держави, а не громадянина, використовується дві риси юридичної регламентації:
а) загальнодозволена, коли в основі полягає загальне дозволене, котрому кореспондують конкретні заборони ( в цілому будується по принципу: дозволено все, що не заборонено);
б) дозволяюча, коли основною є загальна заборона, котрій відповідає конкретний дозвіл (по принципу "заборонено все, окрім прямо дозволеного").
Використання вищевказаних юридичних засобів підлегле відповідній державній логіці. Влада цілком: бере на себе турботу про суспільство та його членів. В результаті держава, аппарат політичної влади вільні в своїх відносинах з громадянами, а останні залишаються в стані вимушеної залежності.
Пов"язувати діяльність державного апарату правовими формами в таких умовах владі невигідно, відповідно діяльність регулюється в режимі загальнодозволеного. Свобода індивіда, в даному випадку - вимушена уступка держави громадянину, або як засіб вирішення поставлених апаратом задач, але не розглядається, як самостійна соціальна цінність. Отже, можна зрозуміти, чому держава на фоні загальної заборони дозволяє собі в правовій формі регламентувати окремі дозволи. Поряд з цим використовується принцип "позитивного зобов'язання", що означає вимогу виконати під загрозою кари або інший спосіб зобов'язання необхідних для держави дій.
В ситуації, яка склалася, при декларуванні правової держави, першочергова увага приділяється не гарантіям прав людини, а гарантіям виконання нею своїх обов'язків.
Право, як ступінь свободи, керує впорядкуванням проведення самостійних та соціальне активних суб"єктів. Юридична регламентація, відповідно, базується на зовсім інших принципах, керуючись загальнолюдськими якостями. Вона прагне висвободитися від нв"язування тих чи інших стереотипів поведінки. Обмеження волі, визначення в законі її рамок необхідно в даному випадку лише для упередження коллізій між діями вільних індивідів, для того, щоб вседозволеність одного не втручалася в свободу іншого. Тобто обмеження є засобом забезпечення свободи.
Головна ціль існування всього юридичного відповідно до права як ступені свободи - забезпечити реальність прав членів державного суспільства. Зараз реально існує розуміння "демократизації" права, в якій мірі його "очистити" від владного державного впливу. Примусове зобов'язання, заборона, юридична відповідальність - все, що як стереотип створює право, відноситься до дійсності не стільки до права, скільки до державної влади. Отже увага повинна приділятися коплексу питань, які відносяться до прав та свобод громадянина: відповідність нашого законодавства міжнародним актам про права людини, юридичним процедурам їх використання та захисту, гарантіям проти порушення конституційних прав та свобод поточним законодавством.