Вся діяльність суб'єктів (посадових осіб, державних органів, приватних юридичних осіб, громадських організацій і громадян) зводиться до певних етапів або стадій процесу застосування правових норм. Таким чином, в механізм правозастосування необхідно включити і основні стадії (етапи) правозастосувальної діяльності.
В теоретичній літературі по-різному розглядають цей процес і виділяють в одних випадках три, а в інших — шість стадій.
Найбільш доцільно виділити шість стадій, оскільки всі вони мають самостійне і важливе значення в процесі правозастосувальної діяльності. До них можна віднести:
1) аналіз і вивчення фактичних обставин справи, встановлення юридично значимих фактів і їх оцінка;
2) вибір нормативного акта відповідної норми права, яку належить застосувати до них;
3) перевірка справжності і правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;
4) аналіз змісту і тлумачення правової норми;
5) прийняття рішення по справі і оформлення в індивідуальному акті застосування правових норм;
6) доведення цього рішення до суб'єктів, яких вони стосуються, і його виконання, використання або дотримання.
Разом із тим потрібно підкреслити, що залежно від специфіки професійної діяльності ці етапи (стадії) можуть змінюватись. Наприклад, для слідчого першим етапом застосування норм права може бути збір, оцінка і закріплення доказів по справі. В цивільних і господарських справах відносно угод першим етапом застосування правових норм буде аналіз і вивчення договірних зобов'язань або угод, які заключались між суб'єктами. В трудових правовідносинах — це, можливо, вивчення умов контракту, якщо він заключався. Свою особливість має прийняття адміністративних рішень, які приймають на підставі різноманітної інформації і повинні враховувати потреби, інтереси і правові наслідки того чи іншого рішення.
Таким чином, механізм застосування правових норм включає в себе діючу систему права і законодавства; правові принципи, які відповідають соціальному призначенню правової держави і громадянського суспільства; систему суб'єктів правозастосувальної діяльності, їх професійну правосвідомість і правову культуру, які виступають від імені держави або уповноважені державною владою; стадії процесу застосування правових норм; індивідуально-правові акти по реалізації і конкретизації правового регулювання суспільних відносин, що направлені на охорону соціальних цінностей і законних прав суб'єктів суспільних відносин.
Застосування правових норм має організуючий техніко-юридичний аспект. В зв'язку з цим воно виступає у вигляді професійної діяльності юристів, адміністрації підприємств і організацій, яка має творчий характер і направлена на реалізацію нормативно-правових актів. Ця професійна діяльність здійснюється в спеціальних процедурно-процесуальних формах, які закріплені в діючому законодавстві. Сюди відноситься пізнання і аналіз справ, збирання і оцінка доказів, процедура винесення рішень і т.п.
В юридичній літературі одні спеціалісти першу стадію застосування правових норм називають: «Вивчення фактичних даних і обставин справи — основна стадія застосування правових норм» (Ю.Н.Бро). Інші вважають, що процес встановлення фактичних даних і вибір правової норми — це по суті єдиний і нерозривний процес (П.О.Недбайло). Треті з позицій управлінської діяльності вважають, що це збирання і оцінка інформації, яка необхідна для прийняття рішень (С.С. Алєксєєв).
Такий підхід свідчить про те, що для різних державних органів і посадових осіб ця діяльність має різні відтінки і значення. Всю цю діяльність можна назвати як спеціальне пізнання фактичних обставин справи. Юридичне пізнання має ціленаправлений характер по вивченню, збиранню, аналізу фактичних обставин справи в зв'язку з практичними завданнями. Воно має локальний характер і обмежені завдання — вирішення конкретних справ і конкретизація правового регулювання, а не вивчення закономірностей і суті державно-правових явищ. Цей вид пізнання характеризується особливими прийомами (методами), формами встановлення фактів, які регламентуються законодавством.
Правове пізнання складається із двох головних різновидів: 1) пізнання правових норм — юридична основа застосування права; 2) пізнання фактичних обставин справи — фактична основа справи. Правове пізнання може бути безпосереднім і опосередкованим. Наприклад, районний суд, розглядаючи справу про розподіл житлового будинку, виїжджає на місце його знаходження, безпосередньо оцінює, аналізує, а потім в судовому засіданні приймає рішення. Сюди можна віднести і слідчий експеримент і т.п. Ці два види пізнання доповнюють одне інше. їх застосування залежить від потреб конкретних справ. Найбільшу ефективність має поєднання цих двох форм пізнання.
