У випадку, коли релігійна організація вчиняє дії, недопустимість котрих передбачена ст. 5, 17 Закону України, її діяльність також може бути припинена в судовому порядку (п. 1 ч. 4 ст. 16 Закону України). Зокрема коли вона втручається в діяльність інших релігійних органі
102
зацій, в будь-якій формі проповідує ворожнечу, нетерпимість до віруючих та й невіруючих інших віросповідань, не дотримується інших вимог чинного законодавства і правопорядку, а також самовільно захоплює культові будівлі чи привласнює культове майно. Крім наведених підстав, діяльність релігійних організацій може бути також припинено у випадках:
- поєднання обрядової чи проповідницької діяльності із посяганнями на життя, здоров'я, свободу й гідність людини (п. 2 ч. 4 ст. 16 Закону України). За організацію або ж керівництво групою, діяльність котрої здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів і поєднана із заподіянням шкоди здоров'ю або статевою розпустою, в Україні встановлена кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 181 Кримінального кодексу). Кваліфікуючою ознакою даного злочину є вчинення тих самих дій, але у поєднанні із втягуванням у діяльність групи неповнолітніх (ч. 2 ст. 181 Кримінального кодексу України);
- систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів, богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо (п. 3 ч. 4 ст. 16 Закону України);
- спонукань громадян до невиконання ними їхніх конституційних обов'язків, які супроводжувались грубим порушенням громадського порядку чи посяганням на права і майно державних або релігійних організацій (п. 4 ч. 4 ст.16 Закону України).
Справу про припинення діяльності релігійної організації розглядає суд у порядку позовного проводження, передбаченого цивільним процесуальним законодавством України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію конкретної релігійної організації чи прокурора.
Указані підстави й порядок припинення діяльності релігійної організації слугують також юридичними засобами охорони права людини сповідувати будь-яку релігію, зокрема у межах релігійної громади.
Як правило, на практиці підставами для припинення діяльності релігійних організацій було те, що останні, володіючи храмом не на законних підставах, чинили опір представникам місцевої влади у проведенні інвентаризації майна в культових спорудах; перешкоджали державним виконавцям, що прибули для виконання розпоряджень державних органів, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням культовим майном, а також перешкоджали релігійним громадам інших конфесій, які відповідно до визначеного порядку одержали храм у користування чи у власність. При цьому подекуди мали місце порушення громадського порядку, випадки вчинення насильницьких дій, що викли
103
кало необхідність у залученні працівників міліції [335, 334]254. Так, наприклад, рішенням від 15.12. 1994 р. Сокальський районний суд Львівської області постановив припинити діяльність релігійної громади УПЦ с. Стенятин Сокальського району. В рішенні суд зазначив, що розпорядженням Представника Президента України у Львівській області № 79 від 08.02. 1993 р. церква Воздвиження Чесного Хреста була передана у власність релігійній громаді УГКЦ, проте релігійна громада УПЦ не допускала власника до користування церквою, ламала замки, самовільно захоплювала церкву, не реагуючи на попередження, порушувала громадський порядок. На підставі цього діяльність указаної релігійної громади була припинена в судовому порядку. Згодом дана справа розглядалася у Львівському обласному суді в касаційній інстанції за скаргою релігійної громади УПЦ, діяльність якої була припинена вищезазначеним рішенням Сокальського районного суду [327]255. В касаційній скарзі релігійна громада посилалася на те, що рішення суду не відповідає дійсним обставинам справи. Зокрема, суд не врахував, що їх громада неодноразово зверталася до релігійної громади УГКЦ з пропозицією про почергове користування храмом, однак їй було відмовлено в цьому, а також того, що їх громада нараховує 75,5% мешканців даного населеного пункту. Львівський обласний суд відхилив касаційну скаргу релігійної громади УПЦ с. Стенятин Сокальського району. Зауважимо, що спір між громадами даного населенного пункту, можливо, не виникнув би, якщо б культову будівлю було передано у почергове користування обом громадам, а не лише у власність однієї з них, ігноруючи при цьому права іншої. Безперечно, що це не виправдовує поведінку членів релігійної громади УПЦ, діяльність якої припинено, оскільки в них були й законні способи вирішення такої суперечки.
