167 [257] Про затвердження Положення про Державний департамент у справах релігій: Постанова Кабінету Міністрів України від 14.08.2005 р. № 770 // / ПНр:/Л/\л/™.гаСа.доу.иа/Іа\мз/ргауо/пе\м/ сді-Ьіп/зеагсП.сді
61
З вищенаведеного випливає, що Державний департамент у справах релігій не здійснює контролю за додержанням законодавства України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації. Такий контроль здійснюють натомість місцеві ради та їх виконавчі комітети (ст. 29 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Однак чинне законодавство про місцеві органи виконавчої влади та місцеве самоврядування безпосередньо цей контроль не передбачає. У проекті Закону України від 01.02.2000 р. "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (поданий Кабінетом Міністрів України) запропоновано покласти обов'язок державного контролю за додержанням законодавства про свободу світогляду та релігійні організації на Центральний орган виконавчої влади у справах релігій, а також на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції (ст.30).
Для проведення релігієзнавчої експертизи у Державному департаменті у справах релігій утворюються наукова рада та інші дорадчі, консультативні органи. Відповідно, доцільно було б прийняти Положення про порядок і підстави проведення релігієзнавчої експертизи, яку здійснює вказана рада.
Необхідність існування в Україні такого спеціального органу, як Державного департаменту у справах релігій (раніше- Держкомрелігій), викликала чимало дискусій. Так, 49 депутатів Верховної Ради України зверталися до Конституційного Суду України відносно легітимності існування цього органу держави. Конституційний Суд України їм відмовив у відкритті конституційного провадження, зауваживши, що міжнародні акти не визначають, за допомогою якого саме відомства держава стане забезпечувати на своїй території релігійні свободи [51]168.
Позитивне ставлення щодо існування ще Держкомрелігій у нашій державі висловлювали деякі лідери релігійних організацій під час зустрічі з Президентом України. Так, Патріарх УПЦ-КП Філарет зазначив, що "Державний комітет у справах релігій непогано працює, і ми хотіли б, щоби він існував і надалі" [77]169. Президент України також відзначив, що "Державний комітет - я так відчуваю ваше спільне бачення - повинен працювати й надалі, в мене щодо цього немає жодних сумнівів" [264]170.
168 [53] Еленский В. Невредньй закон. (Десять лет назад, 23 апреля 1991 г., Верховная Рада Украинь приняла Закон "О свободе совести и религиозньх организаций") // Зеркало недели. -
2001. - 28 апреля. - С. 14.
169 [77] Зустріч Президента України Л. Кучми з релігійними лідерами країни. (У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник) // Людина і світ. - 1999. - № 3^4. - С. 27.
170 [77] Там же. - С. 31.
62
Народні депутати України В. Журавський і В. Костицький у запропонованих ними проектах законів не передбачають існування спеціального органу, який би здійснював державну політику в релігійній сфері. В. Журавський вважає, що контроль за дотриманням законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації повинні здійснювати органи прокуратури, а В. Костицький - органи місцевої державної адміністрації. Реєстрацію ж статутів (положень) релігійних організацій мало б здійснювати Міністерство юстиції України та його органи на місцях [262]171.
На наш погляд, в Україні повинен існувати спеціальний орган із забезпечення державної політики у сфері релігій на час, поки у державі діє "спеціалізоване законодавство" щодо релігійних організацій. Крім того, порядок створення релігійних організацій, їх правовий статус мають свої особливості порівняно з іншими громадськими організаціями. А це, своєю чергою, також зумовлює необхідність у функціонуванні Державного департаменту у справах релігій навіть у складі центрального органу виконавчої влади - Міністерства юстиції України.
У деяких державах, наприклад, у Російській Федерації, відсутні спеціальні органи, які б здійснювали державну політику в релігійній сфері. Нагляд за виконанням законодавства про свободу совісті, свободу віросповідання і релігійні об'єднання в цій державі здійснюють органи прокуратури, а органи юстиції, які зареєстрували релігійні організації, забезпечують контроль за дотриманням ними статутів стосовно мети й порядку їх діяльності [353]172. Однак у Росії вже ставиться питання про необхідність утворення державної структури, яка б забезпечувала виконання закону про свободу совісті [296]173.
