Йдучи назустріч побажанням віруючих громадян, які уже отримали ідентифікаційні номери, Державна податкова адміністрація розробила порядок заміни ідентифікаційного номера, в якому присутні символи "666" у реєстраційній частині номера. З цією метою власнику такого ідентифікаційного номера треба звернутися з письмовою заявою до податкової адміністрації за місцем проживання.
Після прийняття 16.07.1999 р. Закону "Про внесення змін до Закону України "Про Державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів", яким передбачено запровадження аль
135
тернативної форми обліку громадян України, котрі через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомили про це відповідні державні органи, у паспортах цих осіб робляться позначки про наявність у них права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера.
Конкретний механізм реалізації цього Закону перебуває на стадії розробки. Але вже тепер Державна податкова адміністрація в межах своєї компетенції йде назустріч побажанням віруючих. Своїми листами вона дозволила організаціям, підприємствам та установам при поданні квартальної звітності, що повинна містити ідентифікаційні номери, вказувати замість них паспортні дані громадян, які через свої релігійні переконання відмовляються отримувати ці номери, а також призупинила застосування адміністративних стягнень, пов'язаних із невикористанням ідентифікаційних номерів у документах на виплату пенсій, доходів за місцем основної роботи, при нарахуванні субсидій.
Не залишився осторонь від вирішення цієї проблеми й Національний банк України - з 17 травня 2000 р. набула чинності Постанова Правління НБУ від 14.04.2000 р. за № 146 "Про внесення змін до Інструкції про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, зареєстрованій Міністерством юстиції України 06.05.2000 р. за № 263". Цим нормативно-правовим актом до згаданої Інструкції було внесено відповідні зміни. Відтепер фізичні особи, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від присвоєння їм ідентифікаційних номерів, повідомляють про це відповідні державні органи й отримують відмітку в паспорті про право здійснювати будь-які платежі без цих номерів при укладанні з установою банку договору на розрахунково-касове обслуговування, і при відкритті банкових рахунків вони повинні пред'явити паспорт з такою відміткою. При цьому уповноважений працівник банку, який відкриває рахунок у присутності цієї особи, знімає копію сторінки паспорта з позначкою, яка зберігається в юридичній справі, й робить відповідну позначку у картці зі зразком підпису.
Таким чином, держава, йдучи назустріч окремим громадянам, забезпечує їхнє право отримувати заробітну плату, пенсії та субсидії, якщо вони через свої релігійні переконання відмовляються від присвоєння їм ідентифікаційних номерів.
Участь у релігійних, громадських та державних обрядах (церемоніях). Деякі організовувані органами державної влади обряди чи заходи, які мають відвідувати школярі, пацієнти лікарень чи військовослужбовці, інколи викликають спротив у тих, чия релігія або переконання не дозволяють брати в них участь через невідповідність їхнім настановам. Такими обрядами можуть бути ті, що приписані вірою, до
136
якої учасники заходу не належать, або ж ті, що мають суто громадянський характер, наприклад, вшанування державних символів.
У різних країнах і навіть у різних частинах однієї країни існують найрізноманітніші підходи до цієї проблеми. Вирішальний вплив у цьому питанні можуть мати особливі обставини, такі, як громадська думка, потреба у зміцненні єдності серед громадян чи перебування країни у стані війни. Але зрозуміло, що держави не можуть узагалі відмовитися від організації подібних традиційних заходів, а тому навряд чи можливо однозначно вирішити це питання.
Водночас із певністю можна стверджувати лише те, що у країнах, де звільнення від участі у певних або ж у всіх державних акціях надається особам, які не бажають брати в них участі на підставі того, що це суперечить приписам їхньої релігії чи переконанням, загальним правилом є надання таких звільнень на умовах, котрі повинні виключати будь-які упередження у ставленні до різних релігій чи переконань.
В Україні участь у релігійних і громадських заходах не є юридично обов'язковою дією. Однак у національному законодавстві містяться норми, зобов'язуючі до участі в державних церемоніях (наприклад, складання присяги, про що йшлося вище). У деяких інших країнах зустрічаються випадки зобов'язування до участі також і в інших державних церемоніях.
