6. Ніхто не може бути примушений до порушення законів, у тому числі й до збирання грошей для організації, жебракування чи проституції.
7. Рухи не повинні домагатися постійних зобов'язань від потенційних рекрутів, наприклад, студентів або туристів, які завітали до тієї чи іншої країни.
8. Під час рекрутування до організації її назва і принципи повинні бути негайно правдиво повідомлені.
9. На запит компетентних органів рухи повинні повідомити адресу чи приблизне місцезнаходження своїх членів.
10. Новітні релігійні рухи повинні страхувати тих, хто живе на їхньому утриманні, а на тих, хто працює на НРР, повинні поширюватися всі закони про соціальне страхування відповідної країни.
11. Якщо особа подорожує за кордоном в інтересах релігійної організації, остання повинна взяти на себе відповідальність за повернення людини додому, особливо у випадку захворювання.
12. Листи, а також інформація про телефонні дзвінки від рідних членам рухів повинні передаватися негайно.
13. Якщо рекрутований до організації має дітей, вона повинна зробити все від неї залежне для подальшого навчання й охорони здоров'я цих дітей, уникаючи обставин, що загрожують їхньому добробуту.
Вищевказані критерії можна враховувати при визначенні випадків примусового навернення або (та) сповідування тієї чи іншої віри.
4.3. Право сповідувати будь-яку релігію
Зміст та види юридичного права людини сповідувати будь-яку релігію. Суб'єктивне юридичне право людини сповідувати будь-яку релігію (як невід'ємний складник свободи віросповідання) - це закріплена у законодавстві можливість людини проявляти (виражати) у фізичних діяннях своє ставлення до обраного нею об'єкта релігійної віри. Це право включає в себе цілу низку можливостей, наприклад, відправляти релігійні культи, обряди, поширювати релігійні переконання та інш.
Основою юридичного механізму забезпечення права людини сповідувати будь-яку релігію є національне законодавство України, а саме:
88
Конституція України (ч. 1 ст. 35), Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ч. 1 ст. 3), а також ратифіковані Україною міжнародні акти, в яких проголошується це право [181, 114]225.
У конституціях багатьох держав також визнане право людини сповідувати будь-яку релігію [133, 131, 140, 139]226. Однак у деяких із них використано інші вербальні позначення (назви), а подекуди різниться й власне зміст цього права людини. Зокрема проголошується: право сповідувати свою релігію [360]227; право сповідувати релігійні переконання [138]228; право сповідувати свою віру [135]229; право сповідувати релігійні вірування [128]230; право сповідувати відому релігію [125]231; право сповідувати релігію, встановлену за давніх часів [119 ]232.
На нашу думку, найбільш вдале з вищенаведених формулювань звучить як "право людини сповідувати свою релігію", оскільки саме остання виступає однією з індивідуальних форм свідомості особистості.
Право людини сповідувати будь-яку релігію можемо поділити на певні різновиди за наступними критеріями:
I. За кількісним складом суб'єктів його здійснення: 1) індивідуальне (одноособове сповідування релігії); 2) колективне (сповідування релігії спільно з іншими).
II. За змістом сповідувальної діяльності: 1) здійснення культових дій (молитви, таїнства, обряди, свята, богослужіння, жертвопринесення, ритуальні заборони та інші); 2) позакультова діяльність: а) у духовній сфері - продукування релігійних ідей, тлумачення догматів теології, написання богословських трактатів; б) у практичній сфері - поширення релігійних переконань; навернення людей до своєї релігійної віри, благодійна, місіонерська діяльність тощо.
III. Залежно від місця сповідування релігії - здійснення останнього у культових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, на кладовищах чи в місцях окремих поховань, крематоріях, у квартирах і будинках приватних осіб, в установах, організаціях і на підприємствах (наприклад, у військових частинах, лікарнях, місцях попереднього ув'язнення і відбування покарання).
225 [181] Ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; [114] ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
226 [133] Ст. 31 Конституції Республіки Білорусія; [131] ч. 2 ст. 26 Конституції Литовської Республіки; [140] Ст. 28 Конституції Російської Федерації; [139] ст. 31 Конституції Республіки Узбекистан.
227 [360] П. "6" §1 Конституційного акта Швеції "Форма правління".
228 [138] Ч. 1 ст. 41 Конституції Республіки Словенія.
229 [135] Ч. 2 ст. 19 Конституції Республіки Македонія.
230 [128] Ст. 19 Конституції Італійської Республіки.
231 [125] Ч. 2 ст. 13 Конституції Греції.
232 [119] Ст. 5 Конституції Непалу.
