4) українське законодавство передбачає загальний строк (тривалістю в один місяць) для реєстрації релігійних організацій. У необхідних випадках, коли є потреба у висновку місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету, сільської, селищної, міської рад, а також спеціалістів, рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій приймається у тримісячний термін. Однак підстави отримання вказаного висновку та його зміст юридично не регламентовані. Тому необхідно дещо конкретизувати в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" підстави для продовження терміну реєстрації релігійної організації.
4. Згідно із законодавством, релігійними організаціями, крім релігійних громад, можуть бути ще й релігійні управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади та їх об'єднання, які також виступають своєрідними формами колективного сповідування релігії.
5. Право громадян сповідувати індивідуально й колективно будь-яку релігію, можливо, й таку, що її раніше не існувало, потребує визначення таких понять, як релігія, релігійна організація. Міжнародні акти з прав людини та законодавство України таких визначень не дають. На основі узагальнення існуючих поглядів можна стверджувати, що релігія - це духовний феномен, який втілює віру людини в існування надприродного начала (найчастіше - Бога), що вважається джерелом буття усього сущого, і слугує для неї засобом "спілкування" з цим началом. Структурними елементами релігії є: релігійна свідомість (релігійна віра, ідеї, уявлення, почуття), релігійні відносини, релігійна діяльність, релігійні організації. Проте визначальною ознакою усякої релігії висту
139
пає релігійна віра. Об'єктом останньої є надприродне начало (Бог), що є джерелом всього сущого. Саме за об'єктом релігійної віри мають, на наш погляд, визнаватися, наступні властивості: унікальність (неповторність, невідтворюваність), трансцендентність (позаземне, а зрештою і позаматеріальне існування), абсолютна первинність, всепроникливість, довічність, таємничність, найвища й беззаперечна цінність, реальне існування (у свідомості людини, яка сповідує віру у нього).
6. Указане визначення поняття релігії, а також зазначені властивості об'єкта релігійної віри можуть набувати практичного значення, зокрема, при державній реєстрації певної організації саме як релігійної. Якщо у реєстраційного органу виникнуть сумніви з цього питання, він повинен призначити релігієзнавчу експертизу. Хоча законодавством України передбачено можливість проведення релігієзнавчої експертизи, однак, підстави й порядок її здійснення не визначені. У зв'язку з цим, необхідно хоча б урядовою постановою затвердити спеціальне положення про підстави та порядок її проведення.
7. Юридичні засоби реалізації права на сповідування релігії певними категоріями осіб потребують деяких уточнень, конкретизації, а навіть і змін, а саме:
1) у Законі України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" пропонується закріпити, що:
- військовослужбовцям гарантується право на свободу віросповідання;
- у вільний від військової служби час військовослужбовці мають право брати участь у богослужіннях і релігійних обрядах;
- допускається використання військовослужбовцями релігійної літератури та предметів культу;
- держава не несе обов'язків стосовно задоволення потреб військовослужбовців, пов'язаних із релігійними переконаннями і необхідністю відправлення релігійних обрядів;
- створення релігійних об'єднань у військовій частині не допускається;
2) встановлений у законодавстві України порядок сповідування релігії представниками зарубіжних організацій, які тимчасово перебувають в Україні, а саме: проповідування ними релігійних віровчень, відправлення релігійних обрядів, здійснення іншої канонічної діяльності (лише у тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибули і за офіційним погодженням з державним органом, котрий здійснив реєстрацію статуту релігійної організації), - є порушенням ст. 35 Конституції України, що гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання без вищезазначених обмежень. Тому в Законі України
140
"Про свободу совісті та релігійні організації" необхідно скасувати вказані правообмеження щодо сповідування релігії представниками зарубіжних організацій, які тимчасово перебувають в Україні.
8. Законодавство України містить низку забороняючих нормативно-правових приписів, котрі фактично виступають "декларативними" юридичними засобами охорони права людини сповідувати будь-яку релігію, оскільки за їх порушення не передбачено юридичної відповідальності. Тому необхідно встановити:
- адміністративну відповідальність (а при наявності тяжких наслідків - і кримінальну) за примус при визначенні фізичною особою (а не тільки громадянами) свого ставлення до релігії, до її сповідування, до участі в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях;
- адміністративну відповідальність за порушення виключного права релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення;
- адміністративну відповідальність за незаконну відмову відповідних посадових осіб від надання дозволу на проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній, процесів.
