3) норми права, котрі передбачають конкретні заходи запобігання порушенням прав людини та їх профілактики. Наприклад, проведення посадовими особами відповідних державних органів зустрічей із керівниками релігійних організацій, зарубіжними місіонерами, під час яких їх знайомлять із чинним законодавством України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації, з національно-культурними і релігійними традиціями українського народу (п. 1 "Заходів щодо нейтралізації діяльності деструктивних тоталітарних культів, мінімізації їх негативного впливу на суспільство". № 191/96); затверджених Кабінетом Міністрів України 3 січня 1997 р.;
4) діяльність компетентних органів держави щодо застосування зазначених вище юридичних норм;
5) правозастосовчі акти, які приймаються для запобігання правопорушенням, зокрема щодо свободи віросповідання людини. Наприклад, припис прокурора про негайне припинення діяльності релігійної організації, члени якої посягають на життя і здоров'я людини.
177 [260] Ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991).
178 [376] Шмельова Г.Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальнотеоретична характеристика") // Право України. - 1994. - № 10. - С. 50.
65
ІІ. Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб'єкта:
1) засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкодження здійсненню вчинків, що можуть призвести до порушень прав людини (наприклад, затримання осіб, які розпалюють релігійну ворожнечу);
2) засоби психічного впливу, котрі такої мети безпосередньо не переслідують (наприклад, виховання викладачами релігійних віровчень та релігійними проповідниками своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують жодної релігії, та до віруючих інших конфесій).
Встановлення і реалізація юридичних засобів захисту свободи віросповідання людини - шоста стадія її юридичного забезпечення. За допомогою цих засобів припиняються порушення свободи віросповідання, усуваються перепони для її реалізації, відновлюються порушені права.
Юридичні засоби захисту свободи віросповідання можемо поділити на певні види за різними критеріями.
І. За формами захисту:
1) судові;
2) парламентські;
3) контрольно-наглядові;
4) адвокатські.
Серед зазначених форм найважливішою юридичною гарантією захисту свободи віросповідання, як і для будь-якого іншого права людини, виступає суд.
Конституцією України передбачено, що "звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується" (ч. 3 ст. 8). Кожна людина має право оскаржити в суді рішення, діяння органів державної влади і місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Так, наприклад, у судовому порядку можна оскаржити рішення державних органів з питань: перевищення встановленого законом строку прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій; відмови в реєстрації статутів (положень) релігійних організацій; володіння та користування культовими будівлями та майном (ст. 248 11 ЦПК
України)[232]179.
Серед парламентських форм захисту можемо назвати право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ч. 3 ст. 55 Конституції України). До Уповноваженого
179 [232] Примак В. Релігійні громади крізь призму права // Юридичний вісник України. - 2001. - 5-11 травня. - С. 4.
66
Верховної Ради України Н. Карпачової уже зверталося чимало громадян за захистом свободи віросповідання [94]180. При цьому 60% звернень стосувалося питань нестачі приміщень для відправлення релігійної служби.
До контрольно-наглядових засобів захисту свободи віросповідання можна віднести, наприклад, можливість фізичних та юридичних осіб звертатися до Конституційного Суду України із клопотанням про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою захисту свободи віросповідання. Вказаний засіб захисту гарантується Конституцією України (ст. 147) та Законом України "Про Конституційний Суд України" (1996). Наскільки нам відомо, Конституційний Суд України поки що не давав висновків щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою захисту свободи віросповідання.
Натомість у Російській Федерації після прийняття Федерального Закону "Про свободу совісті і про релігійні об'єднання" (1997), Конституційним Судом цієї держави неодноразово розглядалися питання захисту свободи віросповідання [284]181. Вказаний Закон вміщує цілу низку положень (про які йтиметься далі), котрі обмежують свободу віросповідання, у зв'язку з чим до Конституційного Суду Російської Федерації зверталися різноманітні релігійні організації.
Адвокатські засоби захисту свободи віросповідання, як і будь-якого іншого права людини, гарантуються Конституцією України (ст. 59), а також Законом України "Про адвокатуру" (1992).
