131 [145] Ст. 14 Конституции Японии; [134] ч. 2 ст.6 Конституции Республики Болгария; [353] п. 4 ст. 3 Федерального Закона России "О свободе совести и о религиозньїх обьединениях" (1997 г.).
132 [398] Ч. 3. ст. 1 Іізіаша Роїзка г сіпіа 17 та]а 1989 г. О д\л/агапс]асп шоіпозсі зитііепіа і \л/уіп-апіа //Огіеппік изіаш г 1989 г. Иг. 29. - Р. 155.
43
незалежно від їх ставлення до релігії. Так, зокрема, зазначається: "... треба, щоб цивільна влада подбала, аби рівноправність громадян...ні-коли, ні відкрито, ні потаємно не була порушена з релігійних причин." [43]133; "...Церква відкидає всяку дискримінацію людей або переслідування, заподіювані через походження чи колір шкіри, стан чи релігію, як чужі Христовому духові" [42]134.
Юридичною гарантією охорони вказаного принципу є передбачена в законодавстві України кримінальна відповідальність за "умисні дії, спрямовані на розпалювання. релігійної ворожнечі та ненависті. образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками. релігійних та інших переконань..." (ч. 1 ст.161 Кримінального кодексу України). Крім того, кваліфікуючими (особливо кваліфікуючими) ознаками даного злочину є: вчинення вищевказаних дій у поєднанні з насильством, обманом чи погрозами, або - службовою особою (ч. 2 ст. 161 Кримінального кодексу України); вчинення дій, передбачених частиною першою або другою цієї статті, організованою групою осіб або які спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 3 ст.161 Кримінального кодексу України).
Слід також зауважити, що вчинення злочину на грунті релігійної ворожнечі може враховуватися судом при призначенні покарання як обставина, що його обтяжує (п. 3 ч. 1 ст. 67 Кримінального кодексу України).
2. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова (ч. 3 ст. 35 Конституції України). У Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" закріплюється, що "ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду" (ч.2 ст.3). У деяких державах поряд із вказаним принципом чи окремо проголошується й інший: ніяка релігія не може бути державною. Наприклад, у Конституції Російської Федерації закріплено, що "ніяка релігія не може встановлюватися як державна чи обов'язкова" (ч. 1 ст.14)[140]135.
У Конституції Іспанії зазначено, що "ніяка релігія не може бути державною" (ч. 3 ст. 16) [124]136. Поправка І до Конституції Сполучених Штатів Америки проголошує, що "Конгрес не повинен ухвалювати за
133 [43] П. 6 Декларації про релігійну свободу // Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 16. - Київ; Харків,
1996. - С. 100.
134 [42] П. 5 Декларації про відносини церкви з нехристиянськими релігіями // Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 16. - Київ; Харків, 1996. - С. 110.
135 [140] Конституция Российской Федерации с комментариями для изучения и понимания / Л. Ш.Лозовский, Б.А. Райзберг - М.: ИНФРА-М, 2001. - С. 9.
136 [124] Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА. - 1999. - С. 374.
44
конів, які б запроваджували будь-яку релігію чи забороняли вільне відправлення релігійних обрядів..." [95]137.
Зазначимо, що інститут державної релігії існує більш ніж у 55 країнах світу, в 16-ти з них пануючою релігією є католицизм [221]138. Слід зауважити, що поняття "державна релігія" й "обов'язкова релігія" не завжди є тотожними. Так, у деяких країнах наявність державної релігії не означає, що вона є обов'язковою. Наприклад, у Конституції Королівства Данії (1953) закріплено, що Євангельська Лютеранська Церква є Офіційною Церквою Данії і користується підтримкою держави (п. 4 ч. І). Однак громадяни мають право створювати релігійні об'єднання, в тому числі такі, що не входять у лоно Офіційної Церкви, відповідно до своїх переконань за умови, що їх віровчення і вчинки не будуть порушувати норми моралі і порядку (п. 67 ч. VII) [124]139. Виникає питання: чи порушує свободу віросповідання людини наявність у країні державної релігії? Із практики Європейського суду з прав людини випливає, що співпраця між державою і релігійними конфесіями може існувати, навіть коли вона не здійснюється відповідно до правил суворої рівності. Рівність (ст. 14 Конвенції про захист прав людини та основних свобод) повинна суворо застосовуватися до свободи, але не обов'язково - до співпраці. Навіть ситуації привілейованої співпраці між державою і певною церквою у формі прихованої конфесійності держави (як у Греції) чи у формі державної церкви (як в Англії чи скандинавських країнах) не розглядалися Євросудом як такі, що суперечать релігійній свободі у тому вигляді, в якому вона захищена Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Важливим, на думку Суду, є те, що відносини привілейованої співпраці не призводять до жодної невиправданої шкоди свободі дій для інших груп і окремих осіб у релігійних та ідеологічних питаннях. Мета ст. 9 Європейської конвенції не в тому, щоби встановити певний критерій державно-церковних відносин у державах, які є членами Ради Європи, і не в тому, щоби нав'язати примусовий секуляризм. Вона спрямована натомість на забезпечення адекватної гарантії на свободу релігії і світогляду.