9. Положення ч. 5 ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ("ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих") повинно бути втілене в ч. 1 ст. 63 Конституції України, ч. 2 ст. 385 КК України, ст. 69 КПК України. На наш погляд, за вчинення вказаного правопорушення повинна наставати кримінальна відповідальність, передбачена ст. 373 КК України (примушування давати показання).
10. Суб'єктивне юридичне право людини змінювати свої релігійні або інші переконання виступає невід'ємним елементом свободи віросповідання. Ця можливість людини має бути включена до структури свободи світогляду та віросповідання, проголошеної у ст. 35 Конституції України.
11. Одним із важливих юридичних засобів охорони права людини змінювати релігійні або інші переконання є закріплена у законодавстві України заборона чинити будь-який примус при визначенні громадянином свого ставлення до релігії. Оскільки жодних санкцій за такі дії не передбачено, доцільно було б уточнити цей припис вказівкою на те, що забороняється будь-яке примусове (із застосуванням фізичного або психічного тиску) навернення до тієї чи іншої віри.
12. Основою юридичного механізму права людини на релігійну та (або) світську освіту в Україні є Конституція (ст. 35, 52), Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ч. 3 ст. 3, ст. 6, 11, 14); Закон України "Про освіту" (в редакції 1996 р.), Закон України "Про загальну середню освіту" (1999) та інші нормативні документи.
141
Право на релігійну освіту як складник свободи віросповідання потребує насамперед з'ясування поняття релігійної освіти. На основі аналізу висвітлених у літературі позицій, видається можливим зазначити, що релігійна освіта- це навчальний процес, який полягає у наданні особі певного обсягу інформації релігійного змісту з метою формування та (чи) підвищення рівня її релігійної освіченості, усвідомленого сприйняття нею змісту певного релігійного віровчення та формування у неї практичних вмінь та навичок щодо його сповідування.
13. На наш погляд, тільки державна система освіти повинна мати світський характер, тому до Конституції України та Закону України "Про освіту" необхідно внести відповідні зміни. Світський характер державної системи освіти означає, що навчально-виховний процес у таких закладах вільний від втручання політичних партій, громадських і релігійних організацій, а також те, що у них не допускається залучення учнів або студентів до участі в політичних акціях та релігійних заходах під час навчально-виховного процесу (ст.8 Закону України "Про освіту"). Законом України "Про загальну середню освіту" також передбачено, що "примусове залучення учнів (вихованців) загальноосвітніх навчальних закладів до вступу в будь-які об'єднання громадян, релігійні і воєнізовані формування забороняється" (ст. 17). За порушення вищевказаних положень Законів не передбачено юридичної відповідальності, тому необхідно запровадити, наприклад, адміністративну відповідальність за примусове залучення учнів або студентів до участі в політичних акціях, релігійних заходах, об'єднаннях громадян, релігійних і воєнізованих формуваннях. Недержавні ж заклади освіти, на наш погляд, можуть бути й не відокремленими від релігійних організацій. Таке положення відповідає вимогам міжнародного права.
14. У Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" необхідно передбачити, що релігійні організації мають право засновувати загальноосвітні заклади в порядку, визначеному законодавством.
15. Пропонується також законодавчо закріпити положення, за яким при дотриманні вимог державних стандартів освіти документи про освіту у духовних навчальних закладах, акредитованих Міністерством освіти і науки України, прирівнюються до документів, виданих державними закладами освіти.
16. Право людини здобувати релігійну освіту за певними критеріями можемо поділити на певні види: 1) за суб'єктним складом його здійснення: індивідуальне, колективне (загальнопросвітницьке - наприклад, навчання у недільних школах, на біблійних курсах), професійно зорієнтоване (здійснюється в духовних навчальних закладах); 2) залежно від категорій суб'єктів, які здобувають релігійну освіту: право громадян