Так, згідно зі ст. 128 Кримінально-виконавчого кодексу України у колоніях здійснення свободи сповідувати будь-яку релігію підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для забезпечення ізоляції, громадської безпеки і встановлені зазначеним Кодексом. Богослужіння і релігійні обряди в колоніях проводяться за проханням засуджених або за зверненням релігійної організації в неробочий час. Адміністрація колонії сприяє у запрошенні священнослужителів, бере участь у визначенні місця, часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії. Засуджені мають право на придбання і користування релігійною літературою, іншими предметами і матеріалами релігійного призначення, використання яких не суперечить інтересам забезпечення ізоляції засуджених, а також іншим умовам виконання покарання. Засуджені не мають права, посилаючись на свої релігійні переконання, ухилятися від виконання своїх обов'язків, а також установлених вимог режиму відбування покарання. Відправлення релігійних обрядів не повинно порушувати розпорядок дня в колоніях, а також утискати права інших осіб, які відбувають покарання. У колонії для відправлення релігійних обрядів можуть допускатися тільки представники релігійних організацій, які офіційно зареєстровані у встановленому законом порядку [32]247 .
У деяких підзаконних нормативно-правових актах також установлено певні юридичні засоби реалізації розглядуваного права засудженими, а також особами, щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Так, на прохання засуджених, котрі перебувають у дисциплінарному батальйоні, або за ініціативою релігійних організацій можуть бути проведені богослужіння, релігійні обряди та церемонії. Час і умови їх здійснення визначаються за участю командира дисциплінарного батальйону [216]248. Особи, які взяті під варту і утримуються у слідчому ізоляторі чи в тюрмі, мають право відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди, а також користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу, що виготов
247 [32] Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року з наст. змінами і доповн. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 3-4. - Ст. 21.
248 [216] П. 37 «Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України» затверджене Указом Президента України від 05.04.1994 року № 139/94.
99
лені з малоцінних матеріалів, якщо при цьому не порушується встановлений порядок, а також не обмежуються права інших осіб [228]249.
У законодавстві України передбачені також юридичні передумови для проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій [260]250. Зокрема для їх проведення необхідно:
- подати відповідне клопотання до відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад не пізніше, як за десять днів до призначеного строку здійснення богослужіння, крім невідкладних випадків;
- отримати дозвіл для проведення зазначених публічних заходів від указаних державних органів.
Однак у законодавстві України не встановлена юридична відповідальність за порушення вищевказаного порядку публічного проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій, як із боку суб'єктів, які їх проводять, так і державними органами (коли ті не надають відповідного дозволу). Тому, вважаємо, варто запровадити адміністративну відповідальність за:
- проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній, процесій без дозволу компетентних державних органів;
- незаконну відмову відповідних посадових осіб державних органів у виданні дозволу на проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній, процесій.
З іншого боку, однією з підстав припинення діяльності релігійної організації за рішенням суду є систематичне порушення нею встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (п. 3 ч. 4 ст. 16 Закону України).
Розглянемо юридичні засоби реалізації права сповідувати будь-яку релігію в залежності від його суб'єктів. Ми вже торкалися цього питання, однак дещо уточнимо. У ст. 35 Конституції України (як уже зазначалося) передбачено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право людини може здійснюватися індивідуально й колективно. Однак за законодавством України, створювати релігійні громади мають право лише громадяни України. На наш погляд, це суперечить Конституції України, а також ст. 17 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (1994), котрими іноземним громадянам та особам без громадянства гарантовано право на свободу віросповідання, совісті нарівні з громадянами України.
249 [228] П. 5 «Правил поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і засуджених». Затверджені Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20 вересня
2000 р. № 192.
250 [260] Ч. 5 ст. 21 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991).
100
У чинному законодавстві також закріплені юридичні засоби реалізації права сповідувати будь-яку релігію представниками зарубіжних релігійних організацій (священнослужителями, релігійними проповідниками, наставниками та іншими), котрі є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні [237]251. Так, вони можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, на запрошення котрих вони прибули, і за офіційним погодженням із державним органом, який зареєстрував їхній статут.
