Підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором є договір, що укладений між банком (кредитором) та поручителем (гарантом) у письмовій формі. Відповідно до ст. 191 ЦК У країни, яка поширюється і на гарант (ст. 196 ЦК), недодержання письмової форми тягне за собою недійсність договору поруки (гарантії). Письмова форма цього договору має відповідати вимогам, викладеним у ч. 2 ст. 154 ЦК України.
Так, одним з доказів укладення договору гаранти є письмове повідомлення банку (лист, телеграма, телетайпограма, телефонограма тощо) гарантові про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договірні відносини між банком і гарантом, якщо в договорі банку з позичальником є посилання на надісланий банкові гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо в кредитному договорі такого посилання на гарантійний лист немає, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлено.
Відповідно до ст. 192 ЦК України у разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед банком як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, якщо іншого не встановлено договором поруки, позичальник кредиту та поручитель несуть перед банком відповідальність за правилами, встановленими статтями 174 та 175 ЦК України.
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин 665
Що стосується гарантії, то чинне законодавство не передбачає солідарної відповідальності боржника і гаранта. Відповідно до ст. 191 ЦК України гарант зобов'язується перед банком, що надав кредит іншій особі, відповідати за виконання нею свого зобов'язання за кредитним договором.
Отже гарант несе субсидіарну відповідальність, і тому банк має право у претензійно-позовному порядку вимагати від гаранта сплати основної заборгованості позичальника та сум процентної ставки за наданий кредит тільки у разі відсутності у боржника коштів, необхідних для належного виконання зобов'язання.
Згідно зі ст. 194 ЦК України порука або гарантія припиняється з припиненням забезпеченого ними зобов'язання, зокрема виконання зобов'язання позичальником (ст. 216 ЦК).
Порука або гарантія також припиняється, якщо банк протягом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання позичальником кредиту не пред'явить позову до поручителя або гаранта. Цей строк не може бути змінений угодою сторін або відновлений арбітражним судом.
У разі, коли в кредитному договорі строк виконання позичальником зобов'язання про повернення банкові кредиту не зазначений або визначений моментом вимоги банку, то за відсутності іншої угоди відповідальність поручителя (гаранта) припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки чи гарантії (ч, 2 ст. 194 ЦК).
Якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона входить, належним чином оформлені повноваження на укладення від її імені договорів гарантії або поруки, то та обставина, що в тексті договору немає посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за наданими повноваженнями, само по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.
Вирішуючи спори, пов'язані з вимогами банків про стягнення зі страховика неповернутих позичальником кредиту та процентної ставки за наданий кредит, слід мати на увазі таке.
Відповідно до ст. 370 ЦК У країни, ч. З ст. З та ст. 15 Закону України "Про страхування", укладаючи договір страхування, страхувальник має право передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема банку, від якого
660Глава 26
він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірити відповідність умов договору чинному законодавству, арбітражний суд має з'ясувати, чи є в договорі умова про виплату страхової суми банкові, що надав кредит. За відсутності цієї умови у банку немає правових підстав вимагати від страховика сплати суми неповернутого позичальником кредиту та відсотків навіть у тому разі, якщо між страховиком і страхувальником укладено договір страхування несвоєчасної виплати кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк має перевірити наявність у договорі обов'язку страховика у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму банкові.
Підстави, за якими страховик має право відмовити у виплаті страхових сум, передбачені у ст. 25 Закону України "Про страхування". Викладений у цій статті перелік таких підстав не є вичерпним, оскільки договір може передбачати й інші підстави відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України.
Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України "Про страхування" факт укладення договору страхування може засвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Чинне законодавство не позбавляє сторони цього договору права укласти його і в іншій письмовій формі відповідно до вимог ст. 44 ЦК України та ст. 15 Закону України "Про страхування". Отже, арбітражний суд не має правових підстав для визнання договору страхування неукладеним лише через відсутність поліса чи сертифіката, який засвідчує договір.
Договір страхування, як передбачено ч. З ст. 15 Закону України "Про страхування", набуває чинності з моменту внесення страхового платежу, якщо інше не передбачено умовами страхування. Зокрема, згідно зі ст. 5 згаданого закону загальні умови і порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що їх встановлює страховик самостійно.
Якщо між страховиком і страхувальником укладено договір страхування, то подальше посилання останнього на те, що він не був ознайомлений з цими правилами, як правило, не повинні братися до уваги.
Відповідно до ст. 33 Арбітражного процесуального кодексу України позивач (банк) має довести, що його вимоги щодо
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин 667
стягнення страхової суми зі страховика грунтуються на договорі страхування, який набрав чинності.
Страховик має відповідати за договором страхування тільки у разі відсутності на рахунку позичальника кредиту достатніх коштів для виконання його зобов'язання за кредитним договором. Цю обставину арбітражний суд з'ясовує при вирішенні спору.
Одним з видів забезпечення виконання зобов'язань позичальника перед кредитором (банком) є неустойка (пеня). Процентна ставка — це плата за наданий кредит, а не неустойка. Таким чином, у разі невиконання позичальником зобов'язання про повернення сум кредиту та процентної ставки у визначений договором строк до нього може бути застосована майнова відповідальність згідно із Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" за умови, що відповідним договором встановлено конкретний розмір такої відповідальності \ вигляді пені.
Що стосується відповідальності поручителя або гаранта у вигляді сплати банку пені за прострочення платежу позичальником, то при вирішенні цього питання слід виходити з такого.
Відповідно до ч. 2 ст. 192 ЦК У країни поручитель відповідає в такому самому обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Ця норма законодавства не поширюється на гарантію. У зв'язку з цим, якщо в договорі між банком та гарантом відсутня умова про відповідальність гаранта у вигляді сплати пені за прострочення платежу позичальником, арбітражний суд не має правових підстав для покладання цієї відповідальності на гаранта. Оскільки відсотки за наданий кредит, у тому числі у підвищеному розмірі, за своїм характером є платою, а не неустойкою, то до позовів про стягнення цих відсотків застосовується загальний, а не скорочений строк позовної давності.
Виконання зобов'язання за кредитним договором може забезпечуватися також заставою (ст. 178 ЦК та ст. З Закону України "Про заставу").
Відповідно до ст. 11 Закону України "Про заставу" в редакції Закону України від 25 лютого 1994 р. "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про заставу" державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього
| 668 |
| Глава 26 |
майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Стаття 4 Закону України "Про заставу" містить ще ряд обмежень щодо застави державного майна. Для господарюючих суб'єктів інших форм власності чинне законодавство таких обмежень не передбачає.
Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням умов договору щодо предмета застави, буде встановлено, що належне позичальникові кредиту державне майно передано в заставу з порушенням вимог Закону, то в такому разі спід застосувати ст. 48 ЦК України.
Укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені права в цьому договорі передбачити умови щодо забезпечення зобов'язання боржника заставою. При цьому слід мати на увазі, що коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обороті або у переробці, договір застави має бути нотаріально засвідчений. Недодержання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального засвідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством (статті 13 і 14 Закону України "Про заставу", ст. 48 ЦК). Отже, якщо умови щодо застави нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів в обороті або у переробці передбачені у кредитному договорі, то цей договір має бути нотаріально засвідчений. У противному разі умови договору щодо застави слід визнати недійсними.