НБУ, усвідомлюючи необхідність концентрації і консолідації банківських капіталів, підвищення загального рівня капіталізації у системі, намагався стимулювати процеси нарощування капіталів і підвищення рівня конкурентоспроможності банків. Однак через низку причин (як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру) нинішній рівень капіталізації українських банків не дає змоги стверджувати, що вони готові конкурувати з іноземним капіталом. Так, за даними президента Асоціації українських банків, на 01.08.2008 року в разі введення в дію постанови Н6У №373, якою запроваджуються жорсткіші вимоги до ліцензування банків, не виконують вимоги постанови щодо розміру регулятивного капіталу для отримання (підтвердження) дозволу на:
- інвестиційну діяльність — 93 банки (капітал менший за 144,4 мли гри);
- операції із залучення й розміщення коштів на зарубіжних ринках —64 банки (капітал менший за 72,2 млн гри);
- операції з коррахунками банків, зокрема операції за прямими коррахунками у банках-нерезидентах — 46 банків (капітал менший за 57,7 млн грн);
- інші валютні операції — 11 банків (капітал менший за 39,7 млн грн). Понад 25 банків на кінець поточного року не зможуть виконати вимог до капіталу в обсязі 8 млн євро.
У такій ситуації єдина рада для українських банків — інтенсивна реалізація стратегії пристосування до європейських стандартів банківської справи на основі перегляду своїх реальних шансів і ризиків у конкуренції з банками з іноземним капіталом. Як правило, банки з іноземним капіталом, що функціонують на ринках, які розвиваються, виявляються гнучкішими з точки зору оптимізації витрат, забезпечуючи вищу прибутковість капіталу й активів. Отже, місцеві банки змушені або адекватно відповідати зниженням витрат, або бути витісненими з ринку. Український досвід не став винятковим — ураховуючи темпи зростання витратності українських банків (за 2005 рік співвідношення процентних доходів і витрат по банківській системі становило 1,76, загальних доходів і витрат — 1,09). їхню структуру; конкуренція, яка б стимулювала скорочення загальних витрат, є, однозначно, позитивним моментом із точки зору доступності кредитів для кінцевого споживача. Інша річ — банківський сектор демонструє активне нарощування кредитних вкладень, коли збільшується кількість збиткових підприємств (за підсумками 1 кварталу поточного року їхня питома вага у загальнім кількості становила 39 %, тоді як за підсумками 2005 року — 33 %). Це означає, то у своїй кредитній політиці банки з національним капіталом ураховують специфіку діяльності українських підприємств (штучна збитковість, тіньова діяльність, неофіційні виплати працівникам та ін.), що не поєднується з цивілізованими стандартами банківської справи при визначенні кредитоспроможності клієнтів.
Отже, на сучасному етапі експансія іноземного капіталу в банківський сектор України має об'єктивні передумови як внутрішнього характеру (структурна розбалансованість вітчизняного банківського сектору, обмежена кількість фінансове надійних банків, низька конкурентоспроможність та ін.), так і зовнішнього (процеси фінансової глобалізації, експансія банківського капіталу з перенасичених ресурсами ринків розвинених країн, завершення переділу ринків банківських послуг у Східній Європі).
Досвід функціонування банків з іноземним капіталом в Україні засвідчив, що в основній масі цілі й особливості їхньої діяльності не стикаються з національними економічними інтересами, а підпорядковані стратегіям діяльності материнських компаній і холдингів. Зокрема досить чітко на цьому етапі простежуються стратегії захоплення "ніші" на ринку, стратегії "знімання вершків" — отримання високих доходів за рахунок кредитування платоспроможних компаній, активної діяльності в сегменті споживчого й іпотечного кредитування.
Намагання встановити обмеження на присутність іноземного капіталу в Україні не є розв'язанням проблеми регулювання його доступу. Крім того, встановлення штучних преференцій для банків негативно позначиться на розвитку інших сегментів фінансового ринку.