В процесі застосування правових норм вивчаються факти минулого (в ретроспективі) і сучасні, а можливо і ті, які наступили після вчинення правопорушення, в тому числі особа правопорушника, сімейний стан, стан здоров'я, працездатність тощо. Всі обставини можна поділити на три групи:
1) обставини, що вказані в нормі права і мають вирішальне юридичне значення. Їх можна назвати прямими обставинами. Тому під юридичними фактами слід розуміти ті обставини, з якими закон пов'язує юридичні наслідки, а не тільки ті, які визивають виникнення, зміну чи припинення конкретних правовідносин;
2) обставини, із наявністю чи відсутністю яких норма не пов'язує певні юридичні наслідки в формі правовідносин, але які суттєво впливають на рішення. Найчастіше такі обставини передбачені в інших нормативних актах;
3) обставини, які мають певне значення для справи, але не несуть юридичного змісту. Такі обставини не впливають на кваліфікацію, але їх вивчення обов'язкове. Наприклад, причини і умови, що породжують правопорушення
З юридичними фактами і обставинами справи надзвичайно тісно пов'язані докази. Суть і призначення доказів полягає в їх здатності виступати в якості засобів встановлення обставин справи. Докази по своєму призначенню і суті являються в основному однаковими в усіх сферах застосування права. Будь-які фактичні дані, які мають властивість встановити обставини справи, є доказами. Розмежування доказів в окремих галузях застосування правових норм провадиться по їх процесуальній формі. Наприклад, докази в адміністративному праві, судові докази тощо.
В загальнотеоретичному плані докази повинні розглядатися в якості інформації про обставини справи. Інформація стає доказовою лише тоді, коли вона опрацьована, узагальнена, перевірена зі сторони компетентних посадових осіб, виходячи із певних об'єктивних критеріїв, а не суб'єктивних поглядів.
Всі докази мають характер відносності і допустимості. Відносність доказів — це вказана в законі інформація про використання в якості доказів тільки тих даних, які мають відношення до справи. Допустимість — це передбачена в законі форма використання суб'єктами певних засобів доказування.
Всі докази можна класифікувати по процедурно-процесуальній формі на такі види:
1) офіційні документи;
2) показання громадян;
3) письмові докази;
4) протоколи і акти, які фіксують різні дії і події;
5) речові докази;
6) висновки експертів.
В ст.65 КПК України закріплено, що доказами в кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільне небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій та іншими документами.
Велике значення для застосування правових норм має оцінка фактичних обставин справи і доказів на підставі норм права, яка веде до встановлення об'єктивної істини по справі.
Аналіз і вивчення конкретних юридичних справ, а також оцінка юридичних фактів і вибір правової норми веде до встановлення об'єктивної істини по справі.
Істина в юридичних справах повинна бути повною, точною, дійсною і об'єктивною. Разом із тим потрібно враховувати дві обставини:
1) відповідно до правового пізнання в процесі застосування правових норм істина носить обмежений характер по предмету і змісту. На відміну від теоретичного пізнання тут не ставиться завдання виявити всі властивості, зв'язки, соціально-політичну чи економічну суть. Ця істина обмежена рамками нормативно-правових актів. Вона може бути обмежена недопустимістю з метою добитись істинності, використовуючи неправові заходи (насилля, психічний тиск, обман тощо). В деяких справах'її не можна встановити в зв'язку з неможливістю добитись доказів по справі. Тому Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає припинення кримінальної справи в зв'язку з недоведенням звинувачення. Зокрема в ст.6 КПК України вказується, що кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю: 1) за відсутністю події злочину; 2) за відсутністю в діянні складу злочину, а також з інших мотивів;
2) в окремих випадках можливі відступи від принципу об'єктивної істини в силу певних зовнішніх і суб'єктивних причин: характер соціально-політичного устрою, характер і суворість вимог законності. В кожному суспільстві є фактори, які негативно впливають на встановлення об'єктивної істини.
В нашому законодавстві передбачені процесуальні гарантії по встановленню об'єктивної істини по кожній конкретній справі: обов'язок посадових осіб всебічного вивчення справи, відповідальність за завідомо фальшиві показання, протиправні заключения експертів, оскарження і опротестування рішень і вироків тощо.