Юридичними засобами охорони права людини сповідувати будь-яку релігію є також наступні забороняючі норми чи нормативно-правові приписи, відображені в законодавстві України:
- забороняється вимагати від священнослужителів повідомлення відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих (ч. 5 ст. 3 Закону України). Це положення повинно бути втілене в цілій низці нормативно-правових актів України, де б воно мало бути також відображене, а саме:
254 [335] Судова колегія в цивільних справах Львівського обласного суду. Миритися - не судитися... // Високий Замок. - 1996. - 25 квітня. - С .3; [334] Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України. Витяг із узагальнення практики розгляду судами цивільних справ, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" // Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду.
255 [327] Справа № 11-04-1995 р. Львівського обласного суду // Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду.
104
а) в ч. 1 ст. 63 Конституції України, де лише зазначається, що "особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом";
б) в ч. 2 ст. 385 Кримінального кодексу України, в якій відображено вищевказане положення Конституції України, а саме: "не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом";
в) у ст. 69 КПК України, котра подає перелік осіб, що не підлягають допиту як свідки. До нього, однак, не включено священнослужителя стосовно обставин, які стали йому відомі зі сповіді.
На наш погляд, за вимагання від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих, повинна наставати кримінальна відповідальність відповідно до ст. 373 КК України (примушування давати показання);
- релігійні організації не мають права проводити примусове обкладання віруючих (ч. 6 ст. 18 Закону України). Інакше діяльність релігійної організації може бути припинено в судовому порядку на підставі ч. 10 ст. 5 Закону України (недодержання релігійною організацією вимог чинного законодавства);
- забороняється під загрозою кримінального покарання пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку (ст. 178 Кримінального кодексу України);
- не допускається незаконне утримання, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 Кримінального кодексу України);
- забороняється незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що поставило під загрозу зриву релігійний обряд (ч. 1 ст.180 Кримінального кодексу України);
- держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність будь-яких організацій (ч. 4 ст. 5 Закону України). Ст. 170 КК України передбачено кримінальну відповідальність за умисне перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій або їх органів. Про релігійні організації у даній статті згадки немає. Тому ст. 170 КК України необхідно доповнити положенням про кримінальну караність умисного перешкоджання законній діяльності релігійних організацій.
Юридичним засобом охорони права сповідувати будь-яку релігію є також передбачене у законодавстві України виключне право релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової лі
105
тератури і виробництва предметів культового призначення (ч. 3 ст. 22 Закону України). Щоправда за порушення вказаного права релігійних організацій юридичної відповідальності не передбачено.
Вказані правопорушення, безперечно, посягають на право людини сповідувати будь-яку релігію, захист котрого може здійснюватися судовим чи іншим порядком, не забороненим законодавством.
Юридичними засобами захисту права людини сповідувати будь-яку релігію є і можливості релігійних організацій (у тому числі тих, що не набули статусу юридичної особи) оскаржити в судовому порядку рішення державних органів з питань:
- перевищення встановленого законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, а також змін і доповнень до раніше зареєстрованих статутів (положень);
- відмови у реєстрації, внесенні змін чи доповнень до статутів (положень) цих релігійних організацій;
- володіння й користування культовими будівлями та майном релігійними організаціями, які набули статусу юридичної особи, в тому числі: про передання в безоплатне користування одній із релігійних організацій культової будівлі, що перебуває на балансі державного органу; про передання культової будівлі у почергове користування двох чи більше релігійних організацій; про відмову у переданні культової будівлі, майна, пов'язану, зокрема, з переданням цієї будівлі