Права і свободи в теорії конституціоналізму. Принципи конституційного статусу особи
Теоретичне обгрунтування природи прав і свобод особи тією чи іншою мірою пов'язане із змістом практично всіх політико-правових ідей загального характеру. Однак існують такі ідеї, головним призначенням яких є тлумачення саме феномена прав і свобод.
До цих ідей насамперед належить теорія природного права, а точніше — концепція прав людини і громадянина, що є однією з складових цієї теорії. Теорія природного права активно використовувалася новими соціальними силами у період революцій XVII—XVIII ст.ст. у їхній боротьбі за політичну владу. За цією теорією, люди природно є носіями незалежних від влади прав, що існують поза волею держави, але держава повинна додержуватись і захищати їх. Для цього природні права і свободи закріплюються в законодавстві.
До природно-правових поглядів минулого звертаються сучасні вчені, відповідним чином інтерпретуючи їх. Нерідко навіть пишуть про відродження школи природного права. Ідеї згаданої теорії використовують також зарубіжні конституціоналісти. Деякі з них вважають, що над правом у цілому є норми, які існують об'єктивно, незалежно від чиєїсь волі. Ці норми виводять або прямо пов'язують із сутністю природних прав людини. Інакше кажучи, природні права ставляться над позитивним правом і розглядаються як критерій оцінки його змісту. Така теоретична конструкція не завжди узгоджується з практикою. Проте загальний зміст теорії природного права не можна сприймати негативно. Відповідні ідеї мають демократичне звучання, а реалізація їх охоплює різні аспекти суспільного і державно-політичного життя.
Визначаючи зміст концепції прав людини і громадянина, необхідно вказати, що вона відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і державу. Як зазначалося, природні права належать особі безпосередньо. Роль держави при цьому зводиться до забезпечення умов для їх реалізації. Нерідко сукупність природних прав позначається терміном «права людини». До цих прав звичайно відносять різні права і свободи особи, пов'язані з її існуванням та діяльністю як абстрактного індивіда. На відміну від таких прав і свобод, «права громадянина» визначаються і встановлюються державою. Головне їх призначення — забезпечити участь особи в державно-політичному житті шляхом надання їй відповідних юридичних можливостей. Цим особа як суб'єкт конституційних правовідносин, по суті, ставиться в певну залежність від держави.
У зв'язку з цим не можна не звернути увагу на протиріччя у змісті прийнятої в зарубіжному конституціоналізмі тези про принципову рівність між особою і державою як суб'єктами конституційного права або навіть про зверхність першої щодо другої. Зверхність особи щодо держави насамперед пояснюється тим, що основні закони зорієнтовані на існування чіткої межі між суспільною і приватною сферами, а встановлені в їхніх нормах заборони і дозволи стосуються лише держави та її органів.
Ця безумовно демократична формула далеко не завжди знаходить підтвердження в державно-політичному житті. Слід зважити й на те, що держава та її органи мають специфічні, притаманні тільки їм владні права (повноваження). У рамках правовідносин, пов'язаних із здійсненням таких повноважень, держава об'єктивно виступає як вихідний суб'єкт. Про це свідчить і наявність певних захисних прав особи: право на судовий або адміністративний захист від неправомірних дій державних органів, на відшкодування збитків, завданих такими діями, тощо. Ці права, за умов існування ефективних механізмів реалізації, мають велике значення і є важливим елементом правового статусу особи.
Самі ж права людини і громадянина в конституційній теорії і практиці нерідко ототожнюються відповідно з особистими і політичними правами. Існують також інші визначення прав і свобод, зовні не узгоджені зі змістом концепції прав людини і громадянина. Зокрема, у теорії серед політичних прав виділяють ті, що пов'язані з участю особи в процесі формування та здійснення державної влади, і називають такі права власне політичними. Говорять також про індивідуальні та публічні (соціальні) права, як визначення особистих прав використовують поняття «громадянські права» тощо.
Дуалізм особистих та політичних прав і свобод як прав людини і громадянина має певне загальнополітичне і конституційне значення. На основі аналізу розмежування цих прав і свобод та з урахуванням практики їх реалізації можна зробити висновки щодо характеру співвідношення суспільства і держави у конкретній країні, природи існуючого тут політичного режиму.