89
IV. Залежно від юридичного статусу суб'єкта використання розглядуваного права: 1) сповідування релігії громадянами певної держави; 2) сповідування релігії іноземцями; 3) сповідування релігії апатридами; 4) сповідування релігії дітьми; 5) сповідування релігії іншими суб'єктами (засудженими, військовослужбовцями тощо).
Механізм юридичного забезпечення права людини сповідувати будь-яку релігію. Механізм юридичного забезпечення права людини сповідувати будь-яку релігію - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони та захисту цього права людини. Розглянемо юридичні засоби реалізації права людини сповідувати будь-яку релігію в залежності від вищевказаних видів.
Одноособове сповідування релігії не потребує юридичної проце-дуризації, оскільки воно може бути здійснене людиною за її бажанням виключно власними діями, інші ж суб'єкти не повинні їй у цьому перешкоджати. І навпаки, колективне сповідування релігії потребує, зазвичай, встановлення певних юридичних процедур. Однією із форм колективного сповідування релігії є об'єднання громадян у релігійні громади. Визначені законодавством порядок, строки, підстави утворення релігійних громад якраз і формують юридичну процедуру колективного сповідування релігії.
Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб (ч. 1 ст. 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі - Закон України). Для набуття релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію відповідно до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим - до Уряду Республіки Крим (ст. 14 Закону України). Повідомлення державних органів про створення релігійних громад не є обов'язковим (ст. 8 Закону України). Це положення Закону викликало чимало дискусій [99]233. У проекті Закону України від 01.02.2000 р. "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (поданий Кабінетом Міністрів України) передбачено, що релігійні громади можуть діяти за статутом (положенням), зареєстрованим у порядку, встановленому законодавством, а також без реєстрації свого статуту (положення). Однак релігійна громада, яка утворилася і діє без реєстрації свого ста
233 [99] Климов В. Законодавчі ініціативи Держкомрелігій: проекти й реалії // Людина і світ. -
1998. - № 2. - С. 28.
90
туту, зобов'язана повідомити про це органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування (ч. 3 ст. 9). Дане положення в проекті цього закону обгрунтовується тим, що повідомлення про утворення релігійної громади не посягає на свободу її релігійної діяльності і передбачає офіційне визнання державою таких громад діючими.
З такою позицією не можна не погодитися, оскільки лише повідомлення про створення релігійної громади не є втручанням у її внутрішні справи, а навпаки, - це "поштовх" до набуття нею статусу юридичної особи, у зв'язку з чим за громадою та її членами визнаватимуться такі права (та й обов'язки), яких вони без нього не матимуть [242]234. До того ж держава має володіти інформацією про створення тих чи інших релігійних громад, щоб контролювати відповідність їх діяльності чинним законам. Якщо така громада діятиме в межах законодавства, то вона, не побоюючись, повинна повідомити про своє створення відповідні державні органи. Важливо також передбачити у Законі відповідальність засновників (наприклад, адміністративну) за неповідомлення про створення релігійної громади, інакше запропонована законодавча новела не буде дієвою [384]235.
На наш погляд, доцільно також змінити існуючий порядок створення релігійних громад, а саме: збільшити кількість їх засновників, доповнити перелік документів і даних, які подаються ними для державної реєстрації. Можемо погодитися із пропозиціями з цих питань, які викладено в проекті Закону України від 01.02.2000 р. (поданий Кабінетом Міністрів України). У ньому запропоновано збільшити мінімальну кількість засновників релігійної громади до 25 чоловік, які досягли 18-річного віку, крім визнаних судом недієздатними, а також вимагається подання додаткових, крім заяви і статуту, документів, а саме: протоколу установчих загальних зборів релігійної громади; списку громадян, що її утворили; відомостей про склад органів управління; підтвердження зазначеної у статуті канонічної й організаційної підлеглості релігійної громади. Якщо ж релігійна громада, яка утворюється, підпорядковуватиметься релігійному центру, що перебуває за межами України, то вона має подати ще й копію статуту (положення) або інший основоположний документ цього релігійного управління або центру, а також його нотаріально засвідчений автентичний переклад на українську мову (ст. 14).
234 Наприклад, відстрочка від призову на строкову військову службу надається лише тим призовникам - священнослужителям, котрі займають посаду в одній із зареєстрованих у встановленому порядку релігійних конфесій. Див.: [242] П. в). ч. 7. ст. 17 Закону України від 25.03.1992 р.»Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (в редакції Закону від 18.06.1999 р. № 766-ХІ-V) // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 33. - Ст. 270.