Перший підхід пов'язаний з установленням причинно-наслідкового механізму, тобто визначенням чинників, що зумовлюють формування прогнозованого показника і прогноз яких відомий.
Прибуток як внутрішнє джерело приросту банківського капіталу
У сучасних умовах функціонування банків виникає потреба зміни підходів до ведення банківського бізнесу. Уміле керування передбачає, що, приймаючи будь-яке рішення, керівництво банку має зважити його вплив на кінцеві результати діяльності. Прибутки або збитки, що отримані банком, - показники, які концентрують у собі результати різноманітних пасивних і активних операцій банку та відображають вплив усіх чинників на діяльність банку.
Розмір прибутку банку важливий для всіх, хто бере участь в економічному процесі. Інвестори зацікавлені у прибутку як нормі доходу на вкладений капітал. Позичальники зацікавлені в достатності банківського прибутку, тому що спроможність банку надавати позики залежить від розміру і структури капіталу, а прибуток - це одне з основних його джерел. Обсяг прибутку банківської системи загалом забезпечує її надійність, гарантує безпеку вкладів і наявність джерел кредиту, від яких залежать споживачі банківських послуг.
Поняття прибутку в економічній системі пов'язане з наявністю товарно-грошових відносин, появою і розвитком інституту власності, особливо приватної. Перші визначення прибутку збігалися з поняттям валового доходу, який за індивідуалістичною системою розподілу поділявся на три категорії: доходи від капіталу, від землі та від праці. Вважалося, що кожен із видів є обов'язковою винагородою для одержувача за надані послуги в народному господарстві.
Це добре розуміли представники класичної школи, які брали до уваги історичний і юридичний факт володіння тим чи іншим капітальним майном, землею або капіталом (засобами виробництва, матеріалами, коштами) як основу вирішення питання про походження прибутку. А. Сміт і Д. Рікардо виокремили поняття прибутку в особливу економічну категорію, яку досліджували в тісному зв'язку з процесом накопичення капіталу, з факторами зростання суспільного багатства [266].
У різні часи прибуток трактувався як: закономірний результат продуктивності капіталу; винагорода капіталістові за його діяльність і ризик; частина неоплаченої праці найманого робітника. Пояснення джерел виникнення прибутку набуло розвитку в різноманітних напрямах подальших теорій прибутку. Позиція вчених щодо джерел виникнення прибутку формувалася здебільшого залежно від їхніх поглядів на закони виробництва, розподілу, обміну та споживання.
Спираючись на досягнення класичної школи, під впливом теорії продуктивності капіталу, а також концепції граничної корисності на рубежі ХІХ-ХХ століть склалася неокласична теорія прибутку. Вона мала подвійне тлумачення. З одного боку, Дж. Б. Кларк, Л. Вальрас вважали, що прибуток -це винагорода, ціна одного окремого фактору виробництва - капіталу, не враховуючи винагороди за інші фактори - землю, працю. З другого боку, А. Маршал розглядав прибуток як комплексний дохід підприємця від усіх факторів виробництва. Особливим чинником, який мав вплив на розвиток неокласичної теорії прибутку, був ризик, оскільки будь-яка форма розміщення капіталу завжди пов'язана з невизначеністю. Поняття ризику у працях І. Фішера, Г. Мюрдаля, Е. Лундберга, Ф. Найта досліджується як важливий розрахунковий показник, що використовується для аналізу прибутку в умовах недосконалої конкуренції і надприбутків. При цьому сам прибуток характеризується або як винагорода підприємцю за певний ризик його діяльності, або як розходження між очікуваними і фактично отриманими доходами [266].
У ринковій економіці низький ризик пов'язаний із низькими доходами, що вищий рівень ризику, то можливі більші доходи. Якщо йдеться про вкладання грошей в різні об'єкти з однаковою віддачею, то привабливішим буде найменш ризиковий проект. Інвестор має отримувати компенсацію за ризик. У публікаціях останніх років російський вчений І. А. Бланк одним із перших використовує поняття співвідношення ризику і доходу у своєму визначенні прибутку. На думку вченого, прибуток - це втілений у грошовій формі чистий дохід підприємця на вкладений капітал, що характеризує його винагороду за ризик здійснення підприємницької діяльності та є різницею між сукупними доходами і сукупними витратами у процесі здійснення цієї діяльності [47].
Таким чином, прибуток є різницею між доходами, отриманими банком за відповідний період унаслідок своєї діяльності, і витратами, здійсненими за той самий період для забезпечення цієї діяльності.
Водночас стратегічною метою діяльності банку є максимізація його ринкової вартості (ринкової оцінки власного капіталу). На зміну ринкової вартості капіталу впливають два основні чинники - чистий прибуток і рівень ризику банку. Вартість акцій банку зростатиме, якщо очікується підвищення дивідендних виплат у майбутньому або за сталої прибутковості знижується рівень ризику, який бере на себе банк.