Таке обмеження щодо сповідування релігії, зокрема проповідування своєї віри іноземними громадянами, слід розцінювати як порушення ст. 35 Конституції України, де вказується, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, причому без вищезгаданих правообмежень.
У 2001 р. типовим правопорушенням з боку представників зарубіжних релігійних центрів було саме недотримання ними вищевказаного порядку духовного проповідування, що призвело до зростання напруженості в релігійному середовищі України [85]252.
У доповіді Державного департаменту США "Релігійна свобода у світі" (2000) також акцентується увага на недемократичності ст. 21 Закону України, яка ускладнює здійснення релігійної діяльності закордонними місіонерами [289, 395] 253.
Законодавством України також встановлені юридичні засоби реалізації сповідування релігії дітьми. В Конвенції про права дитини (ООН, 1989), ратифікованій Постановою Верховної Ради України 27.02.1991 р., закріплено, що держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті і релігії (ч. 1 ст. 14). Однак держави-учасниці також поважають права й обов'язки батьків (законних опікунів) керувати дитиною при здійсненні нею вказаного права у спосіб, котрий відповідає здібностям дитини, які розвиваються (ч. 2 ст. 14). Отже, процес сповідування дітьми обраної релігії координується їхніми батьками (законними опікунами). Законодавством України передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань та ставлення до релігії (ч. 3 ст. 3 Закону України). Як уже зазначалося, таке право батьків закріплене і
251 [237] Ч. 4. Ст. 24 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991), яка була доповнена згідно із Законом № 3795 -12 від 23.12. 1993 р.
252 [85] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 2000 рік «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні» (Витяг) // Людина і світ. - 2001. - № 2-3. - С. 36.
253 [289] Див.: Релігійна свобода - 2000. (Доповідь Державного департаменту США) // Людина і світ. -2000. -№ 9. - С. 17; [395] АппиаІ КерогІ "Іпіегпаїіопаї Кеіідіоиз Ргеесіот: ІІкгаіпе (2000)."К-еІеазеС Ьу ІПе Вигеаи оТ Оетосгасу, Нитап Кідпіз, апС І_аЬоиг 11.8. ОерагІтепІ оТ 8іаіе. - 2000. - 8еріетЬег 5.
101
в міжнародних актах з питань прав людини, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ч. 4 ст. 18), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ч. 3 ст. 13). Здійснення батьками прав і виконання ними своїх обов'язків щодо виховання і навчання дітей регламентується Законом України "Про освіту", але це не звільняє батьків від виконання обов'язків щодо виховання своїх дітей. Відповідно до Закону України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 року, батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток (ст. 12). Так процес виховання дитини має бути спрямований на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами (ч. 2 ст. 12). Згідно з цим Законом, в Україні забороняється створення дитячих організацій політичного та релігійного спрямування (ч. 3 ст. 23).
Юридичні засоби охорони й захисту права людини сповідувати будь-яку релігію. До згаданих юридичних засобів віднесемо, перш за все, забороняючі норми, або ж нормативно-правові приписи, які вміщують вказівки про недопустимість певної поведінки, що порушує право людини сповідувати будь-яку релігію, та заходи юридичної відповідальності за їх учинення.
Так, зокрема, у законодавстві України передбачено, що "не допускається будь-яке примушування до сповідування релігії, до участі в богослужіннях, релігійних обрядах та церемоніях..." (ч. 2 ст. 3 Закону України). У разі вчинення таких дій релігійною організацією її діяльність може бути припинена в судовому порядку (п. 1 ч. 4 ст. 16 Закону України). Водночас у чинному законодавстві не передбачено юридичної відповідальності за вчинення вказаних діянь фізичною особою. Необхідно встановити адміністративну чи навіть кримінальну відповідальність (при наявності тяжких наслідків) за такі діяння, уточнивши, однак, що потерпілим при цьому може бути усяка фізична особа, а не тільки громадяни держави. В Україні щоправда вже встановлено кримінальну відповідальність за примушування священнослужителя до проведення релігійного обряду шляхом застосування фізичного або психічного насильства (ч. 2 ст. 180 Кримінального кодексу України).