Відповідальність за правилами ст. 419 ЦК України застосовується також у тих випадках, коли схов здійснюється на підставі інших договорів чи вказівок закону, якщо інше не встановлено законом або спеціальними правилами про ці договори (ст. 424 ЦК).
За ст. 420 ЦК України відповідальність покладається тільки за втрату або пошкодження майна громадян, що зберігається не за договором схову, а на інших підставах. Відповідачами
Див.: Ноеицкии И.Б., Лунц ЛЛ. Общее учение об обязатепьстве. — М., 1950. — С. Зве—Зве, 374-375;Кгиімиков ЮХ Возмещение ущерба, причиненного имуществу. — Саратов, 19в5. — С. 70—71.
Договір схову 723
тут можуть бути лише організації, перелічені у даній статті: готелі, будинки відпочинку, санаторії, гуртожитки і тому подібні організації. Вони відповідають за збереження майна громадян, яке перебуває у відведених йому приміщеннях, хоч це майно і не було здано на зберігання цим організаціям, за винятком грошей і коштовностей. Розмір відповідальності цих організацій також визначається за правилами ст. 419 ЦК України.
Як правило, у цивільному праві відповідальність настає за наявності вини особи, яка не виконала або не належним чином виконала зобов'язання. У зобов'язаннях схову майна передбачається виняток з цього правила. Зокрема організація, що здійснює схов у межах своєї професійної діяльності, звільняється від відповідальності за втрату, нестачу і пошкодження майна лише тоді, копи доведе, що шкода спричинена непереборною силою.
Отже за ст. 420 ЦК України відповідальність будуть нести організації, для яких схов є додатковою функцією, а за ст. 418 ЦК — пише організації, для яких схов є єдиною або однією з основних цілей діяльності. Організації, для яких схов е однією з цілей діяльності, яка передбачена статутом (положенням), несуть підвищену відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження майна.Вони відповідають не лише за наявності вини, а й незалежно від неї. Такі охоронці звільняються від відповідальності в тому випадку, якщо шкода заподіяна діями непереборної сили. Для звільнення охоронця від відповідальності за незбереження майна в результаті дії непереборної сили необхідно, щоб невиконання ним своїх обов'язків було в причинному зв'язку з такими діями, щоб дійсно це явище ' (повінь, землетрус тощо) впливали на діяльність охоронця, завдаючи шкоду. Якщо охоронець міг і повинен був передбачити заподіяння шкоди майну, що зберігається, зокрема настанням повені і запобігти шкідливим наслідкам доступними йому засобами, його посилання на непереборну силу у випадку втрати або пошкодження майна буде необгрунтованим. Він повинен довести, що об'єктивно не міг відвернути до непереборної сили, у зв'язку з чим і не зміг зберегти майно.
Отже умовами відповідальності охоронців відповідно до ст. 418 ЦК України є: наявність шкоди, причинного зв'язку між поведінкою охоронця і заподіяною шкодою, а також
724Глава 27
протиправність дій охоронця. Вина не є необхідною умовою відповідальності таких охоронців. Відповідальність охоронця-громадянина за незбереження майна передбачена ст.416 ЦК України. Вона настає за наявності загальних підстав за порушення зобов'язань.
При безоплатному зберіганні майна громадянин відповідає за наявності у його діях умислу або грубої необережності за ч. 2 ст. 416 ЦК У країни. Громадянин виявляє грубу необережність, якщо не застосовує елементарних максимально необхідних заходів щодо збереження ввіреного йому майна, розуміючи можливість його втрати або пошкодження.
За наявності у діях громадянина простої необережності при безоплатному зберіганні речей він має бути звільнений від відповідальності за незбереження майна. Проста необережність характеризується тим, що охоронець, виконавши мінімальні, елементарні вимоги, не застосував необхідних заходів щодо збереження майна, хоч міг і повинен був знати, що вжиті заходи недостатні і можуть потягти за собою втрату або пошкодження майна.
При сплатному зберіганні речей іншого громадянина вимоги до охоронця зі збереження майна пред'являються більш високі. Згідно з ч. 1 ст. 416 ЦК України він зобов'язаний вжити всіх заходів, передбачених договором або необхідних для збереження майна незалежно від ступеня турботи про свої речі. Тому в таких випадках на охоронця покладається більш висока відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження майна.