Менеджери банку повинні працювати, маючи на меті збільшити майбутні доходи банку чи знизити ризикованість операцій, аби підвищити вартість акцій банку. Отже, всі управлінські рішення у сфері управління діяльністю банку мають оцінюватися за співвідношенням прибутків і ризиків.
Таких поглядів на мету діяльності банку дотримується більшість зарубіжних учених. Так, П. Роуз наголошує: «Максимізація вартості акціонерного капіталу банку є ключовим завданням, яке повинно мати пріоритет над іншими» [199]. Дж. Сінкі зазначає: «Метою банку має бути максимізація його власного капіталу» [210].
Серед вітчизняних вчених вагомий внесок у розробку теоретичних положень та методичних підходів з цієї тематики зробила Л. Примостка [189; 190; 192]. Розглянувши залежність між прибутком і ризиком, Л. Примостка зазначає: «Ринкова оцінка вартості банку підвищується за двох обставин: підвищення прибутків за постійного рівня ризику або зниження ризику за умови стабілізації прибутковості. Тому вибір стратегій управління фінансами банку незначний - їх дві. Першу спрямовано на максимізацію прибутків, не виключаючи при цьому можливості зазнати збитків, а отже, вона є стратегією підвищеного ризику. Друга - має на меті мінімізацію ризиків та стабілізацію прибутків» [190].
Одне з найважливіших і складних завдань, що постає у сфері фінансової діяльності перед менеджментом банку, полягає в балансуванні між прибутковістю і ризиком, пошук їх оптимального співвідношення. Критерієм оптимальності в такому разі є мета діяльності комерційного банку, сформульована як максимізація ринкової вартості власного капіталу (підвищення вартості для акціонерів).
Банки - це здебільшого акціонерні товариства, тому ринкова оцінка власного капіталу банку визначається обсягом капіталізації, тобто сумарною курсовою вартістю випущених акцій, що мають регулярні котирування. З цього випливає, що найкращими управлінськими рішеннями слід визнати ті, котрі забезпечують зростання котирувань банківських акцій. Ринкова ціна акцій банку зростає за двох обставин: очікується підвищення дивідендних виплат за незмінного ризику або зниження ризику за стабільної прибутковості. Оскільки всі управлінські рішення мають спрямовуватися на підвищення ринкової ціни акцій банку, то очікуваний вплив цих рішень на котирування акцій можна оцінити лише в процесі аналізу співвідношення прибутку і ризику, оскільки саме цей механізм працює на ринку.
Для українських банків актуальними залишаються питання нарощування капітальної бази, і для більшості з них мета управління капіталом полягає в його поповненні. У банківській практиці використовують два методи поповнення капіталу: метод внутрішніх джерел поповнення капіталу і метод зовнішніх джерел поповнення капіталу.
За першим методом головним джерелом зростання капіталу є нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку - найприйнятніша форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід до нарощування капітальної бази не розширює кола власників, а отже, дозволяє зберегти чинну систему контролю за діяльністю банку й уникнути зниження дохідності акцій унаслідок збільшення їх кількості в обігу.
Чистий прибуток, що залишається в розпорядженні банку після виплати податків, може бути спрямований на виконання двох основних завдань: забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам, достатнє фінансування діяльності банку. Отже, дивідендна політика банку справляє значний вплив на можливості розширення капітальної бази за рахунок внутрішніх джерел.
Завдання менеджменту полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною прибутку, що спрямовується на поповнення капіталу, та розміром дивідендних виплат акціонерам банку. Низький рівень дивідендів призводить до зниження ринкової вартості акцій банку та спонукає власників до їх продажу, що означає відплив акціонерного капіталу з банку. Така дивідендна політика не заохочує потенційних акціонерів і може створювати проблеми під час залучення капіталу в майбутньому, оскільки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку.
Високий рівень дивідендних виплат приваблює акціонерів, але сповільнює процес накопичення капіталу. Це стримує зростання обсягу активних операцій, які генерують доходи банку, та підвищує загальний рівень ризику. Зниження надійності банку також може стати причиною відпливу капіталу через продаж акціонерами своїх акцій, які стають надто ризикованими. Дивідендна політика впливає не лише на внутрішні джерела поповнення капіталу, а й на зовнішні, адже можливості додаткового залучення капіталу великою мірою визначаються розміром дивідендів.
Оптимальною дивідендною політикою є така, котра максимізує ринкову вартість акцій банку. Дохідність акцій банку має бути не нижчою за дохідність інших видів інвестицій з таким самим рівнем ризику.