238 [155] Красиков А. Конституционньїй Суд и свобода совести в России // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2000. - № 1. - С. 234.
239 [1] Агапов А.Б. Церковь и исполнительная власть // Государство и право. - 1998. - № 4.
- С. 19.
95
нування військової служби і звільнення від військових зборів своїх священнослужителів (п. "4" ст.3); заміни військової служби альтернативною (невійськовою) (п. "4" ст. 3) [353]240.
Слід зазначити, що вищевказаних прав позбавлені релігійні групи.
Однак представники релігійних громад Свідків Єгови і Церкви християн віри євангельської "Прославлення" звернулися до Конституційного Суду Російської Федерації зі скаргами на неконституційність положень ст. 27 Закону "Про свободу совісті і про релігійні об'єднання" [155]241. 23 листопада 1999 р. Конституційний Суд ухвалив рішення, згідно з яким усі релігійні організації, котрі були зареєстровані до 1 жовтня 1997 р., при проходженні державної перереєстрації звільнялися від обов'язку підтверджувати п'ятнадцятирічний термін свого існування на відповідній території. Таким чином, незалежно від входження до складу тієї чи іншої централізованої структури, ці організації будуть користуватися правами юридичної особи у повному обсязі без щорічної перереєстрації і обмежень, передбачених для релігійних груп.
Отже, в Російській Федерації юридичний статус релігійних організацій залежить від періоду існування релігійної групи всередині країни (не менше 15-ти років), незалежно від існування у неї розширеного представництва в інших частинах світу. Відповідно, релігійні групи, не маючи статусу юридичної особи, позбавлені цілої низки прав щодо реалізації свободи віросповідання людини.
На наш погляд, існуюче в Російській Федерації обмеження релігійних груп у їхніх правах є грубим порушенням міжнародних актів з питань прав людини.
Юридичні засоби реалізації права сповідувати релігію залежать і від змісту цього права, а також від місця його здійснення. Так, наприклад, такі види сповідувальної діяльності, як богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії, безперешкодно проводяться у культових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян. Отже, для їх реалізації не потрібно якихось юридичних засобів, зокрема дозволів на їх проведення. Проте сам механізм забезпечення культовими будівлями, в яких проводяться вищевказані релігійні дії, залишається однією з гострих проблем релігійного життя в Україні. Вище уже зазначалось, що проблема нестачі приміщень для відправлення релігійної служби становить майже 60 % звернень віру
240 [353] П. "3" ст. 27 Федерального Закона России "О свободе совести и о религиозньїх об-ьединениях" (1997).
241 [155] Красиков А. Конституционньй Суд и свобода совести в России // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2000.- № 1.- С. 235.
96
ючих до Уповноваженого з прав людини [94]242. Це зумовлено, перш за все, тим, що наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. утворилися та відновили свою діяльність такі релігійні організації, як, зокрема, УГКЦ, УАПЦ, УПЦ-КП, УПЦ та інші, кожна із яких претендує на передання в її користування та у власність культової споруди, яка у більшості населених пунктів України є єдиною. Майнові суперечки найчастіше виникають саме у Західній Україні, оскільки саме на цій території діють приблизно 96,7 % греко-католицьких громад, які наполягають на поверненні раніше відібраних культових будівель та майна.
Законодавством України передбачено, що культові будівлі і майно, котрі перебувають у державній власності, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або безоплатно у власність релігійних організацій за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - за рішенням Уряду Республіки Крим (ч. 2 ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). З метою реалізації зазначеного положення в Україні було ухвалено низку нормативно-правових актів [245, 256] 243. Так, у Постанові Верховної Ради Української РСР від 23.12.1993 р. № 3796-ХІІ "Про внесення змін до Постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено, що повернення у власність чи передання у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна проводиться з урахуванням:
- прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави;
- прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном у встановленому законом порядку;
- вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею;
- наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань;
- інших суттєвих обставин у їх сукупності (п. 6) [239]244. За роки державної незалежності України віруючим повернуто
3,4 тис. храмів і понад 10 тис. предметів культового та церковного
242 [94] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К., 2000. - С. 228.
243 [245] Указ Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" від 04.03.1992 р.; [256] Розпорядження Президента України № 53/94-рп від 22.06.1994 р. "Про повернення релігійним організаціям культового майна".
244 [239] Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 13. - Ст. 67.
97
вжитку [84]245. Кількість культових будівель та пристосованих приміщень, якими користуються релігійні організації, збільшилася з 9449 до 16637, або на 76,1 %, з них: 8167 передані у власність релігійних організацій, 4404 - у користування, 4066 приміщень пристосовані під молитовні. Крім того, релігійні громади орендують 3979 приміщень. До речі, до 1918 р. на території України було близько 12,5 тис. православних храмів, 3,5 тис. греко-католицьких, 1 тис. римо-католицьких та 1 тис. молитовних будинків протестантів. Отож, кількість культових будівель і приміщень до 1918 р. перевищувала нинішню кількість подібних споруд майже на 2 тис. одиниць [94]246.
Нестача культових будівель долається шляхом будівництва нових споруд (за роки незалежності України збудовано 2,6 тис. сакральних споруд, у стані будівництва перебуває близько 2 тис.), а також передання культових будівель і майна у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення окремого договору з кожною громадою (ч. 3 ст. 17 Закону України).
Станом на 1 січня 2000 р. почергово передавались у користування лише 284 таких будівлі. На жаль, у багатьох випадках це спровокувало виникнення конфліктних ситуацій у відносинах між релігійними громадами різних конфесій.
Здійснення сповідувальної діяльності (богослужіння, релігійних обрядів, церемоній, процесій) в установах, організаціях і на підприємствах дозволяється за ініціативою трудових колективів і згодою адміністрації (ч. 2 ст. 21 Закону України). Так, командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів (ч. 3 ст. 21 Закону України). Проте юридична процедура сповідування релігії військовослужбовцями не розроблена. У лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, у місцях попереднього ув'язнення й відбування покарання богослужіння та релігійні обряди проводяться на прохання громадян, які у них перебувають, або ж за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ зобов'язана сприяти цьому, беручи участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужінь, обрядів або церемоній (ч. 4 ст. 21 Закону України). Безсумнівно, що адміністрація, визначаючи згадані умови, повинна керуватися чинним законодавством України.
245 [84] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 1999 рік «Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації і державно-церковних відносин в Україні» // Людина і світ. - 2000. - № 3. - С. 24 - 30.
246 [94] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К., 2000. - С. 228.
98
Реалізація права сповідувати будь-яку релігію засудженими в установах виконання покарань має певні особливості, зумовлені суворо регламентованим внутрішнім розпорядком цих установ, який встановлюється відповідно до положень Кримінально-виконавчого кодексу України, Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, Розпорядку дня, визначеного адміністрацією цих установ.