На умовах, зазначених у статтях 416 , 418 та 420 ЦК України, охоронці відповідають за незбереження майна в межах строку схову. Відповідальність охоронця зменшується, якщо поклажодавець не забере майно у строк, обумовлений договором, а при схові майна без зазначення строку — у строк, визначений охоронцем. У такому разі охоронець звільняється від відповідальності за втрату, нестачу чи пошкодження невитребуваного майна. Охоронець відповідає лише за наявності з його боку умислу чи грубої необережності (ч. 2 ст. 48 ЦК). Таким чином, після прострочення поклажодавця в отриманні майна знову відповідальність охоронця знижується. За несхоронність речей внаслідок простої необережності охоронець не відповідає. Це правило поширюється на випадки схову майна як організаціями, для яких схов є
| Договір схову^ |
| 725 |
однією із цілей діяльності, так і підприємствами, що здійснюють схов у вигляді додаткової або допоміжної функції, а також громадянами.
Поклажодавець, як і охоронець, за невиконання своїх обов'язків щодо охоронця несе відповідальність за збитки, які виникли у зв'язку з цим. Закон не передбачає відповідальність покпажодавця незалежно від вини, тому потрібно виходити із загального правила про відповідальність лише за вину. Поклажодавець відповідає і за порушення обов'язку отримати майно по закінченню встановленого строку.
Майно, здане на зберігання, може заподіяти шкоду охоронцеві своїми природними властивостями. Як правильно вказує О.С.Йоффе, якщо охоронець знав або повинен був знати про шкідливі властивості речей і все ж прийняв їх на зберігання, то він має вжити необхідних заходів, щоб запобігти збиткам, за які не можна притягти до відповідальності особу, яка здала такі речі1. А якщо охоронець не знав і не міг знати про властивості речей, які можуть заподіяти шкоду його майну, то покпажодавець повинен відшкодувати охоронцеві збитки, спричинені властивостями майна. У ст.422 ЦК України не сказано, чи потрібно для настання відповідальності поклажо-давця щоб він знав про шкідливі властивості майна, яке здається на схов, немає вказівки і на умови звільнення покпажодавця від обов'язку відшкодувати збитки охоронцеві, спричинені шкідливими властивостями майна. Для більш точного і правильного розуміння ст. 422 ЦК України треба було б її доповнити, вказавши на те, що поклажодавець звільняється від відповідальності за збитки, спричинені природними властивостями майна, якщо доведе, що не знав і не повинен був знати про ці властивості.
Див.: Иоффе А.С. РСФСР. — Л., 1965. — С. 350.
Глава 28. Договір доручення
§ 1. Поняття та значення договору доручення
Договір доручення (лат. mandatum) походить з громадського обов'язку і дружби, в зв'язку з цим для нього характерна наявність взаємної довіри сторін. Учасники цивільних відносин для здійснення своїх прав та обов'язків часто доручають іншим особам здійснити для них юридичні дії, тобто такі дії, які тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
Сфера застосування договору доручення в цивільному обороті досить широка. Громадяни доручають іншим особам отримати заробітну платну, здійснити купівлю-продаж товару. З метою захисту прав і законних інтересів учасники цивільних правовідносин укладають договори доручення з організаціями або особами, які можуть надати різні юридичні послуги на високому професійному рівні (розпорядження майном, ведення справ у судах).
Істотно збільшилося застосування договору доручення в умовах ринкової економіки, бо цей договір є практично вигідною правовою формою надання послуг за участю брокерів, зокрема в діяльності фондових і валютних бірж та бірж нерухомості.
Як самостійний вид цивільно-правового договору, договір доручення відомий тільки країнам континентальної Європи. Французький цивільний кодекс (1804 р.) визначає, що відповідно до договору одна сторона (довіритель) доручає, а інша
727
Договір доручення
(повірений) приймає на себе здійснення юридичних дій за рахунок і від імені довірителя. Дещо по-іншому визначає доручення Німецьке цивільне уложення. Згідно з ним за договором дорученням на повіреного може бути покладений обов'язок здійснювати як юридичні, так і фактичні дії; крім того, цей договір є безумовно безоплатним — "повірений зобов'язується безоплатно виконати справу, покладену на нього довірителем" (§ 662).
У ЦК Російської Федерації, прийнятому Державною думою 22 грудня 1995 р., даний інститут дістав розвиток. Новела пов'язана, зокрема, з тим, що в оборот введено комерційне представництво (ст. 972).
Відповідно до ст.386 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.
Договір доручення є двостороннім, консенсуальним; він може бути сплатним і безоплатним.
Взаємність прав та обов'язків повіреного і довірителя визначає договір доручення як двосторонній договір. Причому взаємність має місце як при сплатному, так і безоплатному договорі.
В юридичній літературі є й інші думки. Так, автори підручника "Цивільне право" за редакцією професора Є. Суханова1 вважають, що двостороннім договір доручення є тоді, коли він сплатний або коли його виконання пов'язано з матеріальними витратами повіреного, а на довірителя покладається обов'язок з їх відшкодування.