Враховуючи викладене, системний підхід до регулювання доступу іноземного капіталу в банківський сектор України має базуватися передусім на заходах підтримки конкурентоспроможності банків із національним капіталом, використанні позитивних структурних і технологічних переваг банків з іноземним капіталом для підвищення інвестиційного потенціалу вітчизняної банківської системи та її стимулюючої ролі в соціально-економічному розвитку країни за рахунок підвищення монетизації економіки; нарощування обсягів кредитування економіки як передумови необхідних структурних зрушень; залучення іноземних інвестицій і доведення їхнього рівня на душу населення до сусідніх східноєвропейських країн; прискореного розвитку фінансових ринків; інтенсифікації використання сучасних банківських технологій та банківського менеджменту, розширення спектра банківських послуг і підвищення їхньої якості; зниження рівня відсоткових ставок за кредитами; оптимізації інституційної структури вітчизняної банківської системи та наближення її до стандартів країн із розвиненою економікою.
1.4 Система банківського нагляду за ефективністю в зарубіжних країнах
Банківський нагляд у країнах з розвиненою економікою існує у різних формах понад сто років, зокрема у Сполучених Штатах Америки, а також країнах Північної Європи. Упродовж останніх 15—20 років майже усі держави світу визнали, що банківський нагляд відіграє ключову роль як у фінансовому секторі економіки, та і в цілому в економіці.
Банківська система помітно впливає на економічні процеси в політиці держави. Тому питання банківського нагляду упродовж останніх років значно актуалізувалося.
З інституційної точки зору можна виділити три групи країн, відмінних у способах організації побудови наглядових структур, місцем і роллю центрального банку в цих структурах:
—країни, в яких наглядова діяльність здійснюється лише центральним банком: Україна, Австралія, Великобританія, Ісландія, Іспанія, Ірландія, Італія, Нова Зеландія, Португалія;
—країни, в яких наглядова діяльність проводиться центральним банком спільно з іншими органами: США — Федеральна резервна система (ФРС) спільно з Міністерством фінансів і незалежним агентством — Федеральна корпорація страхування депозитів; Швейцарія — ЦБ спільно з Федеральною банківською комісією; Франція — Банк Франції спільно з Банківською комісією; Німеччина — Бундес-банк спільно з Федеральною службою кредитного контролю;
— країни, в яких наглядова діяльність здійснюється не центральним банком, а іншими органами Канада, Данія, Люксембург, Швеція, Австрія, Фінляндія, Норвегія.
У кожній країні функції регулювання та банківського нагляду виконує Центральний банк держави або Міністерство фінансів чи незалежне агентство.
Банківський нагляд, у широкому розумінні, є системою, яку використовує уряд, аби гарантувати стабільність фінансової системи, її безпеку. Щоб бути ефективним, банківський нагляд має ставити перед собою чіткі завдання, зрозумілі усім, хто визначає економічну політику, а також тим, хто безпосередньо здійснює контроль банків. Незалежно від того, як організовано і налагоджено банківський нагляд, орган, що відповідає за виконання функцій нагляду, має бути наділений відповідними повноваженнями, щоб виконати таке завдання.
Донедавна контроль за банками, який традиційно є одним із головних напрямів діяльності Банку Англії, мав прихований і неформальний характер і до 1979 року здійснювався на підставі загального закону про акціонерні товариства.
Країною, де до останнього часу (в історичному вимірі) не було окремих законів, що регламентують діяльність банків, а нагляд за їхньою діяльністю мав формальний характер, є, наприклад, Великобританія. Це спричинило банківську кризу 1973—1974 років. На думку видатного банківського фахівця Г. Шеддона, "...банкіри у цій країні були в минулому вільні від законодавчого регулювання та державного втручання, s банки могли розвиватися, виходячи із розумних, практичних та конкурентних принципів...".
Останніми роками, зокрема після банкрутства деяких банків, у країні помітні тенденції до посилення аспектів регулювання банківської діяльності. У 1979 році було запроваджене обов'язкове ліцензування комерційних банків та сформовано національний фонд страхування депозитів. Банківським законом 1987 року визначено порядок надання великих позик, проведення злиття банків, аудиторських перевірок тощо.
Особливості банківського законодавства у США (обмеження концентрації капіталу і підтримання конкуренції на фінансовому ринку шляхом установлення територіальних обмежень на відкриття банками філій) сприяли збереженню децентралізованої і подрібненої банківської системи. На відміну від Великобританії, у США збереглося багато дрібних безфілійних банків. Упродовж багатьох років створювалася розгалужена система банківського регулювання та нагляду як на федеральному рівні, так і на рівні окремих штатів. Основні структури цієї системи. Федеральна резервна система, Служба контролера грошового обігу (при Міністерстві фінансів), Федеральна корпорація страхування депозитів і банківські департаменти в урядах штатів.