У справі Кокінакіса проти Греції (КОККІМЛКІ8 V. ОКЕЕСЕ) (1993 р.) Комісія з прав людини Ради Європи підтвердила, що система державної
137 [95] Каррі Д.П. Конституція Сполучених Штатів Америки: Посібник для всіх: Пер. з англ. - К.: Веселка, 1993. - С. 146.
138 [221] Потанина С.В. Некоторье аспектьі взаимоотношений государства и религии за рубе-жом // Журнал Российского права. - 2001. - № 4. - С. 110.
139 [124] Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА. - 1999. - С. 302, 311.
45
церкви сама по собі не є порушенням ст. 9 Європейської конвенції, поки членство в офіційній церкві не є примусовим [292]140.
На наш погляд, встановлення державної (офіційної) релігії є порушенням, недопустимим обмеженням свободи віросповідання людини, оскільки однією з її можливостей є колективне сповідування будь-якої релігії, наприклад, у межах релігійної громади, а обмеження прав релігійних громад, котрі не сповідують державну релігію, відповідно, тягне й обмеження прав її членів, пов'язаних із свободою віросповідання [76]141. Тому в Конституції України доцільно уточнити, що жодна релігія не може бути визнана державною чи обов'язковою.
3. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом (ч. 4 ст. 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Однак цей важливий принцип не відображений у Конституції України. Визнання якоїсь релігії державною, безперечно, порушує зазначений принцип, суть котрого полягає в тому, що не допускається встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії чи релігійних організацій щодо інших. У конституційних та інших нормативно-правових актах багатьох держав (наприклад, Італії, Іспанії, Грузії, Македонії, Болгарії, Росії) містяться спеціальні згадки про якусь одну чи декілька релігій або релігійних організацій. Наприклад, у Конституції Грузії закріплено, що держава визнає виключну роль Грузинської православної церкви в історії Грузії і разом з тим проголошує повну свободу релігійних переконань та віросповідання, незалежність церкви від держави (ст. 9) [317]142. Згадка однієї релігії є і в деяких національних історичних документах. Наприклад, у Конституції П.Орлика (5 квітня 1710 р.) передбачено, що "оскільки серед трьох богословських чеснот перше місце посідає віра, то й перший пункт нехай буде про Віру Православного Східного обряду.". Закони про тимчасовий державний устрій України (квітень 1918 р.) проголошують, що "першенствуючи в Українській Державі віра є християнська, православна" (п. 9), однак "усі не належні до православної віри Громадяни Української держави,
140 [292] Мартинез-Торрон Хавьер, Наварро-Валлс Рафазль. Религиозная свобода в проекции Европейской Конвенции по правам человека // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. О. Колодного і О.Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН
України, 2000. - С. 42.
141 У літературі знаходимо інші позиції з цього питання. Див., напр.: [76] Зубов А. Плетью обуха не перешибить. (Русская православная церковь и российское государство) // Известия. - 2000. - 21 января. - С. 10.
142 [317] Свобода совести, вероисповедания и религиозньїх организаций: положения конституцій постсоциалистических стран, государств Западной Европьі, США, Канадьі, Японии, междуна-родньх правовьх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинь,
1996. - С. 45.
46
а також всі мешканці на території України користуються кожний по-всемістно свобідним відправленням їх віри і богослуженням по обряду оної" (п. 10). У деяких нормативно-правових актах передбачений поділ релігійних організацій на традиційні і нетрадиційні, визнані і невизнані (наприклад, у Литві) [131]143. У Конституції Греції закріплено, що пануючою в Греції релігією є релігія східно-православної Церкви Христової (ч. 1 ст. 3); всяка відома релігія вільна, і відправлення її культових обрядів здійснюється безперешкодно під охороною закону (ч. 2 ст. 13). З цих конституційних положень випливає, що є і "невідомі релігії" в Греції, які, відповідно, обмежені у певних можливостях. Однак навіть відомі чи "визнані" релігійні організації також обмежуються у певних правах. Так, згідно із Законом про статус інших церков 1939 р. (мається на увазі, крім православних), для будівництва церкви, синагоги, мечеті, поряд з іншими формальностями, вимагається дозвіл місцевого православного митрополита. І хоча його відмова дати згоду не носить характеру адміністративної заборони, відповідні органи Міністерства просвіти і культів завжди в таких випадках відмовляють у проханні з боку неправо-славних [205]144.