Офіційна інтерпретація та конкретизація нормативно-правових актів щодо свободи віросповідання - третя стадія юридичного забезпечення останньої. Так, окремі можливості (елементи) свободи віросповідання людини, а також юридичні засоби її реалізації, охорони й захисту закріплюються і конкретизуються в цілій низці законів та підзаконних нормативно-правових актів, наприклад, у Законі України "Про освіту" (в редакції 1996 р.) і в Законі України "Про альтернативну (невійськову) службу" (в редакції 1999 р.).
171 [264] Ст. 16, 18 проекту Закону України від 22.12.2000 р. «Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації» (представлений народним депутатом України В. Журавським); [262] ст. 17, 29 проекту Закону України «Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації» (представлений народним депутатом України В. Костицьким) // Право і релігія. Збірник матеріалів та нормативно-правових актів / За ред. В.В. Костицького. - К. - 2000. - 30 с.
172 [353] Ст. 11, 25 Федерального Закона России "О свободе совести и о религиозньх обьеди-нениях" (1997).
173 [296] Релігія в сучасному світі. (Релігія і світ) // Релігійна панорама. - 2001. - № 2. - С. 30.
63
Офіційна інтерпретація (тлумачення-роз'яснення) нормативно-правових актів, які стосуються свободи віросповідання, здійснюється компетентними органами і є формально обов'язковою для усіх суб'єктів її застосування та реалізації. Офіційне тлумачення Конституції України та законів України здійснює Конституційний Суд України. Тлумачення законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації цей орган поки що не здійснював [311]174. У свою чергу, Вищий Арбітражний Суд України відповідно до своїх повноважень дав Роз'яснення № 02-5/109 від 29.02.1996 р. "Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".
Четверта стадія юридичного забезпечення свободи віросповідання людини полягає у встановленні процедури її здійснення, реалізації. Юридична процедура реалізації прав людини - це закріплені в законі і спрямовані на здобуття людиною певних особистісних і соціальних цінностей послідовність та узгодженість дій уповноваженого й зобов'язаного суб'єктів, а також обсяг, зміст, форми, способи, методи та строки їх учинення [376]175.
Реалізація свободи віросповідання людини власними діями (наприклад, одноособове сповідування будь-якої релігії, зміна власних релігійних чи інших переконань) не потребує встановлення юридичних процедур. Однак є деякі можливості свободи віросповідання людини, які потребують їх встановлення, наприклад, реалізація права на альтернативну (невійськову) службу, здобуття релігійної освіти в духовних навчальних закладах, сповідування релігії спільно з іншими у межах релігійної громади, порядок створення якої визначений законодавством.
П'ята стадія юридичного забезпечення свободи віросповідання - встановлення й реалізація юридичних засобів її охорони, спрямованих на запобігання, зокрема, на перешкоджання чи унеможливлення, порушень цього права людини.
За певними критеріями юридичні засоби охорони прав людини поділяються на наступні види [376]176.
І. За місцем існування у правовій системі:
1) норми права, які встановлюють заборони (вказівки про недопустимість певної поведінки, що порушує права людини). Можна навести
174 [311] Савенко Н. Свобода совести и вероисповедания // Юридическая практика. - 2000. - 24 февраля. - С. 5-14.
175 [376] Шмельова Г.Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальнотеоретична характеристика") // Право України. - 1994. - № 10. - С. 51.
176 [376] Шмельова Г.Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальнотеоретична характеристика" // Право України. - 1994. - № 10. - С. 51.
64
наступні приклади забороняючих приписів, які виступають юридичними засобами охорони свободи віросповідання людини: "Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду, не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідування або відмови від сповідування релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії" [280]177.
Слід зазначити, що обов'язковим елементом забороняючих норм (як і будь-яких інших норм) є санкція, котра передбачає заходи юридичної відповідальності. Тому не можна погодитися з тим, що наступним видом юридичних засобів охорони прав людини є норми права, в яких вказуються заходи юридичної відповідальності [376]178. Що стосується наведеного прикладу заборони, то в ній відсутня санкція за недотримання, порушення диспозиції, і, відповідно, цей юридичний засіб охорони свободи віросповідання людини є лише декларативним. Таких забороняючих норм без санкцій (вірніше, нормативно-правових приписів) в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" є багато, що свідчить про декларативність цих норм;
2) норми права, які встановлюють завдання і компетенцію відповідних органів з охорони прав людини, зокрема свободи віросповідання (наприклад, органів місцевого самоврядування, прокуратури, міліції та інших);