Як уже зазначалося, право громадян України на альтернативну (невійськову) службу одночасно виступає і як їхній юридичний обов'язок перед суспільством, а тому за ухилення від його виконання, згідно із законодавством України, настає кримінальна відповідальність (ст. 335 Кримінального кодексу України). І хоча цим правом "скористалося" чимало громадян, проте були й такі, що відмовлялися від проходження альтернативної (невійськової) служби з релігійних переконань. Зокрема упродовж 1992-1994 рр. у Львівській області від проходження альтернативної служби з релігійних переконань ухилилося 58 призовників, більшість із яких були притягнуті до кримінальної відповідальності [391]312.
131
Аналіз кримінальних справ, які були розглянуті районними судами міста Львова, засвідчив, що громадяни, котрі ухилилися від альтернативної служби, були членами релігійної організації "Свідки Єгови". Вони обґрунтовували свою відмову від альтернативної служби тим, що присвячують своє життя Богові і можуть служити тільки Йому, а Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" трактує її як різновид військової [233]313. Наприклад, Залізничний районний суд м. Львова постановив вирок від 21 вересня 1995 р., згідно з яким громадянина О. було засуджено за ст. 72 Кримінального кодексу України до 2-х років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму. Громадянин О. відмовився від проходження альтернативної служби. Свою відмову він аргументував так: "Дослідивши Біблію, прийшов до висновку, що служба в Збройних Силах - зло" [330]314. Однак, як нам відомо, останніми роками у Львівській області не було випадків притягнення громадян до кримінальної відповідальності за ухилення від альтернативної (невійськової) служби. У 1998 р. в Україні було зафіксовано 127 порушень чинного законодавства щодо релігії та церкви, зокрема законів України "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", "Про альтернативну (невійськову) службу". Посадовими особами релігійних організацій було допущено 15 (12,6 %) порушень, 6 випадків пов'язано з порушеннями законів про військову та альтернативну службу з релігійних мотивів [83]315.
Зазначимо, що порушень законодавства про військову (альтернативну) службу з релігійних мотивів у Львівській області в 1998 р., вчинених громадянами, не зафіксовано [81]316.
Використання науково обґрунтованого медичного лікування так само може суперечити релігійним чи іншим переконанням. Є люди, які протестують проти застосування окремих засобів запобігання захворюванням, таких, як хлорування води, вакцинація чи щеплення. Інші протесту
132
ють проти окремих чи будь-яких форм медичного лікування, виходячи з того, що вони суперечать приписам їхньої релігії чи іншим переконанням. Якого значення мають надавати цим протестам органи державної влади?
Звичайно, якщо існує ймовірність епідемії, яка може загрожувати добробуту усієї спільноти, органи державної влади зобов'язані вжити всіх можливих запобіжних і лікувальних засобів; у цьому разі вони не повинні робити винятків для послідовників жодної віри. Навіть більше, вони можуть вважати за доцільне наполягати на застосуванні науково обґрунтованих запобіжних та лікувальних засобів і, роблячи це, інколи змушені переступати через приписи релігії чи переконання відповідної особи. Особлива проблема постає, коли батьки не дозволяють застосовувати такі запобіжні та лікувальні засоби до своїх дітей. Конфлікт виникає через суперечність у поглядах на те, що слід вважати корисним для дитини, з одного боку, її батьків, а з другого - у поглядах суспільства. В такому випадку держава, захищаючи соціальні інтереси, уповноважена зобов'язати батьків погодитися з її рішенням, коли є загроза життю чи здоров'ю дитини.
Однак коли немає ніякої загрози епідемії, а справа стосується дорослих людей, позиція органів державної влади можуть цілковито не співпадати залежно від країни, хоча, здається, в усіх випадках існує згода стосовно того, що народ має бути захищеним від таких зловживань, як чаклунство й шарлатанство. Тоді як в одних країнах органи влади намагаються не втручатись у свободу людини застосовувати той метод лікування, який приписаний її вірою, якщо цей метод не суперечить загальновизнаним нормам моралі, в інших країнах вважається за правильне наполягати на науково доведеному медичному лікуванні навіть у тому разі, коли особи або ж групи осіб відмовляються від нього через те, що таке лікування суперечить приписам їхньої релігії чи переконанням.