У багатьох конституціях відмінність між правами людини і громадянина відбивається у формулюваннях відповідних статей. Коли йдеться про права людини, звичайно використовуються визначення «кожний», «ніхто», «усі» або «визнається право», «гарантується свобода» та подібні словосполучення абстрактного, безособового характеру. Що ж до прав громадянина, то вони, як правило, адресовані саме громадянам: «громадянин (громадяни) може» тощо. Іноді права громадянина формулюються як права народу (Японія) або як права осіб певної національної (етнічної) належності (Іспанія, ФРН). Однак і тут наявність їх прямо пов'язується зі станом громадянства. Співвідношення між відповідним чином сформульованими правами людини і правами громадянина в основних законах різних держав неоднакові, що відображає різні підходи в конституційній теорії та практиці.
З теоретичним обгрунтуванням природи прав і свобод особи тісно пов'язана також ідея правової держави. Сучасна теорія правової держави випливає з концепції видатного німецького філософа XVIII ст. Іммануїла Канта. Сфера свободи індивіда становила першооснову концепції І. Канта. На його думку, індивід може робити все, що не заборонено законом, і така поведінка буде правомірною. Держава може втручатися лише у випадках, коли особа порушує вимоги права. Особу, за І. Кантом, не можна розглядати як засіб досягнення будь-яких благ чи навіть так званих спільних інтересів. Держава — це об'єднання великої кількості людей, підпорядковане праву. Останнє ж має грунтуватися на людському розумі і свободі.
Вчення про правову державу номінальне вважалося пріоритетним у державно-правовому розвитку Німеччини XIX—XX ст.ст. Сучасна теорія правової держави знайшла своє відображення в конституційномутексті. В загальній формі це зроблено в ст. 20 Основного закону ФРН:
«Законодавство зв'язане конституційним устроєм, виконавча влада і правосуддя — законом і правом». Водночас якість вищої цінності визнається за правами, сформульованими в конституції. У ст. 1 Основного закону сказано, що «основні права зобов'язують законодавство, виконавчу владу і правосуддя так само, як і діюче право». Захист прав людини проголошується головною функцією правової держави.
Формула «правова держава» має місце в Конституції Іспанії:
«Іспанія — соціальна, правова і демократична держава» (ст. 1). Про правову державу йдеться також в основних законах майже усіх держав Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР. Нерідко вони містять норми, що сприяють більш конкретному тлумаченню самого поняття правової держави. «Права і свободи людини та громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають смисл, зміст і застосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям», — записано в ст. 18 Конституції Росії. Подібні за змістом положення можна знайти в основних законах Казахстану, Киргизстану, Словенії та деяких інших держав.
За змістом поняття правової держави слід тлумачити інші конституційні положення. Зокрема, як зазначено в ст. 10 Конституції Естонії, «встановлені права, свободи і обов'язки не виключають існування інших прав, свобод і обов'язків, що випливають зі смислу Конституції або узгоджуються з ним, а також відповідають принципам людської гідності, соціальної і правової держави». Аналогічного характеру положення містять основні закони Киргизстану, Росії та Словенії.
Треба додати, що в сучасній юридичній літературі за рубежем розрізняються поняття формально-правової і матеріально-правової держави. Перше позначає державу, в якій управління побудоване на формальній законності, на виконанні вимог права, якими б вони не були, друге — державу, підпорядковану праву, заснованому на імперативних гуманітарних цінностях загального характеру. Згадані цінності не можна не враховувати, оскільки, як вважають прихильники відповідного підходу, це б знищило самий сенс права. Сказане об'єктивно має ключове значення при визначенні критеріїв правової державності.
Своєрідним еквівалентом концепції правової держави є ідея панування (верховенства) права, поширена в англомовних країнах. Сучасне розуміння цієї ідеї багато в чому зумовлене змістом концепції, сформульованої в кінці XIX ст. відомим британським державознавцем А. Дайсі. Він сприймав панування права як його верховенство, протиставлене адміністративній сваволі. Водночас у пануванні права А. Дайсі вбачав рівність перед законом, або рівну підлеглість усіх одним і тим самим законам.
Нині концепція А. Дайсі не втратила своєї привабливості для багатьох авторів. Але їхні оцінки панування права ширші за змістом. У розробці своїх концепцій сучасні автори застосовують різні підходи, хоч майже завжди ідея панування права пов'язується з визнанням існування широкого кола прав і свобод, їх процесуальних гарантій та демократичних принципів судочинства. Послідовники А. Дайсі вважають, що органи виконавчої влади повинні не тільки діяти відповідно до вимог права, а й підпорядковуватись йому. Водночас вони вказують на необхідність захисту особи від зловживання цих органів своїми повноваженнями.