Наприклад, у 1995-1996 рр. Європейським судом з прав людини розглядалась справа Вальсаміс проти Греції (¥ЛЬ8ЛМІ8V. ОЯЕЕСЕ) [230] 318. Предметом розгляду була вимога неповнолітньої Вікторії Вальсаміс та її батьків - членів релігійної організації Свідків Єгови щодо невідповідності дій державних органів Греції статтям 9, 3 Конвенції про захист прав людини та основих свобод та статті 2 Першого протоколу до цієї Конвенції. Заявниками оскаржувалось обов'язкове залучення В. Вальсаміс до участі у шкільному параді з нагоди святкування нацонального свята Греції - дня 28 жовтня, присвяченого початку війни між Італією та Грецією в 1940 р. та застосування до неї покарання (заборона відвідувати школу протягом одного дня) за відмову від участі у цьому заході. У рішенні, винесеному у Страсбурзі 18 грудня 1996 р. по зазначеній справі, Європейський суд з прав людини постановив, що порушення ст. 2 Першого протоколу, ст. 9 чи ст. 3 Євроконвенції не було, але було порушення ст. 13 Євроконвенції, взятої разом зі ст. 2 Першого протоколу. Суд постановив, що обов'язок взяти участь у параді не порушує релігійних переконань батьків пані Вальсаміс. На думку суду, застосований захід не може також вважатися таким, що порушує її право на свободу релігійних переконань.
137
На нашу думку, юридично обов'язкове залучення до участі в державних церемоніях є порушенням права людини на свободу віросповідання. Тому законодавство має передбачати можливість заміни таких обов'язків на інші чи звільнення від них.
Підсумовуючи загальнотеоретичну характеристику юридичного забезпечення структурних елементів свободи віросповідання в Україні, можна зробити наступні висновки:
1. Суб'єктивне юридичне право людини сповідувати будь-яку релігію (як складник свободи віросповідання) - це закріплена у законодавстві можливість людини виражати у фізичних діяннях своє ставлення до обраного нею об'єкта релігійної віри. Право людини сповідувати будь-яку релігію можемо поділити на наступні різновиди: 1) за кількісним складом суб'єктів його здійснення - індивідуальне та колективне сповідування релігії; 2) за змістом сповідувальної діяльності - здійснення культових дій та позакультової діяльності (у духовній і практичній сферах); 3) залежно від місця сповідування - здійснення останнього у культових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, на кладовищах чи в місцях окремих поховань, у квартирах і будинках приватних осіб, в установах, організаціях чи в інших місцях; 4) залежно від юридичного статусу суб'єкта використання розглядуваного права - сповідування релігії громадянами певної держави, іноземцями, апатридами, дітьми, засудженими, військовослужбовцями тощо.
2. Одноособове сповідування релігії не потребує юридичної про-цедуризації, оскільки воно може бути здійснене людиною за її бажанням виключно власними діями. Інші ж суб'єкти не повинні їй у цьому перешкоджати. Колективне ж сповідування релігії потребує, зазвичай, встановлення певних юридичних процедур. Однією із форм такого сповідування релігії є право громадян об'єднуватися у релігійні громади. Визначені законодавством порядок, строки, підстави утворення релігійних громад якраз і формують юридичну процедуру такої форми колективного сповідування релігії.
3. Водночас, передбачені у чинному законодавстві України підстави, порядок та строки утворення релігійної громади, як видається, потребують певних уточнень і змін, зокрема:
1) повідомлення державних органів про створення таких громад має бути юридично обов'язковою дією. Це слугуватиме поштовхом для релігійної громади набути статусу юридичної особи, у зв'язку з чим за нею та її членами визнаватимуться такі права, котрих вони без нього не матимуть. До того ж держава має володіти інформацією про створення тих чи інших релігійних громад, щоб контролювати законність їхньої діяльності;
138
2) необхідно збільшити мінімальну кількість засновників релігійної громади (із 10-ти, як це передбачено законодавством України до, скажімо, 25-ти осіб). Також доцільно передбачити подання додаткових, крім заяви і статуту, документів, а саме: протоколу загальних зборів релігійної громади; списку громадян, що її утворили; відомостей про склад органів управління; установчих документів релігійного управління (центру), якщо він перебуває за межами України; даних про основи віровчення релігійної громади, про її ставлення до сім'ї і шлюбу, освіти, здоров'я послідовників відповідної релігії, про обмеження для членів і служителів організації щодо їхніх прав і обов'язків;
3) засновниками релігійних громад можуть визнаватись не лише громадяни України (як це передбачено її законодавством), але й іноземці та особи без громадянства, котрі постійно проживають в Україні. Іноземці ж, які перебувають в Україні тимчасово, можуть бути членами таких громад;