Смекни!
smekni.com

Підприємницьке право, Старцев (стр. 30 из 49)

Поняття оренди державного та комунального майна

Згідно зі ст. 2 Закону України від 10 квітня 1992 р. «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції Закону від 14 березня 1995 р.) орендою є засноване на договорі строко-

122


ве платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Характеристика оренди

1. Орендою є строкове користування майном. Строковість
означає обов'язок орендаря після припинення договору оренди
повернути майно. Відповідно до ст. 17 Закону «Про оренду дер­
жанного та комунального майна» термін договору оренди ви­
значається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви од­
нієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди
протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору
нін вважається подовженим на той самий термін і на тих самих
умовах, які були передбачені договором.

Після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне пра­во за інших рівних умов на подовження договору оренди на но­вий термін

2. Оренда здійснюється на засадах оплатності, що матеріалі­
зується в формі орендної плати. Орендною платою є фіксова­
ний мла і їж. який орендар сплачує орендодавцю незалежно від
наслідків своєї господарської діяльності При цьому орендна
плата встановлюється переважно у грошовій формі, проте може
вноситися І в натуральній ({юрмі. Щодо об'єктів, які перебува­
ють у приватній власності, ставки орендної плати встановлю­
ються за погодженням сторін і максимальним (мінімальним)
розміром не обмежуються.

3. При оренді відбувається користування майном, яке необ­
хідне «для здійснення підприємницької та іншої діяльності».
Цей «дІяльнісний» аспект підкреслює суспільно корисну мету
оренди державного та комунального майна, можливість виходу
за його допомогою на ринок, не обмежуючись використанням
об'єкта оренди для власних (внутрішніх) потреб орендаря

4. Законодавство встановлює виключний перелік державно­
го та комунального майна, яке може бути об'єктом оренди.
Згідно зі ст. 4 Закону «Про оренду державного та комунально­
го майна» об'єктами оренди є:

— цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних
підрозділів (філій, цехів, дільниць);

— нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше
окреме індивідуально визначене майно підприємств;

— майно, шо не увійшло до статутних фондів господарських
товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

123


5. Статтею 5 Закону «Про оренду державного та комуналь­
ного майна» в імперативному порядку визначено органи, яким
надано право бути орендодавцями державного та комунального
майна:

— Фонд державного майна України, його регіональні відді­
лення та представництва — щодо цілісних майнових комплек­
сів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого май­
на, а також майна, що не увійшло до статутних фондів госпо­
дарських товариств, створених у процесі приватизації (корпора-
і такії), що с державною власністю, крім майна, що належить
до майнового комплексу Національної академії наук України;

— органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Рес­
публіки Крим та органами місцевого самоврядування управля­
ти майном, — щодо цілісних майнових комплексів підпри­
ємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке від­
повідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у
комунальній власності;

— підприємства — щодо окремого індивідуально визначено­
го майна та нерухомого майна, загальна площа яких не переви­
щує 200 кв. м на одне підприємство, а з дозволу вищезазначе­
них органів — також щодо структурних підрозділів підприємств
(філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна, що перевищує
площу 200 кв. м.

Коло потенційних орендарів державного та комунального майна не обмежується. Згідно зі ст. 6 Закону «Про оренду дер­жавного та комунального майна» ними можуть бути господар­ські товариства, створені членами трудового колективу підпри­ємства, його структурного підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних дер­жав, міжнародні організації та особи без громадянства. При цьому фізична особа, яка бажає укласти договір оренди держав­ного майна з метою використання його для підприємницької діяльності, до укладання договору зобов'язана зареєструватись як суб'єкт підприємницької діяльності.

6. Законодавство не містить прямої вказівки на те, в якій
формі повинен укладатися договір оренди державного та кому­
нального майна. Проте згідно зі ст. 12 Закону «Про оренду дер­
жавного та комунального майна» договір оренди вважається ук­
ладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних
умов і підписання сторонами тексту договору. Термін «підпи­
сання» вказує на обов'язковість укладання договору оренди у
письмовій формі, а також на те, що він є консенсуальним.

124


70. Поняття та ознаки договору лізингу

Поняття лізингу

Загальне визначення лізингу міститься у ст. 292 ГК, згідно з якою лізингом ннажається господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лі іим годавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодер-жувачу) на визначений строк майна, що належить лізинголавцю або набувасться ним у власність (господарське відання) за дору­ченням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного пос­тачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержува-чем періодичних лізингових платежів. Це визначення відтворене у ст. 806 ЦК. який, щоправда, називає передачу у лізинг майна, що належить лізинголавню. «прямим», а майна, що спеціально придбавається для передачі у лізинг відомому лізингоодержува-чу — «непрямим» лізингом, чітко виділяючи вили лізингу.

1. Прямий лізинг передбачає передачу лізингодавцем лізин-
гоодержувачу власного майна, набутого без попередньої домов­
леності з лізингоолержувачем. Відносини прямого лізингу регу­
люються зазначеними вище загальними положеннями ГК, ЦК
з урахуванням положень про найм (оренду), а також у відповід­
них випадках — загальних положень про купівлю-продаж та по­
ложень про договір поставки.

2. Непрямий лізинг передбачає передачу лізинголавцем лізинго-
одержувачу майна, набутого ним у власність (господарське відання)
за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного
постачальника (продавця) майна. На відміну від прямого лізингу,
відносини непрямого лізингу регулюються, крім загальних поло­
жень зазначених вище нормативних актів, актом спеціальним — За­
коном України від 16 грудня 1997 р. «Про фінансовий лізинг» (в ре­
дакції Закону від II грудня 2003 p.), згідно з яким він називається,
відповідно, «фінансовим лізингом». Згідно зі ст. 1 цього Закону за
договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути
у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встанов­
лених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у ко­
ристування лізинтоолержувачу на визначений строк не менше од­
ного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Характеристика лізингу

І Лізингом є господарська діяльність. Відтак, остання по-ііимна відповідати вимогам ст. З ГК, зокрема здійснюватися

125


суб'єктами господарювання. Проте це положення правомірне лише щодо ницості прямого лізингу.

Із визначення фінансового лізингу, а також його суб'єктів, що містяться у Законі «Про фінансовий ЛІЗИНГ», випливаї. що фінансовий лізинг не обов'язково являє собою господарську ді­яльність, а сторонами відповідного договору можуть бути осо­би, наявність статусу суб'єктів господарської (зокрема підпри­ємницької) діяльності у яких не є обов'язковою. Так, його суб'єктами можуть бути лізингодавець — юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лі­зингоодержувачу; лізингоодержувач — фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця; продавець (постачальник) — фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в по­дальшому буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу; інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатосто­роннього договору лізингу. Натомість, у договорі прямого лі­зингу мають право брати участь лише суб'єкти господарської діяльності, зважаючи на те, що Закон «Про фінансовий лізинг» не поширюється на відповідні відносини.

іаконом «Про фінансовий лізинг» передбачена особливість стосовно одного з суб'єктів непрямих лізингових відносин — лізингодавця. Ним відповідно до ст. 4 Закону може бути вик­лючно юридична особа. Інститут прямого лізингу таких обме­жень не передбачає, дозволяючи фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності бути лізингодавцями.

2. Лізингом с діяльність, спрямована на інвестування власних
чи залучених фінансових коштів. Це положення правомірно зас­
тосовувати як до прямого, так і до фінансового видів лізингу.

Стаття 2 Закону України від 18 вересня 1991 р. «Про інвес­тиційну діяльність» під інвестуванням розуміє сукупність прак-іичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реаліза­ції інвестицій, тобто всіх видів майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.