Законодавством України передбачено, що громадяни України (та іноземні особи й апатриди, які постійно проживають на території України) зобов'язані: а) піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для життя і здоров'я стані; г) виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я [198]317.
Однак, як зазначалося, можуть виникати ситуації, коли особи відмовляються виконувати деякі вищевказані обов'язки з мотивів релігійних
133
чи інших переконань. Законодавство України передбачає певний порядок (у деяких випадках обов'язковий) використання науково-медичного лікування. Так, для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода об'єктивно поінформованого дієздатного пацієнта. Стосовно пацієнта, який не досяг віку 15 років, а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. У невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю хворого, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна ( ст. 43 "Основ законодавства України про охорону здоров'я"). З цього положення Закону випливає, що в такій ситуації не враховуються релігійні та інші переконання хворого і його законних представників. Адже для будь-якої держави, в тому числі і для України, життя та здоров'я людей повинно бути найвищою соціальною цінністю. Це положення закріплене у ст. 3 Основного Закону.
Якщо ж реальної загрози життю хворого немає, але його згода на медичне лікування відсутня, що може призвести до важких наслідків, то лікар зобов'язаний довести до його відома. Якщо ж і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право отримати від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити таку відмову відповідним актом у присутності свідків. У разі, коли відмову від медичної допомоги дає законний представник пацієнта (наприклад, батьки) і вона може потягти тяжкі наслідки для пацієнта, лікар зобов'язаний повідомити про це в органи опіки й піклування.
Отже, законодавство України передбачає можливість відмови від науково-медичного лікування у зв'язку з релігійними чи іншими переконаннями людини, крім вищевказаних випадків, а також у разі існування небезпеки для життя і здоров'я інших людей чи для суспільства в цілому (наприклад, щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов'язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи (ст. 30 "Основ законодавства України про охорону здоров'я").
Отримання ідентифікаційних номерів у встановлених законодавством випадках може суперечити релігійним або іншим переконанням людини. Відповідно до ст. 7 Конституції України, кожен її громадянин зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, визначених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік.
Функції контролю за дотриманням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів і
134
державних цільових фондів податків та інших обов'язкових платежів покладено на державні податкові органи.
Згідно із Законом України "Про державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів", який було прийнято у грудні 1994 р. і введено в дію 1 січня 1996 р., для забезпечення єдиного державного обліку фізичних осіб, котрі зобов'язані сплачувати податки, збори, інші обов'язкові платежі до бюджетів та внески до державних цільових фондів, створено автоматизований банк даних - Державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів. До інформаційного фонду Державного реєстру включено індивідуальні ідентифікаційні номери, що надаються фізичним особам - платникам податків.
До Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів вноситься інформація про осіб, які: постійно проживають в Україні, мають об'єкти оподаткування, передбачені чинним законодавством, зобов'язані сплачувати податки та інші обов'язкові платежі; не мають постійного місця проживання в Україні, але відповідно до чинного законодавства зобов'язані сплачувати податки в Україні.
Таким чином, фізична особа може не вноситися до Державного реєстру і, відповідно, не мати ідентифікаційного номера платника податків, якщо така особа не має об'єктів оподаткування й відповідно до чинного законодавства не зобов'язана сплачувати податки та інші обов'язкові платежі. Це підтверджується також ч. 4 ст. 9 вищезазначеного Закону, згідно з якою фізичні особи зобов'язані зареєструватись у Державному реєстрі лише з моменту виникнення об'єкта оподаткування.
Крім того, відповідно до ч. 2. ст. 1 вказаного Закону, для осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера й офіційно повідомляють про це державні органи, зберігається раніше встановлена форма обліку платників податків та інших обов'язкових платежів. Державна податкова адміністрація України працює над розробкою нормативних документів для запровадження альтернативної форми обліку таких громадян.