II. Залежно від способів захисту можемо виділити такі види юридичних засобів захисту:
1) припинення діянь, що порушують свободу віросповідання;
2) визнання (підтвердження) окремих можливостей, що входять у структуру свободи віросповідання;
3) компенсація моральної шкоди та інші способи, передбачені законом та ним не заборонені (ч. 4 ст. 55 Конституції України).
III. За територіальним поширенням:
1) національні засоби захисту;
2) засоби міжнародні.
Конституцією України передбачено, що "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за
180 [94] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - Київ, 2000. - С. 228.
181 [284] Религиозньїе обьединения. Свобода совести и вероисповедания. Нормативньїе актьі. Судебная практика / Сост. А.В. Пчелинцев, В.В. Ряховский. - М.: Юриспруденция, 2000. - С. 7-13.
67
захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна" (ч. 3 ст. 55 Конституції України).
Так, наприклад, громадяни України можуть звертатися за захистом свободи віросповідання до Комітету з прав людини ООН і до Європейського суду з прав людини Ради Європи, але при дотриманні певної процедури [352, 265]182.
Слід зазначити, що юридичні засоби реалізації, охорони та захисту окремих елементів (можливостей) свободи віросповідання людини характеризуються в Розділі 4 дослідження, але не рівномірно, а настільки, наскільки цього вимагає "індивідуальна" специфіка кожного з них.
Підсумовуючи дані загальнотеоретичної характеристики свободи віросповідання як суб'єктивного юридичного права, закріпленого у законодавстві України, можна зробити наступні висновки:
1. У законодавстві України досить чітко викристалізовується та його ділянка, яка торкається свободи віросповідання та релігійних організацій. Можна констатувати існування комплексного інституту законодавства, який є основою юридичного механізму забезпечення свободи віросповідання людини.
2. Конституція України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), а Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" проголошує право громадян на свободу совісті. Отже, формулювання того самого права людини у вказаних нормативно-правових актах неоднакове, тому слід внести зміни до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" й гарантувати у ньому кожному (а не лише громадянам України) свободу світогляду та віросповідання, як це проголошено в Конституції України. При цьому видається, що найбільш вдалим формулюванням розглядуваного права є свобода саме віросповідання як можливість людини приймати, змінювати, сповідувати, здобувати релігійні або інші переконання, а також утримуватися від тих дій, які несумісні з ними. Свобода ж світогляду - це можливість людини вільно самовизначатися у світі в цілому, осмислювати своє ставлення до нього, знаходити власне життєве призначення. Юридичне право здатне регулювати лише зовнішні прояви світогляду людини, котрі можуть стосуватися різних сфер суспільного життя й торкатися, відповідно, будь-якого права людини.
3. Можемо виділити наступні принципи законодавства України щодо свободи віросповідання:
182 [352] Ст. 1, 2 Факультативного Протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; [265] ст. 34, 35 Протоколу № 11 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод.
68
а) рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії;
б) недопустимість визнання державою жодної релігії як обов'язкової. На наш погляд, необхідно уточнити цей принцип, закріпивши його в Конституції України в такому формулюванні: "Жодна релігія не може бути визнана державною чи обов'язковою". Адже встановлення не лише обов'язкової, а й державної (офіційної) релігії є порушенням, обмеженням свободи віросповідання людини. Це пояснюється тим, що однією з можливостей свободи віросповідання є колективне сповідування будь-якої релігії, наприклад, у межах релігійної громади, а обмеження прав релігійних громад, які не сповідують державної релігії, відповідно, тягне й обмеження прав її членів, пов'язаних із свободою віросповідання;
в) рівність усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій перед законом. Цей принцип відображений лише в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ч. 4 ст. 5), однак його необхідно також закріпити і в Конституції України. Використання у деяких підза-конних нормативно-правових актах таких термінів, як-от "деструктивні тоталітарні культи", "нетрадиційні релігії" тощо, безперечно, суперечить вищевказаному принципу. Тому згадані нормативно-правові документи повинні бути приведені у відповідність до законів України;